Авторка не така вже й наївна, щоб сподіватися на те, що зможе дістати більш-менш зрозумілу відповідь на власні запитання, але ж така зухвала, що, користуючись будь-якою нагодою, вперто повторює їх.

Гадаю, високодостойна аудиторія "Детектор медіа" пам’ятає, що 21 лютого для світової спільноти є Міжнародним днем рідної мови. Свідченням того, що проблеми розвитку мови перебувають у полі її зору не тільки в цей день, є проведена нещодавно у Сіетлі конференція American society for advancement of science, згідно з невтішними висновками якої з більш ніж 6800 розмовних мов до 2050 року зникне принаймні половина (див. "Gorriera della Sera", 16.02.04). Член Французької академії Жан Дютур після ухвали 4 серпня 1994 року парламентом Франції закону про охорону французької мови, згідно з яким французька мова – державна й обов’язкова для всіх офіційних, комерційних, рекламних, наукових документів, оголошень, інструкцій, настанов і посвідчень, мудро зауважив: "Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза й для існування держави". За порушення названого закону, до речі, передбачено досить суворі санкції: штраф або ув’язнення терміном до 6 місяців. Про послідовність французів промовисто говорить навіть такий, на перший погляд, незначний факт: нещодавно державна комісія з французької технічної та ділової термінології ухвалила рішення відмовитися від використання слова "e-mail", знайшовши йому автентичний аналог – "le courriel".

В Україні стало загальним місцем твердження про те, що "мовне питання – справа делікатна". При цьому делікатність чомусь завжди закінчується тоді, коли починається розмова про державну мову. Достатньо пригадати бурхливу реакцію на шосту статтю (мова реклами) закону про рекламу або хоча б обурений лист Української асоціації видавців періодичної преси щодо "дискримінаційного" рішення відносно російськомовних ЗМІ, яких посміли позбавити пільг. Навіть оптиміст-дерусифікатор Олег Медведєв, схоже, не впевнений уже щодо успішного завершення цього "реального кроку на підтримку української мови", який, на його думку, вжито "вперше", "та й то випадково".

Тим часом згідно з даними останнього всеукраїнського перепису населення 2001 року, нагадаю, українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року. Українську мову як рідну назвали 71 відсоток поляків, понад 22 відсотки німців і понад 21 – циган, які проживають в Україні. Частка інших мов, які були вказані як рідна, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткового пункту і становила 2,9%. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,2 відсоткового пункту. До речі росіян, які вважають українську мову рідною, в нашій державі проживає 3,9 відсотка.

Мова, зокрема рідна, як відомо, є для людини не тільки засобом пізнання й спілкування, але й формування та розвитку особистісних якостей. Не випадково Станіслав Говорухін якось зауважив, що в сучасної дитини троє батьків – батько, мати і телевізор. Важко не погодитись з Олексою Негребецьким, який переконаний, що "у сучасну епоху тільки електронні ЗМІ можуть бути ефективним інструментом формування нової української нації з тієї мішанини субетносів, релігійних груп, кланів, населення, що живе на нашій території". Сьогодні авторка, як уже попереджала в першому абзаці, обмежиться тільки запитаннями, а щодо висновків, то, гадаю, їх повинен зробити для себе кожен сам, якщо досі не зробив цього, як автори наведених нижче думок: "Для нас головне і найголовніше – наша рідна українська мова. У її розвитку впродовж усієї історії були важкі перепади, які можна пояснити історичними реаліями. Але не все можна пояснити. І у дослідницькій галузі – серйозні невідповідності траплялися завжди, навіть тепер, що вже не просто потрактувати, тим більше оправдати. Дванадцять років незалежності. Чи все можна пояснити, тим більше оправдати з того, що коїться з нашою рідною мовою? Чи маємо той рівень її дослідження, якого потребує вона?? (Тут і далі виділено мною. – Т.М.). Ставлю два великі знаки запитання і не намагаюся їх пояснити... Беремо лише конкретний факт з конкретної галузі... Останніх п'ять-шість років уже незалежної України. І останніх п'ять-шість років перебування в союзі. Беремо зовсім вузьку сферу з нашого суспільного життя – телебачення. Коли мова мала більш-менш стабільну сферу використання, не зазнавала утисків, попросту витіснення, та так, що, наприклад, український гумор, українська сатира та і в цілому українська література взагалі не пускались на телеекран? Якщо ви назвете радянські часи, то я вам скажу: упереджено і несправедливо ви оцінюєте факти історії" (Богдан Леськів. "Молодь України", 30.01.04). За словами професора Олександра Пономарева, на українському телебаченні української мови "як для держави, у якій є державна мова – українська, як кіт наплакав". "Українському етносові навіть, щоб просто вижити, необхідно було ще десять років тому перебрати на себе панування в інформаційному, себто пропагандистському просторі – насамперед електронних засобах масової інформації, – вважає Олекса Негребецький, – На жаль, українці фактично відмовилися йти працювати на телебачення. А тепер уже пізно. Електронні засоби масової інформації в Україні цілком у руках неукраїнців (не те що за духом, а й за кров'ю). А без радіо й телебачення всі наші наукові конференції, віча, установчі збори й розколи наших партійок, всі "Миколаї", щедрівки й колядки – незрозумілі для решти популяції передсмертні корчі "паралітика на роздорожжу", говорячи Франковими словами. Дивімося правді у вічі – ми, українці, в Україні – етнічна меншість. Меншість дуже численна, кільканадцятимільйонна. Тому ми маємо людське право, в будь-який час увімкнувши телевізор, почути українську мову хоч на одному каналі. Право маємо, та чи можемо?"

