У даному разі до цього додається момент етичний – як визначальний.

Ідея вшанувати справжніх “героїв нашого часу”, на яких дійсно тримається фундамент нації, – прекрасна й благородна.

Відбір щодо героїв – також.

Людина, яка перетворила свою “малу батьківщину” на місто музеїв і заснувала перший в Україні музей просто неба; хірург, котрий, сам тяжко ушкоджений, рятував життя хворому, – та ще ціла плеяда “рятівників” від струму, з-під криги тощо; жінки, що виховують чужих дітей, мов власних; діти, які, долаючи сирітство та інвалідність, досягають вражаючих успіхів, – гідні всілякої громадської підтримки й вшанування.

[Зазначимо a propo: саме вони, а не картонні телегерої – “на лицо ужасные, добрые внутри” бізнесмени та бандити або “відв’язана” молодь за склом чи в процесі голодування знечів’я.]

Симбіоз газети й телеканалу – теж абсолютно природний та ефективний розподіл обов’язків: “Факти” вишукують персонажів та прецеденти, “Новий” виводить їх на загал.

Саме ж “наповнення” та моральний пафос є у даному разі стовідсотковою індульгенцією: коли сліз не стримує ані зал, ані телеаудиторія (у моїй особі – в тому числі), вказувати на помилки й недолугості не те щоб незручно, а просто не хочеться.

Але хочеться також, аби наступного разу було ще краще.

Тож і вказую.

Коли розкладати “по поличках”, то надто стандартним виглядало і оздоблення церемонії (з поліекраном усе ясно, а от технологічно-штучна декорація, встановлена на кону театру імені І.Франка, не несла в собі того образу й того настрою, який передбачався і дійсно був створений людьми й сюжетами), і назви номінацій.

“Особисті досягнення” та “Досягнення усього життя”, “Дитяча мужність”, “Турбота й самовідданість”, “Видатні приклади відваги” – це тавтологія й досить банально.

У всякому разі, менш цікаво, ніж самі лауреати та їхні долі.

Видається, “Гордість країни” – це уже саме по собі змістовно й всеохоплююче, тож не потребує додаткового розділення й уточнення.

Не обійшлося на церемонії і без “весільних генералів” або “варягів”.

Кобзон та Новикова, звичайно, наші земляки, і поводилися вони зворушено й коректно, але невже ми не можемо хоч єдиний раз обійтися самі?!

Тим більше, що склад учасників дійсно був підібраний репрезентативно й не без смаку.

Сценарний хід щодо запрошення саме тих осіб, котрі є кумирами номінантів, себе виправдав, тож на сцені цілковито доречні були і Руслана з Вакарчуком, і Ніна Матвієнко з Таїсією Повалій, і Каденюк з Підкопаєвою, і Президент академії медичних наук із заступником Міністра внутрішніх справ; а на екрані – Кличко з Шевченком (плюс – подарунки від них).

Хіба що трохи призабута Ірина Білик могла б поводитися скромніше… Але назагал усі, хто виходив на сцену (включаючи групу “Man Sound”, котра, як водиться, більше запитана за кордоном, ніж на Батьківщині), направду теж є “гордістю країни”.

У самому форматі церемонії нагородження, ясна річ, важко придумати щось нове й оригінальне: усе – від “Оскарів” і “Греммі” до “Ніки” й “Золотої калоші” – продиктовано самим змістом видовища й носить характер переліку.

Але тут ми вже переходимо власне до телеверсії, яка дає можливість виправити й скоригувати на екрані те, що виявилося недосконалим у самому процесі.

Можна привітати “Новий канал” із бажанням якнайшвидше випустити програму в ефір.

Проте відчуття згаданої “механістичності” й монотонності виникало, здебільшого, через відсутність повноцінного монтажу.

Якби навіть просто “підрізати” постійні підйоми та спуски на сцену і з неї – уже б стало динамічніше.

Так само, з питань та відповідей лауреатів спокійно можна було б лишити дійсно влучні та “ігрові”.

Тобто, дотримання анонсованої тривалості – 1 год. 45 хв. – замість реальних 2 год. 10 хв. програму лише б поліпшило.

Та наостанок – не про ці “блохи” (тим більше, що перший “блин” усе ж не вийшов “комом”), а про значно більш принципове.

Протягом церемонії нагородження постійно, ба, навіть нав’язливо звучало кліше: “прості люди”.

“Добре, що нарешті з’явилася премія, що відзначає звичайних людей за незвичайні вчинки”, – сказав з екрану Президент.

Мовляв, ти диви – звичайні люди, а на таке здатні!

Сором, та й годі.

Бо ще треба подивитися, хто у нас “непростий” і “незвичайний”!

Явно ж не ті політики, котрі розмовляють зі своїм народом з поліекрану – наче з позахмарної високості.

Навіть давньогрецькі боги, коли треба було поспілкуватися зі смертними, спускалися до них особисто, а не віртуально.

Наші ж “небожителі” – десь там, нагорі – влаштовують для самих себе всілякі офіціозно-претензійні “Людини року” та “Золоті фортуни”.

А “прості”, які тим часом рятують, виховують, створюють, виборюють міжнародне визнання, все одно лишаються тут, унизу.

Давайте ж, нарешті, якщо почали, дійсно шанувати-ся, тобто – себе, а не тих, хто далекий і від нас, і від країни!

Ганна ЛИПКІВСЬКА, для “Детектор медіа”

P.S. І все-таки – ще одне зауваження.

Життєві історії лауреатів, здебільшого, несли у собі відверто похмуро-трагедійно-негативний обертон.

Зрозуміло – адже йшлося про екстремальні ситуації, котрим і належить бути граничними.

Але чому б не побільшити чогось життєствердно-оптимістичного – наприклад, відшукати пересічного громадянина, котрий виграв суд проти податкової інспекції чи ДАІ?

Хай переконається решта: це – можливо, тож треба шанувати-ся якнайбільше!

Читайте також:

Україна має знати своїх героїв