Я не знаю, як поведе себе Парламент по відношенню до Національної Ради, і що робитиме Президент. У кожного свої причини бути незадоволеним Національною Радою. Як правило, ці причини пов’язані із видачею ліцензій телекомпанії, яка близька тим чи іншим політичним силам. Так, наприклад, Миколі Томенку не подобається, що багато ліцензій видано телекомпанії “ТЕТ”. А його опонентам, навпаки, здається несправедливим, що “ТЕТ” не отримав частоти, за які проплатив кошти у Держкомзв’язку.

Нацрада сьогодні – це фіктивно-незалежний орган, саме існування якого у такій формі є абсурдним і нікому непотрібним. Мені дуже прикро, що у такий орган його перетворили представники опозиції, а не представники більшості. Прикро, що опозиція замість того, щоб відстоювати європейські принципи у процесах з мас-медіа, займається пострадянською візантійщиною, замішаною на популістському піарі. Це дуже допомагає провладним групам фактично монопольно контролювати ефір.

Я, наприклад, колись і заочно, і особисто дискутував з Миколою Томенком. Моя позиція полягала і полягає в тому, що члени Ради, яких пропонують по Закону і партії і громадські організації, повинні бути захищеними, незалежними і позапартійними. Позиція Томенка, якою він фактично грав на руку владі, полягала у тому, що члени Ради повинні представляти інтереси парламентських політичних сил. Оскільки ми живемо в країні, де відсутні громадські мас-медіа, де основні медіаресурси розділені між провладними групами, то і вийшло, що члени Нацради у своїй більшості є залежними від медіа-магнатів. Як можна контролювати того, хто може тебе відкликати з Ради у будь-який момент? До прийняття Постанови про ротацію члени Ради вважали, що згідно з Конституцією, звільнити їх можна лише за порушення Закону. Але Парламент руками опозиції, але на користь владі зробив членів Ради залежними і від політичних партій і від Президента. Зверніть увагу – Президент скористувався правом на ротацію вперше в історії України тільки після того, як схожий прецедент запропонувала Верховна Рада.

Можу повернутися до власного досвіду. Мене пропонували до складу Національної Ради Народний Рух України і Партія “Реформи і порядок”. Я справді намагався відповідно до власних переконань відстоювати позицію телерадіокомпаній, які проповідували демократію і популяризували українську культуру. У той же час, після того, як я був досить жорстокими методами вимушений піти із СТБ, через рік мене запросили вести програму на каналі ICTV. Справді, я погоджувався з тим, що з етичних міркувань, можливо, я не повинен був вести програму на одному з каналів, хоча це і не суперечить законодавству. Але робив я це з чистою совістю, оскільки жодного разу не вимагав від мене Віктор Пінчук голосувати за ту чи іншу компанію. Я не переконаний, що так само діяли і інші мої колеги, але я міг собі дозволити розкіш незалежності, якої сьогоднішні члени Національної Ради дозволити собі не можуть. Я, наприклад, принципово не голосував за ліцензії, які повинно було отримати ICTV, щоб не бути звинуваченим у протекціонізмі. Натомість, досить часто підтримував Новий Канал, який тоді до Віктора Пінчука не мав жодного відношення. Ми могли тоді, напередодні парламентських виборів, підтримати і компанію “Рівне-1”, директор якої очолював місцевий Рух, і івано-франківську муніципальну компанію “Віче”, яка теж була близькою до нашоукраїнських сил.

Разом з тим, я міг дозволити собі відмовитись порушувати Закон на прохання одного із теперішніх лідерів „Нашої України”, хоча ідеологічно йому симпатизував. Я міг не боятися і проголосувати проти радіо “Континент”. Ніяка влада мене про це не просила. Просто по Закону не можна було голосувати за компанію, рахунки якої арештовані. Але політикам сьогоднішньої України не потрібні незалежні члени Національної Ради. Принаймі, як це не парадоксально, у сьогоднішньому складі Нацради лише Борис Іванович Холод зміг, маневруючи між усіма тисками, зберегти хоча б ілюзорну незалежність. Він настільки незалежний, що, здається, уже нічого не залежить і від нього самого. Принаймі, сьогодні Борис Іванович таки не зміг переконати колег підтримати радіостанцію, створенню якої він симпатизував (назвемо це так). До речі, думаю, що в умовах відкритого конкурсу ця радіостанція мала б усі шанси на перемогу.

Я не можу сказати, що два роки назад Національна Рада не отримувала вказівок від чиновників Адміністрації Президента, керівників Верховної Ради, просто політиків і близьких до влади бізнесменів. Це було. Ми теж часто узгоджували між собою позиції і підтримували один одного, розраховуючи на взаємну підтримку.

Різниця із сьогоднішньою Радою в тому, що я міг погодитись підтримати видачу ліцензії для одного з київських каналів в замін, наприклад, на підтримку львівської радіостанції, яку створила співачка Руслана і продюсер Ксенофонтов. При цьому я не був “в долі” у цій радіостанції і не отримував вказівок їм допомагати. Тоді навіть для найзалежніших членів Ради конкурсність щось означала.

Я пам’ятаю, як діставав ліцензію канал “М1”, близький до тодішнього члена Ради Миколи Баграєва. Продюсери каналу підготували цілу презентацію на засіданні Ради і аргументовано доводили, чому вони зможуть зробити якісний продукт. І вони це зробили. Тобто, звичайно, Микола Баграєв просив мене підтримати цей канал, але моєю мотивацією було не тільки прохання, а й фахова концепція і професіоналізм керівників каналу. У противному разі я абсолютно щиро цей канал не підтримував би. І це було не випадково.

