Можливість замислитися у нас наразі ще є, доки остаточно не вирішене питання з його, майбутнього керівника та нового символу держави, повноваженнями.

Щодня переглядаючи друковану пресу, навідуючись до Інтернету, спостерігаючи, врешті-решт, те ж вітчизняне телебачення, доходиш простого висновку, що на цій високій посаді конче хочеться бачити людину аргументовано впевнену в собіперш за все. Щось середнє між Дж. Бушем (радикально умовно „правий”) та В. Путіним (радикально умовно „лівий”), але не гірше 65-літнього Кім Чен Іра зі своїм „чучхе” (умовний „0”, точка відліку демократії).

Більшість людей в Україні, як і автор, особисто не мають нічого проти Леоніда Даниловича Кучми. Людина працювала як могла. Проте його остання прес-конференція знову довела, що власної аргументації останніх 10 років саме такої історії держави у нього немає. Чому, наприклад, ту ж політичну реформу було не почати другого дня після обрання, якщо вона така потрібна ще й зараз? Будь-які економічні успіхи (якщо вони справді є) будуть сприйматися скептично попри всі „справні цифри” доти, доки переважна більшість людей будуть жити погано.

Тому обридло, коли власного Президента обливають брудом. Соромно дивитися, як він виправдовується. Ще гірше стає на душі, коли це роблять за нього підлеглі. Англієць Тоні Блер, наприклад, який теж знаходиться в центрі хронічних політичних „незручностей” ще з початку іракської війни, якось граціозніше і з більшою гідністю захищається, не помітно (принаймні в телерепортажах) у його поведінці роздратованої розгубленості чи неаргументованої впертості.

Обридли жорстокі та гучні вітчизняні скандали – яскраві майже щомісячні свідоцтва прозорих або опосередкованих президентських вад. Обридли такі незграбні спроби активних дій після або й під час них. Як, скажімо, широко роздмухана в теленовинах спецоперація СБУ (мовляв, ми тут справу свою знаємо, тут не всі кравченки та мельниченки) в одній з африканських країн із визволення декількох (а скільки їх є там іще – ніякого СБУ не вистачить) українських дівчат ніби із сексуального полону. Хоча, мабуть, уже кожна українська жінка дітородного віку добре знає (але, на жаль, не з телебачення, а від інших людей) про небезпеки закордонного заробітчанства, і на зв’язки із підозрілими фірмами чи людьми йдуть найнещасніші з них, скоріш за все, свідомо.

Або широкі жести уряду із виділення коштів на чергову експертизу плівок Мельниченка?

Або свіженький „німецький” скандал із генералом СБУ Валерієм Кравченком? Президент на тій прес-конференції декілька разів (Чому, до речі? За один раз журналісти не повірили?) відповідав на це запитання. Але, вдоволений рішенням FATF про виключення України із ганебного списку, остаточно відповідаючи на те ж запитання щодо Кравченка, лаконічно пошуткував: „Баба з воза – кобилі легше”. Негоже, коли Президента, який завітав на Львівщину (теленовини 26.02.), раді бачити лише представники однієї партії, глава облдержадміністрації та власні охоронці, а не все населення регіону. Не гарно, коли йому подали автобус (іншого разу в іншому місці – літак), з якого пішов дим (за матеріалами ForUm та NEWSru). Недобре, коли Президент країни не може сказати правду, знаходячись при владі, а чекає пенсії, аби висловитися – „Я вже організував свій фонд, буду займатися політикою та говорити про всіх все, що думаю” (газета „Факти”, 26.02.).

І друге питання, що виникає тут: а чим, даруйте, наш Президент займається зараз, як не політикою?

На жаль, створенню саме такого образу нашого гаранта, уявлення про те, чим він займається в країні та за її межами, сприяє й вітчизняне телебачення в першу чергу. Хоча воно цього, звісно, сильно не хоче.

