По пунктах, у режимі цитата – відповідь.

“Чи добре це, коли хворобами суспільства вражена й журналістика?” – пише Тетяна Мельник. Питання, як на мене, надриторичне – а хіба ж може бути інакше, щоб суспільство хворіло, а журналістика – ні? І як взагалі розуміти таку постановку питання – тобто, суспільство нехаій собі хворіє, біс із ним, а от журналістиці – зась? Я розумію, що це – російською мовою – “придирки к словам”. Але, шановні, якщо стаття пишеться для сайту, призначеного в першу чергу для професіоналів – це знов поцуплена зі статті Тетяни Мельник думка, – тож варто розраховувати на те, що статті будуть написані професійно і поставлені у них питання – хоч якось відповідатимуть стандартам високої журналістики. Чи не так, пані Тетяно?

Друге поставлене Тетяною Мельник питання – ще більш пафосне, ніж перше: “Хіба не лікувати це хворе суспільство покликана журналістика?”

Чомусь раніше я думав, що завдання журналістики – інформувати суспільство про те, що відбувається, або ж, словами пані Тетяни – описувати перебіг хвороби, ну, максимум, як у курсі самолікування, поставити діагноз. Але лікувати?!!! Для цього, мабуть, треба бути, щонайменше, критиком якого-небудь впливого інтернет-сайту, а так пощастило дуже небагатьом, а як максимум – священиком. А так – пощастило ще меншій кількості людей. І хіба ж розповідь про те, що 11-річна дівчинка народжує, – не є розповіддю про хворобу суспільства? І так багато цьому випадку приділено уваги саме тому, що це нестандартний випадок в Україні, і Богдана дійсно увійшла в історію суспільства – нехай і хворого, нехай і зі своєю власною історією хвороби. І не розказати про це для будь-якого нормального журналіста – чи не ознака це професійної непридатності? Але тут ми стаємо на слизьку стежку почуття міри і делікатності вітчизняних видань, телеканалів і т.д., і тут усі ЗМІ, із яким би завзяттям вони не розповідали цю лав-сторі, не показали обличчя дівчинки Богдани, що дає підстави для упевненості – і певне почуття міри, і якісь натяки на делікатність все ж таки притаманні вітчізняним засобам масової інформації.

Підходимо до третього питання, поставленого пані Тетяною Мельник, яке звучить так: “І перш ніж розпочинати зйомку, чи не краще замислитися: який резонанс матиме запропонований сюжет? Допоможе? А якщо зашкодить? Яка доля чекає маленького хлопчика?”

На моє глибоко особисте, і від того – скоріше за все хибне – переконання, якби журналісти, перед тим, як увімкнути камеру і розпочати зйомку, замислювалися над тим, який резонанс матиме запропонований сюжет, вони взагалі б не виконували своїх службових обов‘язків. Журналіст не повинен думати над тим, який резонанс і наслідки матиме запропонований ним сюжет, – у жодному разі. Він повинен думати над тим, як отримати максимум інформації з тієї чи іншої теми та як зробити свій матеріал максимально об‘єктивним. Журналіст – і тут знову виникає тема лікарні – мусить замислюватися про одне-єдине: не нашкодити, як у даному випадку, героєві сюжету. І все!!! І всі вітчизняні ЗМІ з цим завданням упоралися – зберегли інкогніто дівчини-матері. Журналістика – це іменник та дієслово, відданість фактам та вміння цікаво розказувати про побачене. Журналістика – це не проповідь про вічне, це стислий переказ минущого.

І ще – така постановка питання щодо наслідків запропонованих сюжетів може призвести до тотальної цензури у ЗМІ, зокрема – на телебаченні. А чи варто, наприклад, показувати п‘яного президента, адже це удар по міжнародному іміджу країни? Чи варто розповідати про теракти, адже це може викликати паніку серед населення? Чи не припинити показ нескінченної війни у Чечні, адже це псує настрій багатьом російським політикам, а вони також люди, а, значить, і з їхніми почуттями треба рахуватися? І таких питань – безліч. Хоча, згоден з Вами, – моральні питання повинні стояти перед журналістами, але тільки вирішувати їх має кожен для себе, згідно власних переконань.

Тепер переходимо до висновків Тетяни Мельник. “Тільки через прогнозування реакції глядача можливе усвідомлення цінності (шкідливості) будь-якої інформації.”

Пані Тетяно, ви говорите про якогось одного глядача – про себе? – чи про глядача масового, кількамільйонну аудиторію споживачів інформації? Якщо все ж таки про масового споживача інформації – то його загальну реакцію передбачити не важко: зайдіть на цитований вами сайт Медіа-групи Об‘єктив, і подивіться, скільки відвідувачів на цій новині. Тож реакція масового глядача – цікавість. А далі вже ми ступаємо у царину особистих реакцій кожного окремо взятого глядача, і передбачити всі їх – неможливо, так само, як задовольнити прагнення та бажання кожного окремо взятого глядача.

І останнє. Дуже шкода, що дискусія на професійну тему ведеться непрофесійно – замість аналізу журналістської роботи тих чи інших видань та телеканалів маємо погляд на проблему з Говерли традиційної української псевдоморальності, де нормою стає те, що 11-річна дівчина народжує, а порушенням норми – втручання ЗМІ в цю ситуацію.

Якщо суспільство дійсно хворе, то не від того, що у нього “погані” ЗМІ.

З повагою, Юрій Сидоренко, журналіст медіа-групи “Об‘єктив”, власкор телеканалу “Студія “1+1” у Харкові

Читайте також:

Тетяна Мельник "Дитина-мама, або Quo vadis?"