Гадаю, логічно запитати ще й таке: не можемо чи не хочемо? І чи уявляємо ми справжню загрозу експансії російської мови на ТБ? "Домінування російської мови у сфері інформування однозначно сприяє русифікації, оскільки мова думок людини залежить від кількості інформації, яку людина сприймає тими мовами, які розуміє. Лінгвістика знає випадки, коли люди, повністю ізольовані від свого мовного середовища, практично забували рідну мову під кінець життя. Це означає, що українська мова не набуде свого конституційного статусу, доки російська обслуговує інформаційні запити більшості громадян України" (див. журнал "The Romyr Report", №3 (9) 2000). На думку мовознавця Лариси Масенко, "люди двомовні втрачають властиву опірність до іншого впливу. В даному разі до впливу російської мови і культури втрачають опірність.

Тобто переважній більшості наших людей все одно: чи українською, чи російською буде іти телефільм, чи українською, чи російською читати газету... І ту саму місію виконують двомовні передачі, двомовні ведучі, що є абсолютно неприпустимим ніде в світі. Людина не встигає перемикнути код на українську мову, тут же російськомовний партнер... Куди не вийдеш на вулицю, в кав’ярню попити кави, кругом ФМ-станції галасують, волають, ідеш, часто навіть динаміки на вулицю. Мимовільно я слухаю, іде якась інформаційна програма, часом російською мовою вставляються окремі українські слова. Тобто каже: “Добрий день”, а потім все іде російською.

Там іноді вставляють українські слова. Що це робиться? Це впроваджується на підсвідомому рівні, що українська мова – це один з діалектів російської, так само, як можна щось з вологодського діалекту вставити в літературну мову. Це зараз абсолютно поширена практика. Знову ж таки це розкладається на масовому рівні, багато людей над цим не замислюються. На скільки відсотків українців це впливає? Я не знаю. Є різні дані, взагалі це вивчають в Америці, вплив ЗМІ. Які люди не аналізують, не фільтрують інформацію. Здається, їх від 40 до 80 %. Навіть якщо ми візьмемо 40 %, і та інформація абсолютно чітко потрапляє туди, куди вона спрямована, то ми руйнуємо взагалі українське середовище, навіть його початки формування".

Чи можна вважати практику титрування на ТБ одним із засобів поширення державної мови і наскільки виправдовує себе така практика? На думку головного редактора дитячого журналу "Соняшник" Лесі Вороніної, "так можна робити для англомовного, для франкомовного, тоді, до речі, можна для тих, хто вчить мову, так паралельно і вчити її. Але щодо російської, то звичайно абсолютно хибний шлях. Чому? Тому що нам потрібно саме усне поширення мови... Саме переклади дуже б цьому сприяли. Те, що робилося на ICTV перші роки і “1+1”, коли “Династію” пустили. Тобто має на російський текст накладатися українське звучання, український переклад синхронний має сенс." На думку Олександра Пономарева, титри "це – зло. Тому, що у нас немає людей, які не знають російської мови, якщо воно йде російською мовою, то тих титрів ніхто не читає, вони тільки діють на нерви людям, а тим більше, що їх справді не можна прочитати. Тому ті, які не знають української мови, там не зможуть навчитися. Це тільки для звітності".

