ЗМІ – тому що в умовах українського варіанту паразитично-компрадорського капіталізму і просто триматися на плаву, і тим більше отримувати прибутки можна лише завдяки або дотаціям, або „криші” (або і першому і другому одночасно) від влади та так званих бізнесменів, до неї наближених.

Телебачення, як найзатратніша галузь медіа і водночас головний інструмент здійснення влади, – затиснута у таку схему буквально намертво.

Дискредитація вітчизняних ЗМІ в суспільній свідомості - як інструменту суспільного впливу на владу - фактично відбулася паралельно з дискредитацією влади. Наші медіа освоїлися в ролі одностороннього інструменту здійснення влади, заодно позбувшись своїх визначальних обов’язкових (для демократичного суспільства) функцій – інформуючої, комунікативної, контролюючої та артикулюючої суспільний інтерес. Ні, точніше буде сказати, що вони втратили їх для нас, рядових українських громадян. У дискурсі влади вони продовжують їх виконувати – критикують тих, на кого вказує влада, контролюють тих, хто загрожує владі, і артикулюють інтереси влади.

Такі стосунки склалися не сьогодні, і буде наївним очікувати, що це зміниться завтра. Влада і вітчизняні ЗМІ знаходяться у своєрідному "зачарованому колі", пов’язані тепер уже, по суті, спільним економічним інтересом. Залишки оптимістичних очікувань епохи модерну де-не-де ще живуть, (переважно в головах у деяких теоретиків від журналістики). Але всі заклинання про суспільну відповідальність ЗМІ швидше апелюють (з непередбачуваними наслідками) до совісті кожного окремого журналіста, ніж здатні якось стимулювати реальні системні перетворення у цьому бізнесі. Така вже логіка нашого суспільного ладу, створеного екс-комуністичними функціонерами на паях з кримінальними "братками". Як там в американському прислів’ї – говорять гроші, а "пустой базар отдыхает".

Поки за брехню більше платять, очевидно, багато людей в журналістиці будуть транслювати брехню і навіть займатися її креативом (тобто брехню вигадувати), бо за це платять ще більше. Займатися цим не надто приємно, але ж можна придумувати собі безліч аргументів, цілком красивих і переконливих, які виправдовують будь-які компроміси. Ми з вами знаємо і людей, які знаходять у брехні певне мазохістське задоволення, часом доводячи побажання своїх господарів до абсурду. Ну, типу та сама "форма внутрішнього протесту", про яку так точно написала недавно моя колега – оглядач "Детектор медіа" Анна Шерман.

Паралельно розцвітає на вітчизняних медійних "теренах" ще одна форма чи то протесту, чи то внутрішньої еміграції, чи то просто мімікрійний прийом – переважно це стосується журналістики політичної. Максимально цинічний і по можливості витончено-іронічний погляд на всю політику і на всіх політиків зверху-вниз (згадок у такому контексті про безпосередніх власників видання чи каналу, звичайно, не дочекаємося).

При цьому влада, за великим рахунком, навіть не вимагає від контрольованих ЗМІ абсолютної формальної лояльності, не прагне з допомогою них – ні, не бути, а принаймні виглядати краще в очах власного народу. Її цілком влаштовує те, що медіа створили і підтримують віртуальний світ політики, головною властивістю якого є максимальне відчуження від переважної більшості співгромадян. У рамках цього віртуального світу найстрашніші звинувачення, найгучніші скандали та викриття не завершуються нічим, бо є лише елементами гри, до якої сторонні - себто та сама більшість - не допускаються. А головне - і не прагнуть, зневірившись у самій можливості на щось впливати.

У цьому вигаданому світі "акробати пера" можуть вільно демонструвати власну розкованість у стосунку до будь-яких тем чи персоналій. Хоча особливу розкутість вони все ж проявляють, чомусь, до політиків з табору опозиції.

Взагалі, хворобливий цинізм журналістів за принципом "всі вони (політики) одним миром мазані" навіть заохочується, бо це ще один засіб позбавлення народу усвідомленого вибору, засіб, який породжує відразу до всіх політиків гамузом. Мені навіть видається, що цей підхід став останнім часом визначальним у маніпулятивних стратегіях влади. Хоча серед колег-журналістів трапляються ті, хто, навпаки, вважає, що тотально-цинічний підхід якраз і є виявом свободи слова. При цьому вони немилосердно плутають свободу "слів" із свободою висловлення думок. А, може, й не плутають – просто так легше знаходити собі виправдання.

