„Детектор медіа” продовжує досліджувати стан медіа у донецькому регіоні – з огляду на тільки на те, що це один із найважливіших електоральних регіонів країни. А й на те, що ставленик саме цього регіону займає зараз одну з головних посад у країні і є одним із тих, кого називають як можливого претендента на президентську посаду.

Сьогодні у публікації „ТК” піде мова про судові переслідування та випадки фізичного насильства щодо донецьких журналістів.

Нагадаємо нашим читачам, що, як уже неодноразово писала „Детектор медіа”, ситуація зі свободою преси в Донбасі ніколи не була ідеальною. Ще за губернатора В. Щербаня влада намагалась приручати “писак”. Інколи грошима, привілеями, а інколи й батогом. Із приходом до влади в області нового губернатора В. Януковича ставлення до свободи слова різко загострилось. Були усунуті незалежні редактори газет, а непокірних журналістів пропустили не лише через м’ясорубку судових позовів, але й через кримінальні справи. Більшість обласних газет було перекуплено верхівкою так званої “донецької групи”.

Першою жертвою розправ став Євген Кізерніс, адвокат та журналіст. Ще 25 грудня 1997 року його – постановою судді Міщенко з Ворошилівського районного суду Донецька – відправили в камеру на 12 діб “за неповагу до суду”. Кізерніс критикував у пресі місцеве правосуддя. За деякими даними, він зачепив інтереси тодішнього прокурора області Геннадія Васильєва, за що й постраждав. Щоправда, за 4 місяці тодішній голова Верховного суду Віталій Бойко скасував цю постанову. Та 2001 року журналіста дістали. Його, керівника Центру правового захисту журналістів та ЗМІ, просто викинули з офісу, що знаходився на території редакції “Донецьких новин”. Саме тоді, після переходу цієї газети під контроль групи, пов’язаної з нинішнім Генеральним прокурором України Геннадієм Васильєвим, все майно Центру було привласнене новим керівництвом газети. А пізніше сам Центр був ліквідований і де-юре.

Потім була справа Ігоря Александрова. Спочатку “горілчаний король” Олександр Лещинський (як його назвав в одній із передач журналіст) через Слов’янський міський суд добився засудження журналіста “за наклеп” до п’яти років позбавлення права працювати за професією. Зараз Олександр Лещинський – народний депутат України, член Політвиконкому Партії регіонів. Він – людина, наближена до нинішнього прем’єр-міністра, хоча це й не афішується.

Ігор Александров був убитий на початку липня 2001 року на порозі свого офісу. Люди, що очолювали донецьку прокуратуру, завели слідство, фактично, у глухий кут.

Арешт донецького журналіста Володимира Бойка влітку 2002 року та його подальше переслідування пов’язані з іменем Геннадія Васильєва. У всякому разі, так стверджує сам журналіст. Однак і це – лише один із епізодів запеклої боротьби проти преси на батьківщині нинішнього прем’єр-міністра.

Про Донецьк усе частіше починають говорити як про регіон, що є такою собі “братською могилою” журналістів і засобів масової інформації. У грудні 2002 року черговою жертвою став Олександр Панич – як не дивно, співробітник газети «Донецькі новини», пов’язаної з Геннадієм Васильєвим. Олександр Панич чесно і щиро поділяв позицію своєї газети і виконував усі редакційні завдання.

Із 28 жовтня 2002 р. Панич раптом перестав виходити на роботу. 13 листопада його в останній раз бачили родичі. 2 грудня його колишня дружина подала заяву в міліцію про його зникнення. 5 грудня прокуратура Донецька порушила кримінальну справу про його зникнення. Тогочасний прокурор Донецька Олександр Ольмезов, людина, близька до Васильєва, на прес-конференціях затято стверджував, що загострювати увагу на професійній належності Панича не варто. При цьому він посилався на те, що, за даними слідства, «він звільнений за те, що не з'являвся на роботі”. До речі, керівництво видання справді не знайшло нічого кращого, як після зникнення журналіста звільнити його.

У той же час, у журналістській тусовці виникало кілька припущень та версій щодо мотивів зникнення журналіста.