Враховуючи те, що переважна більшість українців не мають змоги більш-менш регулярно спілкуватися зі своїм Президентом, так би мовити, „вживу” (хоча той же В. Путін такі можливості знаходить частіше), вони змушені користуватися „послугами” телебачення. Більшість людей в Україні стежать за політикою так само, як деякі чоловіки за латиноамериканськими телесеріалами – запам’ятовують основних персонажів та й годі. Тому завдання справжнього, демократичного телебачення в цьому сенсі – щоденно шукати таких персонажів, думки і дії яких звертають на себе увагу та запам’ятовуються, примушують погоджуватися або ні.

Але такого телебачення у нас немає. Чи немає таких персонажів? Натомість при сприянні (не прямому, звісно) або, принаймні, з відома чинного Президента ведеться безпрецедентний наступ на залишки демократичного плюралізму на медіа-просторі країни, що досить помітно навіть здалеку.

За словами глави Ради з питань мовлення США Кеннета Томлінсона, в Америці „з усією рішучістю налаштовані опікуватися тим, щоб мільйони українців продовжували отримувати надійні новини та інформацію”. При цьому США намагатимуться шукати нові шляхи спілкування з українськими слухачами „у зв’язку із придушенням медіа в Україні” (матеріали УНІАН). Чому за океаном переймаються цим, а власний Президент – ні?

Боротьбу із корупцією, оголошену чергового разу Президентом, сміло ведуть найбільш корумповані відомства, а телебачення вже з півроку як ілюстрацію до цієї запеклої боротьби демонструє ті ж кадри чиєїсь руки, яка заглиблюється у поліетиленовий мішок із новенькими пробками для підробної горілки, і вони сумно падають назад до мішка...

Висвітлення ролі глави держави телебаченням полягає сьогодні лише у штатному щоденному мельканні його на телеекранах.

Не додає поваги до Президента й такий спосіб висвітлення його прес-конференцій, як їх штучна „пролонгація” на декілька днів у кращому випадку або до наступної – в гіршому, та цитування – доречне й не дуже – того, про що він говорив. Приміром, наступного дня після прес-конференції у випуску новин ТСН „1+1” з’ясувалося, що на ній у середу, крім „проблеми” В. Кравченка, політреформи та виборів, Президенту ставили досить цікаве запитання щодо причин різкого зростання його рейтингу останнім часом. Довго й схвильовано відповідаючи на це запитання, Л. Кучма посилався на „стабільність”. Так, ми не знали війни фактичної Але при відсутності „де-факто” судової системи в країні (що визнає сам Л. Кучма, пропонуючи розвивати політичну реформу на судову систему та місцеве самоврядування, а фактично – будувати державу „з чистого аркуша”), йшла та йде війна окремих громадян за свою гідність, „планово” винищувалися журналісти та малий і середній бізнес, йшла не менш виснажлива та кривава макроекономічна боротьба напів- та цілком кримінальних кланів. І ще невідомо, що страшніше. Тому, враховуючи цілковиту проблематичність такого посилання, редактори телебачення 24 години, може, радилися: а чи слід ці роздуми давати в ефір? Бо зрозуміло, що стабільність – це добре в тому разі, якщо є незворотньо позитивні результати діяльності. Тоді можна й стабілізувати їх.

Зараз Л. Кучма підозріло йде в тінь. Невже так легко відмовляються від влади, не вимагаючи жодних гарантій?

Між тим зрозуміло, що деяке (якщо справді) підвищення рейтингу – результат того, що нарешті більш-менш зрозуміло оголошено про небажання балотуватися будь-куди та про створення власного фонду. Це споконвічне слов’янське милосердя.

Покійному Борису Трайковському було, мабуть, набагато важче, хоча він був молодшим і вдвічі менше обіймав посаду президента маленької балканської країни. Але він зробив одне, за що його будуть поважати та пам’ятати на Балканах та в Європі довгі роки, – він спромігся зупинити криваву різанину між мусульманами та християнами. Я, звісно, не прошу таких випробувань для власної країни.

Якого Президента ми хочемо, буде відомо незабаром. Сьогодні це ще загадка.

Але ми точно знаємо, якого гаранта ми більше не хочемо...