У свою чергу, якесь агентство ООН із боротьби зі СНІДом та іншими небезпечними інфекційними захворюваннями, яке ворожою нам мовою зловтішно називається Global Fund, припинило фінансування трьох головних отримувачів своєї допомоги в Україні, оскільки країна неефективно бореться з розповсюдженням цієї хвороби. За даними цього агентства, Україна, виявляється, є центром розповсюдження СНІДу у Східній Європі. Їхні експерти вважають, що кількість ВІЛ-інфікованих у нас складає близько 500 тисяч, що приблизно дорівнює 1 відсотку всього населення. У той час як ми офіційно вважаємо, що в нас таких лише близько 60 тисяч. І наш Президент, виступаючи не так давно на конференції ООН з проблем розповсюдження ВІЛ, прямо кинув у вічі недоброзичливцям з обох сторін Атлантики: ресурси Global Fund дадуть можливість суттєво поліпшити ситуацію в Україні. Чого ж вони чіпляються?

Загальна сума позовів до України із 12 справ, які розглядаються або „стосовно яких існувала загроза направлення” до іноземних юрисдикційних органів, станом на січень 2004 року склала 1 мільярд доларів, – підливає масла у вогонь міністр юстиції О. Лавринович.

Лунають звинувачення стосовно того, що українські компанії та політичні партії (а скоріш за все – просто окремі особи) підгодовувалися скореним Саддамом Хусейном, що із врахуванням нашого специфічного погляду на міжнародну порядність, не таке вже й неймовірне.

До сумлінного українського генпрокурора приїхала рахункова палата Росії на чолі із „чубайсоподібним” С. Степашиним і зухвало ставить питання про певну суму, яку ніби не дораховується на своїх рахунках сусідня братня держава завдяки вітчизняній ЄЕСУ.

Завітав також заступник генсека ООН, і нічого, крім посібничка для „бажаючих виживати” в зоні Чорнобиля, не обіцяв, і нічогісінько, ані центика не привіз.

Здається, що і „вислужування” шляхом направлення військового контингенту до того ж Іраку є марним. „Кинуть” нас опісля, розподіляючи тамтешню нафту.

Навіть від „пташиного грипу” змушені мужньо відбиватися самотужки.

Таким чином, світ робить усе, щоб відволікти нас від реалізації доленосних політичної, пенсійної, військової та інших задуманих нами реформ, зірвати президентські перегони, що так „гарно” розгортаються. Нас вперто ізолюють від усього світу, а увесь світ – від нас.

Чому і, головне, за що ж нас так не люблять у світі?

В українських політичних телепередачах усе навпаки. Ми „...вражаємо світ темпами росту економічних показників, нечувано твердою гривнею, нас порівнюють із повоєнною Італією...” (із обережно-облесливого „заспіву” Д. Кисельова до бесіди 1 лютого із першим віце-прем’єром М. Азаровим у традиційній недільній „Подробно”). У нас „...бурхливо розвивається економіка, наш план не має нічого спільного із радянськими п’ятирічками, наш план – прогноз, нам багато хто заздрить за кордоном...” (із інтерв’ю Президента В. Піховшеку 1 лютого в „Епіцентрі”). „Ситуація тільки покращилася. До такого ступеню, що ми вже стоїмо на порозі реального інвестиційного рейтингу, яким є рейтинг „А”. А хто його має? Такі країни, як Швейцарія, Польща, члени ЄС...” (знову М. Азаров, із інтерв’ю часопису „2000”).

А нас не люблять. Так у чому ж справа? Звідки ж така нелюбов?

А вона, видається, виникла тому, що світлий образ України в Європі та й у світі нагадує такий же „світлий образ” першого віце-прем’єра на передачі у Д. Кисельова: хворобливо амбіційний, критично непрофесійний і такий, що помиляється настільки глибоко, що помиляється навіть стосовно глибини своєї помилки. Прості та зрозумілі визначення пана Азарова („хвора людина”, „маячня” тощо) у цій передачі щодо висловлювань заступника глави бюджетного комітету Верховної Ради, який досить цнотливо зазначив, що у нас взагалі немає економічного блоку в уряді, – ще одне підтвердження такого припущення.

