Один із найдивніших парадоксів централізованої університетської підготовки журналістських кадрів полягає в тому, що сюди йдуть у значній мірі ті, хто вірить, що там їх “навчать на журналіста”. Згідно з цим же парадоксом, може найздібніші майбутні журналісти воліють вчитися в інших навчальних закладах або пробують себе у якійсь практичній справі. Лише згодом дехто з них приходить у журналістику за покликанням чи просто за збігом обставин.

Студентів-першокурсників, особливо після прочитання заданих їм своєрідних сповідей про прожитий один день чи тиждень власного життя або відповідей на запитання “Чому я хочу стати журналістом?”, спересердя іноді називаю великим дитячим садком, на що вони, здається, не дуже й ображаються. Значна, навіть більша частина цих розповідей – то такий дитячий лепет, упереміш зі страхом перед майбутнім, що бере навіть відчай. Не кажу вже про елементарне невміння вправно викладати думку.

На запитання про причини вибору саме журналістської освіти домінують відповіді типу: “бо то цікаво”, “бо мені подобається”, “я з дитинства мріяла”, “люблю спілкуватися, всюди бувати, їздити, зустрічатися”, зрідка – “люблю писати”, “хочу служити правді” тощо.

Та й звідки взятися соціальній зрілості та літературній вправності, коли молоді люди, та серед них явно переважають представниці прекрасної статі, – ще не досягли 17-ти, а найяскравіші враження їхнього життя пов’язані із великим бантом на голові першокласниці і чарівною сукнею та “дорослою” зачіскою на випускному балу. Молодість ніколи не була вадою, хоча інфантилізм, запізніле дозрівання, часто перешкоджає серйозному життєвому вибору. Наші зарубіжні колеги нерідко дивуються молодості наших студентів. До речі, у Великій Британії студентом університету можна стати лише після досягнення повноліття.

Я б погрішив проти правди, коли б не відзначив і цілком зрілих міркувань, якоїсь внутрішньої готовності сприймати всерйоз свою майбутню працю, характерних для частини першачків, особливо тих, які вже щось зробили для входження у журналістику. Дехто уже сьогодні соромиться написаного вчора.

Упродовж майже півстолітнього періоду університетської підготовки журналістів у колишньому Союзі ми, причетні до цієї справи, чого тільки не придумували, щоб наблизити систему набору і сам процес навчання майбутніх акул пера до потреб журналістської практики, яка постійно змінювалася. Тут і обов’язкова вимога дворічного трудового стажу, і приховані льготні умови для членів та кандидатів КПРС, і наявність публікацій та рекомендацій редакції, і організація спільно зі Спілкою журналістів творчих конкурсів типу “Шанс”, і одчайдушні спроби наблизити практику навчання на факультетах до процесу навчання у творчих навчальних закладах шляхом створення відповідних майстерень, індивідуальної роботи зі студентами. Вони видавалися революційними і сприймалися як панацея, але такими не ставали. Щось поліпшувалось, дещо змінювалось, та очікуваного ідеалу досягти не вдалося.

Дещо із завойованого вдалось зберегти. Та про це згодом. А зараз про поглиблення негативу на рівні відбору і процесу самої едукації. Як це не дивно, але у меркантильно-прикладному табелі про ранги журналістика далеко не на останньому місці. Нижче юриспруденції, дипломатії, бізнесу, банківської справи та перекладу з англійської, але значно вище металургії, хімії, геології та педагогічних спеціальностей. Чи не є це загальним симптомом, тенденцією якогось юнацького антиромантизму, загрозливого практицизму? Більшість молодих людей хоче не орати і сіяти, будувати мости і шахти, виготовляти трактори, а судити і займатися міжнародними справами, рахувати гроші, керувати. У гіршому разі – писати про те, як працюють інші.

