Без неї не зможе будувати українські дороги й міністр транспорту та «куратор Одеської області» (а хто куратор інших 24?) Г. Кирпа, який, виступаючи там на колегії облдержадміністрації із запевненнями щодо обов’язкового введення в дію цього року до Дня Незалежності першого вітчизняного автобану Київ – Одеса (мабуть, і навпаки) та каналу Дунай – Чорне море, знову ж таки, посилався на граничну необхідність його відомству хоч якоїсь політреформи.

Лідер опозиції В. Ющенко називає брехнею те, що його звинувачують у небажанні реформ. «Ми за демократичні перетворення, які ствердять в Україні прозору політику, чесну економіку, права людини» (Рубікон В. Ющенка. «Правда України»).

Про політреформу безперервно говорять Президент та майже всі депутати. З неї починають і закінчують – від начальника ЖЕКу до губернатора – всі доповіді в українських регіонах.

Не будемо наразі розбиратися, чого конкретно жадають різні політичні сили від цієї вдаваної панацеї для вирішення українських проблем. Зазначимо лише, що в саме поняття політичної реформи різні сили вкладають різний сенс, чим сильно плутають людей та плутаються самі. Вона є різною для всіх, так само як різниться прогноз погоди на завтра у викладі різних телеканалів. Це по-перше. По-друге, всі вони щиро запевнюють народ у тому, що як тільки ця політреформа по-їхньому буде зреалізована, українська людність заживе ще краще, ще веселіше.

Приблизно так само, мабуть, Джавахарлал Неру переконував лорда Маунтбеттена, останнього віце-короля Індії, під час візиту до Нью-Делі у 1956 році. Приблизно це ж обіцяв і чорнобородий карибський повстанець Фідель Кастро Рус своїм землякам 45 років тому.

А сам народ , як пересвідчують елементарні бесіди з ним (але не у вигляді телемонологу, а через справжній діалог , який зовсім не полягає в підозрілому телефонному опитуванні, яке все більше стає на телебаченні дуже непереконливим атрибутом кожної політичної програми.) у складне словосполучення «політична реформа» вкладає прості людські надії на краще. Не більше.

Для ілюстрації звернемося до даних всеукраїнського соціологічного опитування, що було проведене Фондом «Демократичні ініціативи» та Київським міжнародним інститутом соціології наприкінці січня. Стосовно політреформи результати свідчать про те, що, не дивлячись на багатомісячне обговорення цієї теми та стрімке загострення її в кінці минулого року, відсоток освічених з цього питання громадян з моменту останнього масштабного опитування (травень 2002 року) чотирма найавторитетнішими українськими соціологічними центрами, не тільки не зріс, а й знизився. Майже для половини мешканців України словосполучення «політична реформа», яке тонізує вітчизняний політикум на кшталт своєрідної «політвіагри», – не більше, ніж пустий звук.

При цьому найкумедніше виглядає те, що 74% опитаних, воліючи зробити свій внесок у цю політреформу, бажають її обговорювати на загальнонаціональному референдумі, не розуміючи, власне, що це таке. Тому цілком зрозуміло, як він, такий референдум, пройде. Його доцільність наразі така ж, як і реклама горілки «Мягков» під час футбольного матчу збірних Лівії та України в середу на суцільно мусульманському стадіоні у Тріполі.

З усього вищезазначеного напрошується один простий висновок: жодній із політичних сил сучасної України не треба, вважаю, намагатися увійти в історію реформаторами. Ми ще нічого, що заслуговує на увагу, не побудували, щоб його реформувати. Час покаже, чого насправді варті сучасні зусилля, спрямовані на докорінні зміни в теперішньому суспільстві, й лише нащадки визначать справжніх реформаторів. Треба, гадаю, ставитися до оцінок своїх дій виваженіше, скромніше, спокійніше.

А відтак – не називаймо розмаїття думок, що пропонуються, політичною реформою. Нехай це будуть поки що громадські пропозиції щодо суспільно-політичних змін, які іще треба перевірити часом. Кількість не завжди переходить у якість, особливо якщо ця кількість неякісна. Ми вже були свідками реформаторських «перестроєк», багаторічного експерименту під назвою «розвинутий соціалізм» та й просто революцій – «каштанових», «оксамитових», «жовтневих» тощо. Годі.

Давайте детальніше вдивимося в те, що пропонується, що реально діється і чого можна очікувати.

