Авторка цих рядків ніколи не вважала себе феміністкою, а тим більше – письменницею, тому вирішила, що має право, не наражаючись на традиційні в такому разі звинувачення у жіночих рефлексіях, сказати: в Україні не люблять жінок, які досягли літературних вершин. Це й зрозуміло: щоб любити, треба знати. Винятком стала хіба що Леся Українка, можливо тому, що Лариса Петрівна Косач, сама того не відаючи, обрала "вдалий" псевдонім, завдяки якому письменницю згадували і за радянських часів передусім як символ боротьби, і тим більше – за незалежності. Правда, якщо раніше це був символ боротьби з поневоленням ("Вставай, хто живий, в кого думка повстала!"), то тепер наголошують, що це - символ боротьби за Україну ("До тебе, Україно, наша бездольная мати, струна моя перша озветься..."), хоча найперше – це була виснажлива боротьба за життя: "...Я тільки тоді можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe, якась непереможна сила", - зізнавалась поетеса у листі до Л.М. Старицької-Черняхівської 1912 року. Хоч би там як, але з нагоди 130-ї річниці від дня народження Лесі Українки було видано розпорядження уряду щодо відзначення цієї дати.

І хоча творчість Марка Вовчка і Ольги Кобилянської, як і творчість Лесі Українки, "проходять" у школах і "складають" під час вступних іспитів до вишів, на державному рівні не святкувався ані ювілей авторки "Землі" (до відома: класик української літератури Ольга Кобилянська через нестатки батьків мала змогу закінчити лише чотири класи народної школи, далі - усе самотужки), 140 років від дня народження якої минуло у листопаді цього року, ані ювілей Марії Олександрівни Вілінської, відомої читачам як Марко Вовчок – під цим чоловічим псевдонімом приховане справжнє ім‘я росіянки за походженням, яка дебютувала як українська авторка, а 22 грудня, тобто вчора, минуло 170 років від дня її народження.

Тільки браком знань можна пояснити поверхові матеріали, присвячені видатним письменницям. Газета Чернівецької міської ради "Чернівці" 5 грудня 2003 року вмістила нібито "до 140-річчя з дня народження письменниці" матеріал під заголовком "Ольга Кобилянська: “Я надто жінка, щоб не мріяти”. І нижче - суттєве уточнення для тих, хто сподівався прочитати щось нове про творчість літераторки: "Кохання у житті великих людей". Початок матеріалу розвіяв усякі сумніви: "Щоденникові записи Ольги Юліанівни Кобилянської засвідчують: ледь не у кожній зустрічі із чоловіком вона бачила початок роману. Письменниця – доволі чутлива і романтична натура – у своєму житті закохувалася не раз. Інколи могла замилуватися чоловічим образом навіть споглядаючи через вікно. Але найчастіше закоханість була для Кобилянської не взаємною. Бо чоловіки бачили в ній насамперед талановиту літераторку… Письменниця так і не вийшла заміж, хоча, можливо, й мріяла про це". І далі – з притаманною тим жінкам, які сидять днями біля під‘їзду і все про всіх знають, незаперечною впевненістю у правдивості власних слів: "…Першим справжнім коханням Кобилянської став лікар Євген Озаркевич."; "Ольга Кобилянська згадує також чоловіків, які, за її словами, мали до неї романтичні почуття. Приміром, письменниця називає себе першим коханням свого кімполунгзького знайомого Олеся Ястшебського"; "Ще один чоловік на прізвище Зернер якось зізнався, що “Кобилянська заловила його у свої тенета”. Однак коли письменниця пішла з ним на вечірку, Зернер свій замилуваний погляд зупинив там зовсім не на Кобилянській…

А чи було взаємним кохання знаменитої письменниці до простого хлопця Івана Чоп’яка – парубка із села Димки, який працював їздовим у Кобилянських? Ось що про це згадується у щоденникових записах: “…Я візьму його на своє господарство, бо не виходитиму заміж…” “…Добре, панно, я буду у панни служити… І я не буду ся женити”.

