Починався цей тонісівський “Майстер-клас” з паскудного звуку “пікання”. Перше, що згадала дівчина, – це остогидлий китайський будильник, що щоранку “пі-пі-кав”, її, нещасну, будив. А друге – лікарський прилад, який зазвичай набридливо нагадує, що серце пацієнта вирішило зупинитися. “Це ж метафорика, – заспокоїла свої острахи Зіна. – Говорить про те, що будь-який майстер-клас здатен вирвати людину з її поточного життя і зупинити не лише звичний хід думок – і серце” ... І почалося... В екрані з’явився Ерік – саме той танкіст, офіцер німецької армії, який, розпочавши у 95-му році в Києві піци (тоді вони ще виглядали як справжнісінькі заморські диковинки) розвозити, згодом цілу мережу власних ресторанів, барів, клубів для середнього достатку панів та панянок повідкривав. “Ох і популярним же став, бестія!” – вигукнула Зінка, згадавши, як нещодавно у якомусь глянцевому журналі інтерв’ю з тим рожевощоким Еріком бачила. І таки добре, що бачила. Бо не зрозуміла б дівка того одноманітного “сірого” дикторського тексту, який звучав за кадром, поки Ерік напівоголений, демонструючи усім свою пишномовну конституцію, з дівчатками у кліпі витанцьовував. “Тьотя Глаша зі студентського буфету краще б про Еріка розповіла, – подумала. – Дивувалася б і сміялася баченому на екрані. Не по-школярськи швидко і “ніяк” написаний кимсь текст читала б, а емоції свої робітничо-селянські, дивлячись на того буржуя Еріка, в текст би вкладала” ... І все. Програма будувалася просто. Ерік щось незначне (те, що він всім вже двісті разів плів, переплітав) каже, потім у кадрі з’являлася голова якогось типчика чи кралечки, які Еріку із повагою та пошаною запитаннячка клеїли. “Скажи-но, Ерік, – каже один, – чом в Києві не на машині, а на мотоциклі їздиш?” Сміхота, та й годі! “Це тому, – розводився Ерік, – що не люблю стереотипів”... “Велике цабе! – подумала Зінка. – Я теж не люблю, але це не заважає мені, як більшості “радянських” громадян, на метро їздити”... Потеревенив Ерік ще й про життя-буття своє київське, показали, як гарно він на святі “Октобер-фест” з друзями пиво п’є та танцює – і все... Скінчився “Майстер-клас” для глядачів. І для Зіни скінчився...

ТЯЖКО-ВАЖКО БУТИ

Видовище таки увесь настрій Підалькіній споганило, бо суперечило усім її поняттям про майстер-клас. Передача “Тоніса” нагадувала більш такий собі рекламний сюжет про Героя, який, власне, суті життя його, індивідуальності – не торкався. Так усе – по верхівках, як і в яскравих глянцевих журнальчихах. "Усе це дурисвітство якесь, – думала-гадала, не вгамовувалася дівчина. – Чи назву в передачі міняти треба, чи якість її. Коли добре подумати, то майстер-клас – не для того, щоб повторити знане усіма, а щоб новеньке щось для себе та оточення відкрити, інсайт отримати, повчитися і з багажем досвіду нового далі крокувати”... І, раптом, подумала: “А може, той Ерік не такий уже й дотепний та кумедний типчик, і тому передача така вийшла. Хоча... І він “парєнь нє промах”, сказав же ж, що кожен мусить знайти свій особливий стиль... Хлопці та дівчата з “Тонісу”, – Зіна не могла укинути собі в голову, що майстер-класами можуть бавитися поважні тітоньки та дідусі, – у такий дивний спосіб ази життєві проходять, ТВ на повну котушку використовують... Таке собі “реальне ТВ-навчання”. У наступній передачі, як заковбасять за Еріком стиль свій, то мало не буде”. І вирішила Зінуля далі до “Майстер-класів” тонісівських прилучитися і ще декілька переглянути.

ЧЕНЬ ДЖУН – КИТАЙ і СЕРЬОЖА ШНУР...

Ніде правди діти, а висновків у наступному “Майстер-класі” не відчувалося ніяких. Канон – Герой із монологами, прихильники із запитаннями, та ліричні вставки з творчого доробку чи іншої діяльності. До того ж Герой сюжету виставляє себе так, як звик хизуватися перед натовпом та пресою. Ні запитання фанів чи “спеціалістів”, ні сам сюжет далі стереотипів, створених мас-медіа щодо персонажа, сягнути не могли. Скажімо, Шнур з гурту “Ленінград” як почав розводитись, яка він велика цяця! Сам знає, що пустомолот, але підіграє телевезійникам, пива просить, цигарки курить, сміється, який він у дошку свій показує. “Теж мені велике діло... – кинула Зіна. – Та йому, із філософсько-богословською освітою, нічого не варто будь-що бовкнути. З такими тільки пильнуй. Ти йому слово – він тобі десять, і замучить, доконає будь-кого”. І такий же ж він фальшиво-щирий увесь, що Зінці все це видовище смертельно остобісіло. До того ж у піснях “Ленінграда”, там, де ненормативна лексика солістом використовувалася, телевізійники чомусь знов-таки гидотне “пікання” вставляли. Чи то бавилися так із Героєм, чи то вважають, що рок-культуру також слід від “перцю” стерилізувати та під суспільні моральні стереотипи підвести... “Краще б і не бралися за цей сюжет... Бо Шнур без нецензурних висловів – просто не Шнур”, – кинула дівчина і вирішила до досвіду Чень Джуна звернутися.

ТАЙДЗИЦЮАНЬ МАЙСТЕР-КЛАС

Хоч і тут побудова передачі нічим не відрізнялася, але інформації для роздумів було дещо більше. Не дивно, бо тайдзицюань – таки давній вид китайського військового мистецтва, має свою філософію, і якщо східні люди вже звертаються до нього, то роблять це, не нехтуючи глибиною, а намагаючись її в собі з покоління в покоління наново відкрити. “Виконуючи форми тайдзи, майстер ніби малює прекрасну ківтку”... – каже Лю Гуанлай... “А якщо майстер–класівцям це за основу взяти? – несподівано вихопилося у Підалькіної. – І з кожного героя ніби квітку малювати за принципом “шовкової нитки” з тадзицюань? Не рвано, пунктирно фрагменти з інтерв’ю висмикувати, банальні запитання cтавити та образ з відокремлених шматків ліпити, а знехтувавши загальні знання щодо персони, наново її спробувати в передачі відкрити, несподіваний ракурс, фарбу в ній знайти. Не на зовнішньому – історіях, які в усіх на слуху і у будь-якому журналі є, - а на безмежному внутрішньому світі зосередитись Бо людина ж не одномірна, багатогранна вона і глибока істота”. І справді, у “Майстер-клас” запрошуються Герої непересічні, люди цікаві, ті, кому є про що світові повідати. Слід лише умови їм для цього створити, творчу і в той же час веселу атмосферу запропонувати, щоби вони довірилися, справжнім майстер-класівським настроєм перейнялися та розквітли, як прекрасна квітка Сходу на радість Зіні Підалькіній, “ТК” і глядачам українським...