Пропонують змінити Конституцію. Поки що не докорінно, а лише стосовно виборів – Президента, парламенту, органів місцевої влади. Вибори до Верховної Ради відбуватимуться за закритими партійними списками, за цим же принципом обиратимуться й депутати місцевих рад (що, як на мене, – дуже велика дурниця), а вибори Президента хоча й залишаться всенародними, проте, зважаючи на новий пакет повноважень глави держави, набудуть іншого, нового сенсу.

Усе це буде можливим за однієї умови – кількісної підтримки парламентських фракцій КПУ та СПУ при зрозумілому категоричному «ні» «нашоукраїнців» та «бютівців». Для цього, за старою вітчизняною традицією, комуністів та соціалістів треба чимось «купити». Це наразі зроблено – підписана політична угода, за якою, перш ніж будуть позитивно проголосовані означені зміни до Конституції, буде прийнята вервечка законів щодо виборчої та політичної системи взагалі. (На іншу угоду, що також підписана 18 лютого, правда, в Народному домі і за участю прем’єра, вважаю, не слід звертати особливої уваги. Тому що це «За ЄдУ-2», хоча «За ЄдУ-1» не виконана досі).

Далі іще одна проблема – закон про вибори на пропорційній основі. Тут уже може «впиратися» фракція Партії регіонів. По-перше, тому, що в ній найбільше мажоритарників, яким пропорційний закон зачиняє шлях до переобрання, по-друге, «донецьким» сама політична реформа, здається, не надто й потрібна, зважаючи на реальне зростання президентського рейтингу «свого» В.Януковича.

У той же час, пропорційний закон, безперечно, підтримає «Наша Україна» (і навіть, можливо, БЮТ) із сподіваннями на перемогу в 2006 році й здобуття більшості у парламенті. Таким чином, незважаючи на згадану політичну угоду, в парламенті може виникнути цілком нова розстановка сил: ситуативні союзники у складі решток більшості, де домінуватимуть СДПУ(о), КПУ, СПУ, «Наша Україна» і, можливо, БЮТ, проти «регіоналів» та «прімкнувших» до них мажоритарників з іншої частини нинішньої більшості. Тоді далеко не факт, що В.Янукович залишиться прем'єр-міністром після того, як у квітні спливе термін річної урядової «недоторканності». Якщо таке станеться, так звана політична реформа здійсниться автоматично. А після президентських виборів, наприкінці року, ми, ймовірно, зможемо побачити на політичному олімпі Вітчизни нову потрійну вікторіану: Віктор Ющенко — Президент, Віктор Медведчук — прем'єр-міністр, Віктор Янукович – в опозиції.

Знову залунають вигуки про нове політичне реформування. І так – довіку.

Реформуватися не прагне лише керована «пультами дистанційного управління» із Банкової українська телевізійна політична аналітика. Здається, що демократія у нас завершується із вмиканням телевізору. Ще одним підтвердженням цьому є те, скажімо, що провідні телеканали «без команди» наполегливо «не помічають» початку чергового «кучмагейту» за номером вже, здається, 3 – заяви генерала СБУ Валерія Кравченка, яку оприлюднила не наша телерадіокомпанія Deutsche Welle 18 лютого. Жоден із офіційних випусків теленовин навіть не подав спростування цьому, яке намагалася оперативно подати СБУ. Цей факт вкотре говорить про багато що.

Але це так, рецидиви застарілої болячки, від якої немає ліків, окрім хірургічного втручання.

Втім, таке втручання також не можна із претензією називати «політичною реформою». Це елементарні кроки поваги будь-якої держави до самої себе.

На мою думку, найближче до визначення того, що зараз відбувається, опинився відомий український політолог Дмитро Видрін, який цілком слушно вважає значення так званої «політреформи» для головного гравця, який, втім, участі в грі не бере, – для народу, «профанацією профанації».

Насправді така реформа – це боротьба за виживання влади та фактичний перерозподіл впливу всередині країни між елітою сучасною, минулою та майбутньою. Для українського політика не існує нічого настільки огидного чи святого, в чому б він не зміг знайти ще один привід для якоїсь реформи. Вони ставляться до народу приблизно так, як водії авто з ідіотською назвою «іномарка» до перехожих. Чим більше вони роблять того, чого не треба, тим більше отримують того, чого не хочеться. І навпаки.

Тож причому тут народ?