Після утворення Нацради попереднього складу ми опинилися у законодавчому вакуумі. Не було ані процедур, ані положень роботи. Посли західних держав, громадськість вимагали від нас чіткого визначення критеріїв, за якими буде проводитись ліцензування. Тоді у Законі їх взагалі не було, не було і в положеннях. Щоб розробити ці критерії, ми провели декілька наукових конференцій, обговорювали ситуацію із директорами каналів. Критерії напрацьовувались. Саме тоді, перш ніж прийняти рішення, ми заслуховували у відритому режимі представників усіх теле- і радіокомпаній. Аналізувалася їхня попередня діяльність, керівники управлінь проводили перевірку документів, з документами знайомилися члени Ради. Звичайно, був і протекціонізм, і телефонне право, але, як правило, це грало роль тільки тоді, коли обидва претенденти відповідали однаковим критеріям.

Сьогодні зовсім інша ситуація. Тепер я став учасником цієї ситуації з протилежного боку, уже як учасник конкурсу. Півтора роки назад ми з партнерами звернулися до Національної Ради з проханням затвердити створення “Українського радіо”. Логіка наша була зрозумілою – якщо є радіо “Русское”, то чому в Україні немає радіо “Українського”? У нас є багато обдарованих музикантів, літераторів, митців і їх із задоволенням слухали б люди, яким цікава українська культура. Звичайно, з економічної точки зору, така концепція багатьом здаватиметься не найефективнішою, та, за нашими прорахунками, такий проект не приносив би “золоті гори”, але був би самоокупним. Люди, з якими ми домовились про співпрацю у такому проекті, відомі і в Україні і за її межами. Серед них журналісти Віталій Портников, Ростислав Хотин, митці Олександр Пономарьов, Андрій Кузьменко (Скрябін), Тарас Чубай і багато інших. Серед членів нашої технічної команди інженери, які вперше у Східній Європі організовували розповсюдження українського мовлення через супутникові системи. У нас є фінансова банківська підтримка, досвід і бажання.

Як цього і вимагає Закон, ми подалися на конкурс. Перше засідання комісії відбувалось тиждень тому. Спочатку мене здивувало, що нам і іншим претендентам навіть не запропонували виступити і захистити концепцію мовлення. Про яку відкритість у такому разі можна говорити? Ми все ж таки виступили. За власним бажанням. Звичайно, за нас не проголосували. Але не зрозуміло для мене, чому і за якими критеріями віддається перевага одній компанії перед іншою. Жодного запитання члени Нацради, які голосували проти нашої концепції, нам не задали.

Вчора було наступне засідання. За нас голосували четверо членів Ради. Інші четверо рук не піднімали. На цьому засіданні зі мною був член спостережної ради нашої радіостанції відомий співак Олександр Пономарьов. Він намагався переконати членів Ради у необхідності створення єдиної в Україні (принаймі, у її центральній та східній частинах) українокультурної радіостанції. Запитань знову ні в кого не було. Знову ніхто не пояснив свого, можливо, і вірного вибору. Хоча, мені було б цікаво почути, чому ці люди голосували, раптом, наприклад, за концепцію “Русского радио” у тому ж Луганську, а не “”Українського”.

Можливо, мій виступ на цьому засіданні був дещо різким. Я наперед хочу попросити пробачення у тих членів Ради, кого, можливо, чимось образив. Я співчуваю цим людям і розумію їх. Вони – жертви політиків, які перетворили їх на дрібних пішаків, котрі не знають, що завтра буде з ними. Але навіть у таких обставинах варто було б замислитись над межею, за якою закінчується компромісність і починається відповідальність за все, що відбувається в ефірі. Я не знімаю цієї відповідальності і з себе, принаймі за свій період перебування у цьому “псевдооргані”. Думаю, що члени Ради самі зацікавленні у тому, щоб спробувати хоча би якось змінити цю ситуацію, щоб їхня репутація (дивне у сьогоднішній Україні слово) дозволила їм гідно ходити київськими вулицями потім.

Журнал “Ї”, до речі, готує номер, присв’ячений мас-медіа. Вони замовили мені статтю і, готуючи її, я знайшов цікавий матеріал. Йдеться про доповідь американської фабрики думки RAND (корпорації, що працює на замовлення Уряду США). Ось як оцінюють американські аналітики ефективність використання інформаційної зброї нового покоління, у яку перетворилися засоби масової інформації у боротьбі із супротивником. За допомогою такої зброї передбачається вирішувати наступні завдання:

-створення атмосфери бездуховності і аморальності, негативного ставлення до культурної спадщини супротивника;

-маніпулювання суспільною свідомістю і політичною орієнтацією соціальних груп населення країни-супротивника з метою створення політичної напруги і хаосу;

-дестабілізація політичних стосунків між партіями і громадськими об’єднаннями недружньої держави з метою провокації конфліктів, провокації взаємознищення;

-провокація соціальних, політичних та релігійних сутичок;

-зменшення рівня інформаційного забезпечення органів влади, інспірування помилкових управлінських рішень;

-дезінформація населення про роботу державних органів і їхня дискредитація;

-підрив міжнародного авторитету держави.

Дуже б хотілося, щоб і Національна Рада, і депутати Верховної Ради, які займаються питаннями мас-медіа, не перетворювались для громадян України у таку зброю “масового знищення”.

Щодо ролі, яку Національна Рада відіграватиме у рік виборів, то, думаю, ця роль буде синхронізуватись із ролями інших органів державної влади. І ще раз хочу підкреслити, що вини членів Нацради у цьому не буде. Більше того, немає, здається, сьогодні великої різниці між видачею ліцензії Держкомінформом, як це було раніше, і Національною Радою, існування якої матиме сенс тільки тоді, коли буде змінено Закон, члени Ради стануть незалежними, але і відповідатимуть за свої дії.