Бар’єри, які треба долати, практично зняті. Були б лише у батьків гроші. Сьогодні, як і двадцять років тому, важко потрапити на так звані планові місця, тобто безплатне навчання. Конкурс високий. Тестування, які мусить пройти кожен вступник на факультет журналістики Львівського національного університету, міг успішно здолати лише один із п’яти-шести, а то й десяти. Певні пільги, завдяки старанням ректора І.О.Вакарчука, мають лише випускники сільських шкіл, переможці творчих змагань. Зате за контрактом, тобто за оплату, може вчитися практично майже кожен бажаючий. І це стимулюється державою, у цьому зацікавлені самі університети. Без зароблених таким чином грошей їм не вижити. Звідси – одразу дві проблеми: занижений критерій відбору і таке розширення контингенту студентів, якому не відповідають кадрові можливості, та й матеріально-технічна база навчальних закладів. Але це ще порівняно менша біда, ніж вироблене сучасною мас-медійною практикою уявлення про журналістику як про доступну мало не кожній людині справу. Навіть у солідних газетах час від часу з’являються публікації про те, що за кілька тижнів можна поточним методом спекти репортера. Словом, створюється шкідливий міф про те, що ґрунтовні знання і освіта журналісту не так уже й потрібні.

Між тим, практично увесь світ зосередив централізовану, базову підготовку журналістських кадрів у коледжах і університетах. Ще у перші післявоєнні роки була започаткована університетська система підготовки журналістів на теренах колишнього Союзу. І це була принципова перемога цивілізованого начала над кастово-партійною, тоталітарною практикою вишколювання догматиків, яка панувала до цього. Без такого кроку були б, мабуть, немислимі ті поступові, а відтак і революційні зміни у системі ЗМІ, свідками яких ми стали на зламі минулого століття.

Практична, прикладна за природою журналістика важко вписувалася і вписується у систему класичної університетської освіти. І це тема окремої розмови. Але саме в університеті, і тільки в університеті, молоді адепти журналістики мають змогу отримати ті базові фундаментальні знання, які здобуваються тільки в юності і які стають основою для нарощування майбутніх спеціальних, прикладних знань і навиків. Жоден університет, жодна академія за кілька років не може дати людині все, що їй знадобиться. Але вони можуть і повинні не тільки закласти певні знання в основних сферах життя і професій, але й навчити вчитися, збудити жагу пізнання, якщо вона закладена в людині. Завжди кажу своїм студентам, що журналістами стають у редакції. В університеті треба взяти максимум того, що потрібно для формування професіонала, включаючи і певні практичні навики. Цей процес навчання далекий від досконалості, вимагає значного поліпшення. І на першому плані педагогічні кадри, матеріальна база, оновлення змісту і форм навчання, ініціатива, зв’язок із практикою.

Із скрипом, але запроваджується багатоступенева система освіти, зв’язана із входженням України в освітній простір Європи. Відповідно до Болонського процесу готуємо бакалаврів і магістрів. На моє глибоке переконання, при відповідному вдосконаленні самої підготовки ступінь бакалавра міг би стати, як, наприклад, у США, основною базовою формою підготовки рядових журналістики. Інтенсивне чотирирічне навчання у поєднанні з практикою могло б бути цілком достатнім для майбутнього репортера, редактора, кореспондента, працівника секретаріату редакції, рекламіста, співробітника інформаційних служб. Бакалаврський диплом у руки – і на роботу. Тим паче, багато студентів до IV курсу уже роботу знаходять.

Та виявляється, незважаючи на всі декларації та заяви, на міжнародні вимоги і практику визнання бакалавра як рівня вищої освіти, в Україні цей принцип не реалізований, оскільки, як заявляє Міністр освіти і науки Василь Кремінь, цей процес дуже складний і необхідно, щоб його “розуміли і сприймали ті, хто вчиться, й ті, хто надає роботу”. Смію сказати: ті, хто вчиться, і ті, хто вчить, до такого кроку, якщо йдеться про журналістику, фах далеко не масовий і специфічний, готові. Думаю, на це з охотою підуть хлібодавці. А ось чиновники до цього кроку ще довго не будуть готовими. І тому виходить, що ступінь бакалавра у нас нібито є (завершений цикл освіти, державні іспити, бакалаврська атестаційна робота), а насправді його немає. Він юридично не визнаний і існує лише як необхідний ступінь для одержання через рік диплома спеціаліста або магістра.