За завданням редакції Олександр вів справжню війну проти народного депутата України Володимира Бойка з приводу приватизації ММК ім. Ілліча Комсомольського рудоуправління. Про це багато писалося свого часу, тому суть викладемо коротко. 1 березня 2002 року, відповідно до резолюції Л. Кучми, Кабінет Міністрів Анатолія Кінаха передав збанкрутіле рудоуправління в управління ММК ім. Ілліча. При цьому були порушені рішення господарського суду Донецької області про банкрутство підприємства. Ці дії прямо торкалися інтересів бізнесових структур, близьких, знову ж таки, до деяких донецьких кланів. У результаті почалася справжня війна, і навіть справжні загиблі в ній. Зокрема, капітан спецназу МВС Сирота загинув при штурмі автопарку в селі Привільному, місцевий колгосп якого також був «прихватизований» структурою В.Бойка. Розслідуванням цих подій і займався журналіст Панич.

Коли кульмінацією цієї війни став міжнародний круглий стіл “Чи готова Україна до свободи слова”, що проходив у Донецьку 1 жовтня, саме Олександр був основним обвинувачем Володимира Бойка. Згодом за президентським окриком війну припинили, і журналіст став непотрібним. Однак на той час він знав надто багато, знав і тих, хто був замовником його виступів. Журналіст припинив з'являтися на роботі саме тоді, коли припинилася активна фаза протистояння між двома ворогуючими угрупованнями.

Газета “Акцент” від 11.12.02 повідомляла також наступне: «...він писав критичні матеріали. Один із таких – про релігійні деструктивні секти. Він устиг здати його в секретаріат. Однак він ще не був опублікований». Відомо також і те, що журналіст писав на теми наркоманії, і готував із цього питанню книгу. Проте серйозно ці версії в розслідуванні враховані не були.

Врешті, торік улітку в річці Кальміус було знайдене обезголовлене тіло Панича, тоді ж було затримано і його “убивць”. Одного з них відразу відпустили, інший в СІЗО зізнався в убивстві журналіста. Так же блискавично відбувся й суд, впродовж усього трьох днів. Донецька преса практично не звернула уваги ані на дивний процес, ані на не менш дивний вирок одному з убивць. І це при тому, що другий “душогуб” навіть не з’явився на лаві підсудних. Відчувалося, що на висвітлення цієї теми було накладено заборону.

Можливо, мовчання преси було пов’язане також і з тим, що протягом серпня 2003 року Донбас став ареною замахів на журналістів? Упродовж двох діб у Донецьку було здійснено напади на трьох журналістів, причому у всіх випадках вони були побиті. 12 серпня було побито журналіста опозиційного інтернет-видання "Острів", донецького кореспондента "Громадського радіо" Едуарда Маліновського. У редакції "Острова" зазначають, що побиття могло бути пов'язане з його професійною діяльністю, зокрема, з кількома останніми публікаціями, що викривали діяльність деяких донецьких бізнес-структур. Маліновський займався економічними темами.

Того ж дня неподалік від облдержадміністрації був побитий і пограбований кореспондент газети "Акцент" Сергій Кузин, який повертався додому після з'ясовування подробиць нападу на Едуарда Маліновського. Кузин теж займає позиції, які йдуть врозріз з інтересами “донецької групи”.

Через день у центрі Донецька був побитий і пограбований заступник головного редактора журналу "Золотий Скіф" Василь Васютин. Якраз тоді серед донецьких почалась війна за оволодінням структурами благодійного фонду “Золотий Скіф”, який свого часу очолював Віктор Янукович. Правоохоронці всі напади оперативно зарахували до вуличного хуліганства і навіть відзвітували про те, що начебто злочинці затримані.

У серпні ж невідомими було побито групу журналістів, до складу якої входили кореспонденти Луганської опозиційної газети "21-ый век" Юрій Асєєв і Володимир Іногородский, Алчевскої "РИО+" Борис Іванов, а також їхній колега з Донецька Олена Кравченко (телекомпанія "Заказ"). Невідомі на "Фольксвагені" переслідували автомобіль журналістів, змусивши тих зупинитися. Потім, побивши, імітували пограбування.

Дуже слабо віриться в те, що це – прикрий збіг обставин...

Читайте також:

„Темники” в законі