Українська держава вже другий десяток років намагається „качати” права на міжнародній арені, але „скачати” вдалося поки лише проценти 2–3.

З іншого боку, як показали найбільш гучні скандали останніх років, Україна не тільки може тримати перед усіма відповідь, але й навіть велично нею помахувати перед пихатим носом ситої міжнародної спільноти, як це дуже „вдало” робить перед телекамерами лідер комуністів (приміром: “Наша Україна”, Ющенко — це націоналісти, які вітали Гітлера і розстрілювали євреїв у Бабиному Яру” – „Україна молода”).

Наша українська гідність, про яку багато говорив прямо в телекамеру Л. Кучма в означеному телеінтерв’ю, поки В. Піховшек зухвало попивав невідому рідину із білої президентської філіжанки, досить часто полягає в тому, що нас іще не образили, а ми вже образилися.

Ті, хто мав нагоду ознайомитися з повним текстом резолюції ПАСЄ щодо України, дійшли однозначного висновку: в цьому документі немає вимог, є лише досить терплячі та цілком толерантні поради. Але, враховуючи те, що Рада Європи – це міжурядова організація, яка значною мірою формує міжнародну громадську думку, то нас там не любитимуть ще довго.

Чого ж ми поводимося, як хворе немовля, влаштовуючи істерики в ЗМІ? Чому ми, врешті-решт, непослідовні: звинувачуючи опозицію в „непатріотизмі”, тут же даємо згоду (а це є, мабуть, саме так) на звернення до того ж ПАСЄ голові Міжнародного антифашистського комітету О. Шлаєну з приводу відомих публікацій у відомій газеті? Хіба ми не в змозі самі вирішити ці питання?

Далі. Міжнародні політичні спостерігачі, як і весь український народ, безсумнівно, з великою цікавістю ознайомляться із недільним інтерв’ю Л. Кучми і, особливо, з тією його частиною, де він стомлено повідомив, що, мовляв, доки він є Президентом, не допустить, аби „стабільність була порушена”. Це означає, проміж усього іншого, що, в контексті нашої розвідки, в низькому міжнародному авторитеті держави винна, головним чином, молода й безтолкова українська опозиція, за яку Президентові „соромно перед світом”. Усі партії нагадують Леоніду Даниловичу „ансамблі пєсні і пляскі”, а всі, кого він повиганяв із влади, відірвавшись від „цицьки”, того ж дня бігли в опозицію, а ті, що йшли самі, – як правило, ні (до речі, чому?).

Ну як любити нас – після таких просторікувань найвищої посадової особи держави – цивілізованому світові? Особливо коли Леонід Данилович розповідає про те, як, перебуваючи при владі, колишні опозиціонери „нажилися”, і забуває розповісти, на які, наприклад, задекларовані доходи лікувався у Баден-Бадені...

Нас любить лише Туркменистан. „Президент України Леонід Кучма провів телефонну розмову з Президентом Туркменистану Сапармуратом Ніязовим. У ході розмови Леонід Кучма проінформував Сапармурата Ніязова, що Україна повністю розрахувалася з боргами за туркменський газ за попередні роки” (із офіційного повідомлення в теленовинах).

А ще нас любить Росія. Її президент навіть ставить український уряд за приклад своєму. Хоча кожен, хто пильнував за розвитком українсько-російських відносин за часів путінського правління, не міг не помітити дві цікаві подробиці: 1) російський президент найчастіше прибував в Україну, коли Леоніду Кучмі було особливо важко і, власне, йому було не до Путіна; 2) ці зустрічі закінчувалися „здачею” Росії певної, часом значної, частки українських інтересів.

Смішно спостерігати, як офіційна влада України пишається формальною російською підтримкою. Вона не розуміє, або їй байдуже, що Росія підтримує не Кучму із Медведчуком, а їхню дивну політику, яка будується на такій глобальній „здачі”.

Це, до того ж, трактування вітчизняного патріотизму та „особливої” нелюбові до нас, українців.

Виходить, що і Росія нас скоріше не любить, аніж навпаки.

Куди ж утекти від вселенської нелюбові?

Може, скористатися мрією Президента і всім нам, українцям, полетіти на Марс? Чи на Місяць, бо туди ближче...