Ми на обмовилися. Після здобуття юридично не визнаного ступеня бакалавра всі студенти V курсу діляться механічно на дві групи чи два потоки – спеціалістів і магістрів. Ніхто не може аргументовано пояснити засад такого поділу. Кажуть, представники інженерно-технічних спеціальностей наполягли на тому, щоб окремо готувати фахівців для практичної роботи на підприємствах. Звідси й слово “спеціаліст”. З інших же за той самий річний період необхідно готувати кандидатів у дослідники. Магістратура, за цими розрахунками, перетворюється у своєрідний передбанник аспірантури.

Не берусь судити, наскільки такий принцип доцільний стосовно інших спеціальностей. Але можу авторитетно заявити: для підготовки журналістів він не підходить хоча б тому, що така велика кількість дослідників журналістики нікому не потрібна. Натомість мас-медіа сьогодні і особливо завтра потребуватимуть компетентних аналітиків, і саме магістратура при вмілій організації цього процесу могла б стати базою підготовки фахівців вищого класу – коментаторів, оглядачів, наукових консультантів, менеджерів, фахівців PR, політтехнологів тощо. Автор цих рядків свого часу звертався з відповідними пропозиціями у комісію з питань освіти і науки Верховної Ради ще перед прийняттям Закону про освіту. Та реакції – жодної.

Вважаю доцільним хоча б схематично викласти бачення системи підготовки і підвищення кваліфікації працівників масової комунікації, враховуючи традиції, зарубіжний досвід і ті доволі скромні можливості, які маємо сьогодні. Підготовка журналістів в Україні уже ведеться або започаткована у двадцяти центрах. Конче потрібен обмін думками, розробка якщо не стратегії, то хоча б тактики розвитку цього процесу.

Насамперед давно назріла потреба розширення діапазону підготовки фахівців. Уже сьогодні в Інституті журналістики столичного університету на факультетах журналістики розпочата спеціалізація наших вихованців не тільки для праці у пресі, телебаченні, радіо, інформаційних агентствах, видавництвах, але й для інформаційної роботи в організаціях і установах, PR, рекламі, мас-медійному менеджменті. Як свідчать світові процеси розвитку інформаційно-журналістської сфери все більше вихованців існуючих навчальних закладів йде не у традиційну журналістику, а саме у широку сферу масової комунікації. Не випадково у світі, крім України і Росії, вже не залишилось інститутів і факультетів журналістики. В Албанії це Медіа-інститут, у Болгарії, яка завжди копіювала радянські стандарти, при столичному університеті існує факультет журналістики і масової комунікації, у Варшаві – Communication and Media College, у Румунії – Школа журналізму і масової комунікації при Бухарестському університеті. В Україні лише у Дніпропетровському університеті порівняно недавно створений факультет систем засобів масової комунікації.

Справа, зрозуміло, не у назві. Назву змінити не так уже й важко. Змінити треба застарілі уявлення про підготовку фахівців для інформаційної сфери функціонування сучасного організму суспільства, наближеного до інформаційного. Назва повинна зафіксувати ці нові реалії. І їм відповідатиме словосполучення “журналістика” і “масова комунікація” чи “масово-інформаційна діяльність”.

У жодному разі не треба руйнувати вже існуючу систему підготовки працівників масової комунікації шляхом набору випускників середніх шкіл з метою підготовки бакалаврів масової комунікації. На даному етапі розвитку освіти в Україні, середньої і вищої, це єдина реальна можливість широкомасштабної підготовки поповнення для мас-медіа та всієї системи масової комунікації і залучення випускників середньої школи до реальної праці.