Однак чи багато з нас і як часто замислюємось ми над тим, який україномовний продукт виробляє наше ТБ? Чи відповідає він європейським стандартам, про які ми не втомлюємось не тільки мріяти, а й говорити? Чи всі телевізійники мають належну мовну (знання мовних одиниць, їх виражальні можливості) і мовленнєву компетенцію (уміння використовувати мовні засоби, адекватні меті спілкування)? "Якось я зустрів давно знайомого старенького вчителя. Він поділився зі мною такими невеселими думками. Колись давно, як в учнів виникали мовні сумніви, себто – як писати, як промовляти, – вчитель завжди радив: слухайте радіо, читайте газети, дивіться телевізор. А тепер той сердега уже не вдається до таких порад. Доволі часто учні згодом йдуть до нього з сумнівами. І в тих сумнівах кмітливі хлопчаки, дівчатка часто мають рацію. Сумно похитує головою старий учитель: не допомагає нам тепер радіо, телебачення виховувати грамотним підростаюче покоління. Може, у міркуваннях старого педагога є перебільшення, але є й справедливий докір. Надто легковажно ставляться до мови у наших ЗМІ... На телебаченні – реклама фірми "Хортиця". І диктор стверджує, і текст повідомляє: абсолютна якість. Я собі так думаю про тих неборак: якщо йдеться про їхню продукцію, чи сферу обслуговування, то, сердешні, нічого, абсолютно нічого КРАЩЕ зробити не можуть. От гірше, то це можна. Тут є куди розганятися. Та хіба це єдиний випадок! Їх – безліч. Надто легковажно у нас поводяться з мовою. Мову потрібно поважати, то насамперед треба її знати" (Богдан Леськів. "Молодь України", 30.01.04).

"За принципом "хатітє на украінском – так натє вам на українском!" – таку нам запропонували "українську мову", що я, українець, перемикаю телевізор на російський канал, щоб тільки не чути цієї "мови"! – зауважував Олекса Негребецький на Міжнародній науковій конференції "Державність української мови і мовний досвід світу" (Київ, 11-12 травня 2000 року). – Дикий російський акцент – "паїхаф", "срабиф", "хараст", "Параска", "намахається". Нормальна, справжня українська мова після такого багатьма починає сприйматися як "какой-то сєльскій вигавар". Ведучих на телебачення добирають наче спеціально недорікуватих, малограмотних. Вони справляють враження якихось інвалідів розумової праці (у програмі "Досьє" по УТ-1, в новинах УТН, наприклад). Особисто я намагаюся не спілкуватися з дурнями. Те ж саме і основна глядацька (слухацька) маса. Зрозуміло, що глядач не хоче чути й бачити цих людей без мозоку (їхнє слово!) та й перемикає на ОРТ чи НТВ, бо там з екрану до нього промовляють розумні люди, які бездоганно володіють своїм робочим інструментом – мовою. Особливо відчувається огиджування української мови в царині адаптованих програм, у якій я працюю. Там не тільки вимова, там така стилістика, там таке слововживання... Ідуть цілковито американські конструкції, геть не притаманні українській мові. Замість звичайного "дай лапу, друже" в перекладному фільмі можна почути щось на зразок: "Гей, слухай-но, містере друже, я хотів би, щоб ти дав мені одну зі своїх лап". Одна зі студій свого часу перегинала зі звуком "Ґ": сиґнал, сиґарети, ґенерал, аґенти, енерґійний. Звичайні живі люди говорять з телеекрана неживою, штучно вимученою мовою, чи, радше, "язичієм". УТ-1 і тут веде перед. Фільми для дітей та юнацтва, що там ідуть, я дітям та юнацтву просто заборонив би дивитися, щоб не зненавиділи української мови та її носіїв. А славетна "Роксолана"? Не згадуючи про інші мистецькі "вартості" цього пасквіля, скажу тільки про суржик, яким говорять його герої: син хранітеля Корана, младєнца, "ти – зовсім інша річ, візире" – лиш деякі з численних "перлів". Цілком російська орфоепія й артикуляція в акторів (Є.Бліннікова, В.Пупков), які озвучують головних героїв серіалу. (До речі, стежачи за губами акторів на екрані, помічаєш, що в оригіналі, до тонування, вони говорять російською!) Зрозуміло, що обиватель, який зумів перебороти огиду, каже собі: "Я балакаю по-хахляцькому. Я й хотів би навчиться балакать по чистоукраїнському, но воно ж такий тяжолий і такий ідіотський язик. З мене ж кури сміятимуться, якщо я так забалакаю". І переходить обиватель на російську, бо "пo-руські какось льокше", бо російська – нормальна, без коників, без вихилясів, там не треба думати, що воно таке "брунява швидківка штиняє чимось олійним". І стає нас серед 49 мільйонів ще менше..." Порадою-закликом Олекси Негребецького і завершую: "Хто вміє писати – станьте Детектор медіами. Пишіть у газети фейлетони, листи, дописи. Критикуймо, вимагаймо. Висміюймо їх. Робімо щось, бо все наше національне буття обернеться тим, що ми перетворимось на жменьку диваків, "разґоварівающіх на каком-то птічьєм язикє". Я б такого не хотів. Історія б такого не хотіла. Творець би такого не хотів". А всім зацікавленим повідомляю, що 23 лютого Національною академією наук України з нагоди Міжнародного дня рідної мови буде презентовано нові видання серії "Словники України".

Тетяна Мельник, для "Детектор медіа"

P.S. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної мовної політики є Держкомтелерадіо України.