Разумковалише трохи більше 40% українців вважають цей день святковим) святу масового парування та штучно полегшеного відчуття, що у нас нарешті офіційно „є секс”, телебачення з відомих лише йому причин присвятило значно більше ефірного часу, ніж, скажімо, боляче сумному ювілеєві – 15-ій річниці виводу радянських військ із Афганістану (декілька репортажів про воїнів-афганців, міністра оборони, що мужньо тиснув комусь руку, та скорочена, як завжди без „звуку”, телеверсія зустрічі політика № 1 Леоніда Кучми із афганцем № 1 Сергієм Червонопиським у зеленому кабінеті першого). А те, що ні влада, ні опозиція не використала свято всіх традиційно та не дуже закоханих у своїх суто передвиборних та вкрай далеких від любові планах, це, мабуть, лише справа часу.

Я не проти свят, любові чи, борони Боже, сексу. Але я не можу погодитися із безглуздістю, сірістю та недалекоглядністю нашого політичного життя. Ми, українці, довірливі як осінні мухи. Тому ми, здається, ще довго і „з честю” будемо носити високі звання Народний Сусід Європейського Союзу та Заслужений Стратегічний Партнер СНД.

Нам, українцям, сказали – йдіть до Іраку, „розгрібайте лайно” після американців та натівців. І ми пішли за одну лише усну обіцянку поділитися потім з нами „нафтовою та іншою здобиччю” та нечувану в Україні оплату праці військовиків, яка, втім, викликає співчутливий подив у таких же, як ми, але з інших країн. Пройшов час, декілька українців там загинули, декількох поранено (і це, судячи з усього, на жаль, не кінець), а нам разом із братньою Польщею, доведеться, вхопивши одна одну за руки, самотужки вполювати там собі цю обіцяну „здобич” (дивись підсумки візиту Л. Кучми до Варшави, в ході якого, до речі, польський президент навіть зовнішнім виглядом демонстрував, що розмовляє із главою непередбачуваної країни).

Я не передплачую газету „Аль-Хаят”. Але спеціально поцікавився нею та дізнався – це не таблоїд, а досить солідне і впливове в арабському світі видання. Та й чергову новину щодо продажу Україною ядерної зброї міжнародним терористам не вагаючись передруковували більш як 20 найбільших світових видань. Що це? Провокація? Чому дозволяємо? Де відповідні служби, чим вони зайняті? А може, все ж таки в руки тамтешніх журналістів потрапили якійсь факти? Це, гадаю, абсолютно конкретно повинно бути відоме нашій владі. Чому ж тоді вона до цього часу не представила на суд міжнародної спільноти жодного доказу своєї непричетності до таких фактів? Мабуть, тому, що знову ніхто не повірить, а проблема „розсмокчеться” сама по собі.

Ми наївно смакуємо у ЗМІ перебіг передвиборної президентської кампанії в США, збираючись потім виправдати на цьому „найдемократичнішому” прикладі власні політтехнологічні ляпсуси та традиційні вітчизняні виборчі непорозуміння, які глибокими коренями сягають нашої ж рідної безглуздості. Ну і що з того, що 14 лютого тамтешній Білий Дім оприлюднив якійсь документи стосовно служби Джорджа Буша-молодшого у їхньому ж американському війську (той нібито колись намагався „закосити” від цього війська із спритністю полтавського „петеушника”), із яких, як стверджують ті, хто їх читав, дуже важко зробити однозначні висновки? Або яка нам справа до того, що інший американський кандидат у гаранти Джон Керрі, чимось ледь помітним, правда, схожий на нашого Ющенка, має коханку? Чого ж так вдоволено потирають спітнілі руки в обох таборах вітчизняної політичної еліти?

Навіть попри думку такого авторитетного видання, як британська газета Guardian („ця передвиборна кампанія в США може стати найбруднішою за всю історію країни”), наша президентська кампанія все одно буде ще бруднішою. Бо її наслідки передбачити неможливо взагалі, і навіть якщо до нас з’їдуться всі найспостережливіші спостерігачі світу, вони все одно нічого не побачать та не зрозуміють, щедро загодовані салом та борщем із пампушками, які будуть підносити їм найпривабливіші у світі українські дівчата. Погодьтеся, що при вітчизняних передвиборчих „розкладах” навіть законопроект про відміну виборів у разі „раптової загибелі одного з кандидатів”, що був розроблений фракцією БЮТ, виглядає не таким уже й далеким від безглуздих українських реалій.