Але у житті видатної письменниці було кохання, яке, мабуть, варто назвати великим і справжнім. Їй – за тридцять, йому - за двадцять. Він справді гарний. Але до Кобилянської як до жінки інтересу не відчував... Мова йде про Осипа Маковея". Ось це, власне, і все, нагадаю, "до 140-річчя з дня народження письменниці" - авторки понад сімдесяти прозових творів, які є окрасою нашої літератури.

...1857-го року Пантелеймон Куліш, прочитавши щойно отриманий рукопис «Народних оповідань» Марка Вовчка, написав Тарасові Шевченку: «Московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлось би в міру». На час літературного дебюту (50-ті роки XIX ст.) Марко Вовчок була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею. За влучним зауваженням Євгена Сверстюка, "російська дворянка стала автором чарівних українських "Народніх оповідань", людяних, милосердних, пісенних...", пройнятих щирою любов‘ю до України. Згадаймо лиш початок повісті "Кармелюк": "Хто бував на Україні? Хто зна Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною... весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і всі соловейки защебечуть. Скільки соловейків тоді щебече — і злічити, здається, не можна.

Загадкова натура Марка Вовчка, яку намагалися збагнути Тарас Шевченко (поетові належать зворушливі рядки "Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая!" з присвяченого письменниці вірша), і Олександр Герцен, який порівнював її з Жорж Санд, й Іван Тургенєв, який порівнював її з Гаррієт Бічер-Стоу, стала для нащадків "загадкою в натурі"(хай дарують мені ревнителі літературної мови, але така правда життя). 10 грудня 2003 року російськомовне столичне видання "Сегодня" присвятило письменниці у рубриці "Лики истории" статтю під назвою "У Марко Вовчок было много мужчин, но любила она Тараса Шевченко", яку розпочало так: "Сегодня исполняется 170 лет со дня рождения великой украинской писательницы..." Цікаво було б знати, чому автор вирішила змінити дату народження письменниці, яка за "Календарем знаменних і пам‘ятних дат" (К., 2003) припадає на 22 грудня. Далі – як завжди, тільки зі зміною декорацій, тобто прізвищ: "Словом, началом ее судьбы был литературный триумф. Повлиял ли этот сногсшибательный успех на сердечные дела писательницы? Не то слово!"; "...Кулиш нескромно афишировал свои отношения с прелестной молоденькой писательницей: демонстративно ушел от жены, грозился покончить жизнь самоубийством..." ; "...Александр Пассек стал большой любовью писательницы. Вступив с ним в связь, она уже не могла больше лукавить перед мужем"; "...В конце февраля 1867 года в Петербурге ее встречал на вокзале Дмитрий Писарев, с которым скоро неожиданно для обоих возникнет роман (она знала Митю Писарева еще с детства, ведь он приходился ей троюродным братом)"; "...Она общалась с друзьями своего старшего сына, среди которых оказался Михаил Лобач-Жученко. Он привлек ее, уже стареющую женщину, своей безмерной преданностью и пылкой любовью". Ось такі бразильські пристрасті з класиками української літератури, гідні серіалів.

До речі, про серіали. Було б нечесно сказати, що творчість згаданих письменниць обійшли увагою кіномитці. На жаль, маловідомою українському глядачеві є екранізація "Землі" Ольги Кобилянської (режисери Амвросій Бучма, Олексій Швачко, сценарист Олексій Швачко, оператор Наум Слуцький), знятий на Київській кіностудії 1954 року, як і "Меланхолійний вальс" за мотивами її оповідань, знятий на Національній кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка 1990 року (режисер Борис Савченко, сценарист Василь Портяк, оператори В‘ячеслав Онищенко, Володимир Білощук). Не спровокував справжнього інтересу до творів Кобилянської і 20-серійний показ на Першому Національному «Царівни», знятий 1994 року на “Укртелефільмі” (режисер Сергій Туряниця, сценаристи Валентина Лебєдєва, Василь Довгий, оператори Віктор Кущ, Микола Красненко) за мотивами однойменної повісті Ольги Кобилянської.

