Він зобов’язаний щодо історичних питань повсякчас озиратися на Москву (за радянських часів, приміром, і ради із захисту дисертацій в Україні не було – всі мусили проходити московсько-ленінградські „фільтри”), нечисленний загін українських театрознавців, природньо, шукав собі розради й застосування в інших темах та предметах. Хтось занурювався у „безпечну” давнину, хтось перестрибував у суміжні галузі, хтось відслідковував поточний процес...

От і опинилися ми в результаті не лише без гідного підручника з історії вітчизняного театру ХХ століття, але й без тої кількості кваліфікованих фахівців, що мали б ту історію написати. У навчальних закладах всі надто заклопотані парами-годинами; відділ театру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Рильського звів багаторічні обіцянки взятися, нарешті, за ту історію до чогось на кшталт шаманських заклинань дощу, а тим часом студенти через відсутність альтернативи й досі змушені зазирати до малоформатного (!) російськомовного (!!) „Украинского советского театра” – видання початку 80-х, у якому прискіпливий Лесь Танюк якось нарахував понад сотню (!!!) фактологічних помилок...

Така довга преамбула знадобилася, аби зайве підкреслити унікальність колективної монографії „Український театр ХХ століття”, яка щойно вийшла друком під егідою Державного Центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса.

Додаткової оригінальності цьому фундаментальному (понад 500 сторінок) дослідженню додає цілковито незвична організація матеріалу.

Поки ведуться хронічні суперечки з приводу того, як періодизувати історію театру ХХ століття і які роки тут вважати рубіжними (1913 чи 1917? 1929, 30-ий, 33-ій чи 34-ий? 1953 чи 1956? тощо), авторський колектив на чолі з науковими редакторами Неллі Корнієнко та Мирославом Поповичем запропонував принципово інший, але значно більш ефективний підхід: вимірювати театральний процес не політичними подіями, а зміною мистецьких напрямків. Тож і має книга три великі розділи: „Передмодернізм. Модернізм”, „Соціалістичний реалізм”, „Сучасний театр. Пошук” (так і хочеться за інерцією сказати: „Постмодернізм”) та один „перехідний” підрозділ „Театр у час екстреми”, що охоплює період німецько-фашистської окупації України 1941–44 рр.

Відповідно, і окремі статті, вміщені у кожному з розділів, мають не фактологічно-біографічний, а проблемно-аналітичний характер.

Усе це є розвитком загальної концепції переорієнтації вітчизняного театрознавства на сучасні методики дослідження, що її останніми роками наполегливо й послідовно впроваджує Неллі Корнієнко як науковець і директор Центру імені Курбаса. Саме її рішучими інтонаціями просякнуто переднє слово книги, під яким автор не зазначений, але легко вгадується: „Театрознавство до сьогодні послуговувалось переважно описовим чи феноменологічним досвідом. У цьому виданні принципово розширено методологічний спектр – окрім уже зазначеного, тут активно присутні семіотичні, культурологічні, філософські, соціально-психологічні, герменевтичні підходи, використано „тверезу” компаративістику, елементи синергетики, езотерики тощо. Так народжується своєрідна філософія театру ...театроцентризм буття”.

Якщо у когось уже з цієї першої сторінки голова може піти обертом від наукової термінології, то у книзі усе передбачено: наприкінці міститься словничок, де розтлумачено і „соціокритику”, і „дискурсивний аналіз”, і „жестуальний простір”, і „інтерсуб‘єктивність”, і ті ж таки „синергетику” з „компаративістикою”.

Кінець кінцем, хто сказав, що театрознавство не має бути наукою – а не лише популярною історичною белетристикою (хоча на відсутність в Україні таких традицій, певне, слід зважати)?

Треба ж щось протипоставляти нинішній максимальній спрощеності усього навколо – від словесних конструкцій до почуттів!

Запропоноване видання у цьому відношенні, коли скористатися милими серцю Мирослава Поповича кулінарними аналогіями, є не швидка їжа з пакетиків чи хот-дог, що його можна перехопити по дорозі, а такий харч, який слід самому неквапливо розжовувати й довго перетравлювати, майже медитуючи – аби краще засвоїлося.

Тобто – поновити у собі старі добрі звички, що від них нас настирливо відволікає суєтне життя.