Що ж до того, наскільки справді має сенс ця майже загальновизнана і охоче тиражована "зневіра в демократії", то тут слід мати на увазі кілька простих речей.

Справді, жодні вибори не гарантують "покращення породи" політиків, про це давним-давно ще Алексіс де Токвіль писав. На зміну поганим політикам дуже рідко приходять кращі, принаймні, за особистими якостями.

Немає сумнівів і в тому, що політики йдуть до влади передусім заради самої влади, а зовсім не для реалізації якихось високих ідеалів.

Але сама можливість втрати влади через вибори стимулює політика приймати, добиватися чи підтримувати рішення, які влаштовують більшість, які є популярними.

Вибори – це всього-на-всього інструмент політичної конкуренції. Точно так само, як ринок – інструмент конкуренції економічної. Яка при всіх своїх недоліках таки дає більше шансів придбати якісний товар.

Саме в цьому – перевага демократії - далеко не ідеальної системи правління, кращої за яку досі не знайдено.

Уявимо собі ідеальну схему виборів.

Вибори – той єдиний момент, коли рядовий виборець має нагоду розпорядитися своєю частиною владного ресурсу. У боротьбу за який вступають і влада, і опозиція. При цьому кожен, так би мовити, суспільний агент в ідеалі має виконувати свою роль.

Політики - формулювати позитивну програму.

Виборець - оцінювати ці програми і окремого політика чи партію.

ЗМІ - повно і об’єктивно інформувати виборця стосовно пропонованих програм, особистих якостей, попередніх досягнень і провалів окремого політика чи партії.

Як тільки хтось із цих агентів порушує або неадекватно виконує власні функції – скажімо, виборець міняє свій голос на пляшку горілки або двадцять гривень, влада використовує адмінресурс для тиску на пресу, продажна або залякана преса за гроші чи від страху обманює виборців - все, вибори перетворюються в корумпований фарс із наперед відомим результатом – нелегітимним, корумпованим, недемократичним політичним устроєм, який діє не в інтересах всього суспільства, а в інтересах купки олігархів.

Результат цієї нехитрої схемки - те, що ми маємо зараз.

Тож чи можна говорити про якісь суттєві зміни в схемі стосунків влади і медіа чи про внутрішнє реформування в самих ЗМІ - що відбулися б минулого року або мали б шанс відбутися у році новому? Особливих підстав для оптимізму я не бачу.

Існують окремі спроби якось втримувати систему критеріїв журналістської фахової порядності – в першу чергу завдяки третьому сектору та ЗМІ, які ним підтримуються.

Частіше траплялися випадки бунту окремих журналістів (і телевізійників також) проти жорсткості централізованого маніпулювання свідомістю.

Поступово набирав сяких-таких реальних обрисів профспілковий рух в медіа, який розпочався ще пізньої осені 2002-го.

Зрештою, відбувається певне просування в законодавчому полі – хоч все одно закони в Україні, як сказав вже не пригадаю хто, не виконуються, а застосовуються - як кому потрібно.

Усе це - речі необхідні, але далеко-далеко не достатні. Тим більше, що зовсім не важко спрогнозувати передвиборне посилення тиску на пресу з боку влади. Зате складно передбачити, наскільки цей тиск загальмує згадані позитивні процеси. Схоже на те, що і в наступному році вибір між вірністю фаховим стандартам і комфортним і забезпеченим життям інформаційного "найманця" залишиться питанням особистого вибору кожного журналіста. Принаймні до того часу, поки продавати читачам і глядачам правду не стане хоч приблизно так же вигідно, як продавати брехню. Ще один банальний висновок, що може перетворитися на реальність лише разом із системною трансформацією суспільства.

Шанси ж провести цю трансформацію вже неодноразово втрачалися у минулому і цілком можуть бути втрачені в ближчому майбутньому. Нічого в нашій державі не зміниться, якщо опоненти нинішньої влади не знайдуть у собі сили вирватися із світу віртуальної політики у реальність, повернутися обличчям до власних громадян. Не просто стати "в чергу за своєю порцією влади", а перетворитися в справжню контреліту, здатну сформулювати власну політичну позицію в чітких термінах конечних політичних цілей.

Зробити це в умовах інформаційної блокади, адміністративного тиску, всенародної апатії та розгубленості, девальвації демократичної риторики - завдання надзвичайно складне.

Але саме від його вирішення залежатиме, чи стане наступний рік справді Новим.