Ми обурено ображаємось та „висловлюємо здивування” вустами нашої амбасади в США стосовно заяви іще одного з кандидатів у президенти цієї країни Говарда Діна, в якій той порівнює нашого президента із Саддамом Хусейном та називає обох „жахливими людьми” (матеріали УНІАН)У цьому ж ряді, на думку заморського кандидата, – Роберт Мугабе, Олександр Лукашенко та Фідель Кастро. Але аргументів, щоб обґрунтувати це здивування, у нас навряд чи вистачить, бо до нас на довгі роки „причепилися” гучна „справа Гонгадзе”, не менш гучні та огидні „касетні” та інші скандали, які створили країні сумнівну репутацію вотчини суцільних лазаренків, кіллерів та невибагливих заробітчан. До речі, ми іще не раз будемо всесвітньо дивуватися після того, як „прем’єра в екзилі” Павла Івановича добряче „розкрутять” і він почне говорити, бо, мабуть, йому дещо обридло мовчки сидіти п’ятий рік поспіль навіть у комфортабельній американській буцегарні.

Нам сказали – летіть на Місяць, а потім, не залітаючи додому, – на Марс. І ми довірливо полетимо, прихопивши похапцем лише найнеобхідніше і витративши гроші, що знайшли б краще застосування на рідній землі. Бо хтось про це мріє.

Ми мовчки, з біблійною покірністю приречених на заклання овець, спостерігаємо, як відверто нехтуються найелементарніші та визнані ще з часів первісного полювання на мамонтів людські права. Усі телеканали піонерським речитативом, поміж прискіпливим, майже похвилинним висвітленням робочої поїздки прем’єра до рідного Донбасу, пробубоніли про те, що „Печерський районний суд столиці 14 лютого відмовив народному депутату Юлії Тимошенко в задоволенні позову до Державної податкової адміністрації”. І все. Жодного коментарю чи пояснення. Це так звично для нас – „ваше питання вирішено, вам відмовлено”. Таким же чином нам щоденно відмовляють у численних „конторах” по всій країні, адже відмова, як відомо, – єдина радість у сірому житті українського клерка. За нею, як правило, йде його величність український Хабар. І немає сенсу підвищувати зарплати чиновникам, вони все одно будуть „брати”. Тільки більше.

Внаслідок навіть хоча б одного, схожого на наш, факту утиску преси чи окремого журналіста у будь-якій іншій країні наступного дня не вийшла б жодна газета, а весь уряд миттєво б опинився у відставці. А ми багатозначно мовчимо по суворо визначених медіа-кутках або годинами вдавано занепокоєно розмірковуємо на Першому національному („Четверта влада” та інші) про те, чому у нас такі ЗМІ. А які ж вони мають бути у країні багаторічної інформаційної недосказаності, коли журналістика стала мистецтвом перетворення ворогів на гроші і навпаки, а люди дивляться телевізор лише для того, щоб знати, що вони самі думають з того чи іншого приводу.

Інтернет, за винятком декількох відверто „специфічних” країн, – це допоки вільний інформаційний простір, бо він, на щастя, не має господаря. А у нас на повному „серйозі”: „для оперативного інформування керівництва Міністерства внутрішніх справ компанією Finport Technologies на базі Web-Observer створена і здана у експлуатацію інформаційно-моніторингова система МВС України. Система відстежуватиме критичні публікації в ЗМІ, інформацію про найважливіші події в Україні і СНД, проблемні питання діяльності Міністерства, його структурні підрозділи, обласні, міські і районні Управління внутрішніх справ, стан громадської думки про діяльність МВС” (www.ПРАВДА.com.ua).

Найкумедніше упереміш із найогиднішим тут полягає в тому, що немає жодних підстав не довіряти цій інформації.

А вітчизняні ЗМІ вперто тріскотять про що завгодно (святого Валентина, наприклад) – лише не про те, що насправді турбує громадян. Навіть панахида на спомин Георгія Гонгадзе у київській церкві Святого Василя Великого пройшла минулої осені у присутності вже всього декількох журналістів. Потрохи забуваємо, безглузді...

Вибори у нас відбудуться. Люди, яких вимучили труднощі, що створила для них влада, мають право хоча б сподіватися на зміни. Від опозиції буде не менше чотирьох кандидатів, із яких як мінімум двоє будуть однієї статі. Від влади, скоріш за все – Віктор Янукович. Наразі він іще кокетливо „не знає”, чи балотуватиметься. Та куди ж він подінеться! Після „консультацій з однопартійцями та партнерами (що одне і те ж)”, він дійде „правильного” рішення. Обов’язково знайдуться один чи два самовисуванця з „прівєтом”, але без грошей. Потім кандидати купуватимуть один одного (це така технологія), і нарешті переможе „найдостойніший”.

Я люблю свою країну, хоча бачив і інші. Але поки що я не можу нею пишатися, як пишаються своїми інші народи. Тому я не хочу, щоб усі ми залежали від однієї людини, що на деякий час стає Президентом. Нехай він гарантує що завгодно. Але при цьому нехай він лише зробить так, аби я сам собі все зміг гарантувати. Я хочу, щоб ми залежали лише від закону, який є однаковим для всіх людей в усіх нормальних державах.