Невдалою, передусім через нерозуміння виконавцями головних ролей Сергієм Романюком та Світланою Прус своїх героїв, на думку багатьох кінокритиків, стала спроба Олега Бійми екранізувати повість Марка Вовчка "Павло Чорнокрил" (оператор – Лесь Зоценко) – цей проект, знятий на "Укртелефільмі", 1999 року було показано на Першому Національному під назвою "Пристрасть". Хочеться сподіватися, що глядач ще матиме змогу побачити яскраві роботи – письменниці залишили щедрий матеріал для сценаристів і кінорежисерів. Гадаю, що і видання “Три долі: Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі” (упорядник Віра Агеєва), що побачило світ у видавництві "Факт" (К., 2002), ще буде належно поціновано сучасниками, як буде нарешті належно поціновано і творчість неперевершеного прозаїка.

Автор же залишає за собою право поставити кілька запитань тим панам, які бідкаються про українське книговидання і при цьому пускають сльозу щастя від усвідомлення того, що український переклад Поттера з‘явився раніше за російський, та співають осанну видавцеві: учора, 22 грудня, зокрема, “1+1” (ТСН), захлинаючись від щастя, повідомив, що МЗС нагородив Івана Малковича титулом "Посол української культури", адже "видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га" довело успішність книжки українською мовою, видавши п'ять томів пригод Гаррі Поттера. Останній зараз навіть читають в Росії, оскільки російський переклад ще не з'явився". Не питайте, чи згадали вчора у ТСН про ювілей Марка Вовчка – відповідь однозначна. А от я запитаю: "А чи не час популяризувати казочки українських авторів, адже, за словами Івана Огієнка, Марко Вовчок "двигнула цю мову (українську – Авт.) значно вперед: вона глибоко знала народну мову, особливо народну складню, й мала великий талант до повістярства, чим і прислужилася розвитку нашої літературної мови. Її мова, завжди барвиста й жива, з багатою фразеологією, чистою складнею, довго була в нас зразковою для вивчення, й ніхто її не перевищав"? Панове, хіба національне виховання слід починати не з власних дітей? До відома: "Повість (Марка Вовчка. – Авт. ) "Маруся" в інтерпретації П.Ж.Сталя стала класичним твором франц. дит. л-ри, витримала майже двадцять видань". ("Українська літературна енциклопедія", К., 1988, т.3, с. 343) У тому самому виданні прочитала й таке: "Діяльність В. сприяла розширенню і зміцненню контактів укр. л-ри з л-рами ін. європейських народів". Це я до того, що ніяк не можу второпати сенс заяви пана Шкляра про його принципову відмову від перекладів його творів російською. Цікаво, чому це має сприяти або не сприяти? І ще: звісно ж, на «Інтері» про вчорашній письменницький ювілей не згадували, зате розповіли про те, що "в театре Франко состоялась премьера спектакля по пьесе Евтушенко".

І насамкінець вважаю за необхідне звернути увагу читача на словник “Русские писатели. 1800—1917”. На думку російського дослідника Павла Басинського, словник - "не самое душеприятное чтение для феминисток. Гендерный состав русских писателей XIX — начала ХХ века похож на список членов мужского клуба, в коем женские имена встречаются как исключения. В основном это поэтессы, мемуаристки и переводчицы. В основном — за редкими исключениями — эти фамилии либо совсем неизвестны никому, кроме специалистов, либо задевают слух исключительно потому, что их обладательницы состояли в родственных отношениях с Глинкой, Аксаковыми, Баратынским или — допустим — Боборыкиным. Но обратимся к исключениям... Вот Марко Вовчок... (виділено мною – Авт.) Одна из самых популярных писательниц середины XIX века. Ее повестями и рассказами зачитывалась вся образованная Россия, о ней неоднократно писал сам Белинский. В контексте своего времени она была не менее известна, чем Тургенев и Достоевский (не будем в данном случае говорить о суде потомков)".

Тетяна Мельник, для "Детектор медіа"

P.S. Сподіваюсь, читач легко впізнав, хто зображений на світлині?

Від “Детектор медіа”. “Детектор медіа” нагадує читачам, що, як завжди, ми готові публікувати і думки опонентів авторів статей, вміщених на сайті.

Читайте також:

Вартовий

Недовговічні Тютюнники

Українське