Другий, вищий ступінь підготовки фахівців для мас-медіа – це магістратура. Вона може здійснюватися одразу після одержання бакалаврського звання, а також згодом, після здобуття певних практичних навиків. У цьому повинна полягати ідея безперервності навчання. Самі магістерські студії мусять бути, на наше глибоке переконання, диференційованими. Окремо слід готувати магістрів для науково-дослідної праці і окремо для аналітичної праці в системі масової комунікації – оглядачів, коментаторів, сценаристів, публіцистів, керівників відповідних редакційних підрозділів, структур, спеціалізованих груп тощо. Точніше кажучи, основні програми таких студій мають бути спільними. Це глибинна сутність науки, зокрема, роль наукової теорії, методики і можливості наукового осмислення сучасних явищ у їх історичному аспекті, глобальні проблеми суспільного розвитку. Тобто слід формувати високі якості дослідника. І разом з тим потрібна вузька, навіть одинична спеціалізація, бажано на замовлення і навіть за оплату замовника. Редакція, об’єднання, фірма, агентства можуть собі дозволити і таку розкіш.

Далі за ними, відповідно до табелю про наукові ранги, йде аспірантура, докторантура, але не про них зараз, а про те, що в журналістику входили і надалі входитимуть люди без спеціальної, близької або й далекої за профілем, незакінченої, або й загалом без вищої освіти. Ось для таких потрібна підтримка вищої школи. Потрібна перепідготовка, доучування у різних формах, від обов’язкових короткотермінових курсів до здобуття звання спеціаліста і магістра. Такі можливості існують. Маємо дуже потрібну сьогодні систему післядипломної університетської освіти. Тобто, маючи іншу базову вищу, середню спеціальну освіту, людина має можливість шляхом три з половиною-річного заочного навчання здобути диплом журналіста.

Це ніби спеціально для нашого брата-журналіста придумана форма підвищення кваліфікації. Біда лише у тому, що й у цій сфері діє відоме сьогодні правило: вчаться тут не завжди ті, хто є практикуючим журналістом, а ті, хто має час і відповідну суму грошей, щоб заплатити за таке навчання і отримати диплом про вищу освіту. Змінити ситуацію можна як шляхом поліпшення якості самого навчання, його привабливості для журналістів без фахової освіти, так і шляхом стимулювання і матеріальної підтримки журналістів, які мають здібності і досвід роботи, але не мають потрібних спеціальних знань. Причому, їх треба розуміти широко. Економісту, акторові чи учителю за освітою може бракувати знань законів і технологій журналістики, масової комунікації, соціології, і тоді він здобуватиме другу вищу освіту – журналіста. І навпаки, журналістові за фахом, тому ж бакалавру, для успішного виконання професійних обов’язків не вистачатиме професійних знань в економічній, фінансовій, комерційній, правовій галузі, і він здобуватиме другу вищу освіту економіста, юриста, культуролога чи психолога. Уже сьогодні таких випадків немало.

Таким чином, підготовка журналістів має бути цілеспрямованою, гнучкою, економною, різноманітною, багатоступеневою, безперервною і обов’язково конкурентноздатною. Уже сьогодні, коли ми на журналістських підрозділах класичних університетів гордимося можливістю ґрунтовної фундаментальної підготовки своїх вихованців, новостворені комерційні навчальні заклади, використовуючи наших же науковців, активніше шукають нові форми і методи практичної підготовки новобранців комунікаційного ринку. Вони мають незрівнянно кращу матеріальну базу, значно вищу оплату педагогів, особливо високого класу практичних фахівців без наукових ступенів, а головне – незрівнянно вищу ступінь маневру у виборі методів навчання, виборі нових спеціальностей, налагодження контактів з мас-медіа, ніж консервативні, неповороткі за природою класичні університети. До речі, мабуть відчуваючи реальні процеси у цій делікатній сфері, наші російські колеги уже створили навчально-методичне об’єднання класичної університетської освіти при Московському державному університеті.

У перспективі нас може чекати досвід сучасної Німеччини, у якій випускники мас-медійної університетської освіти не мають практичного попиту. Натомість найпрестижнішими є випускники журналістських курсів чи шкіл при солідних редакціях і корпораціях, на яких за солідну оплату здобувають практичні навики і право працювати у системі масової комунікації, включаючи найповажніші редакції та інформаційні служби установ і організацій. Різну за формою мас-медійну освіту тут можна здобути в одному із сорока центрів, об’єднаних у єдину федеральну асоціацію.

Можливо, це наше далеке майбутнє?