Києво-Могилянська академія, в якій учора (13 листопада) презентувався Юрко Винничук, є вже звичним місцем книжкових презентацій – і за останній час чи не єдиним діючим місцем серед колись звичних: за всю осінь відбулася лише одна книжкова подія у кав’ярні-книгарні „Бабуїн” (Світлана Поваляєва презентувала свою книжку „Ексгумація міста”, видану в „Кальварії”), через об’єднання „Орфея” та „Букви” паралізовано обидва презентаційні майданчики – і орфеївський „Цитрус” у „Мандарин-Плаза”, і кав’ярню у „Букві”. Тобто єдиний формат (з апробованих), нині приступний і видавцям, і авторам, - це формат студентської презентації у Могилянці. Він має свої відчутні переваги (може, тому і виявився найжиттєспроможнішим): жива студентська аудиторія, яку відносно легко зібрати, повісивши єдину афішку на „Дошці оголошень”, і яку приваблюють одразу дві речі – можливість тут-таки на місці придбати книжку (за видавничою ціною) і можливість побачити живого класика, що в юному віці ще видається надзвичайно цікавим (для більш зрілої аудиторії – ані перший, ані другий чинник не є вирішальним), а заразом і послухати.

А от почути на вчорашньому вечорі про його героя – письменника Юрка Винничука можна було чимало цікавого, чого не знайдеш у книжках, - адже писати розширені біографії про живущих письменників у нас якось не прийнято, спогади сучасників і друзів про спільні витребеньки – у нашій традиції теж займають поважне місце у сфері „життя після смерті”. Учора ж на презентації відбулася повна десакралізація пафосного жанру спогадів. Зокрема про Винничука можна було почути:

- що ніхто не знає, скільки романів він направду написав, більше того – ніхто не знає, скільки ще ненадрукованих романів у легендарній „валізі” Юрка Винничука, за яку він і отримав своє прізвисько Чемодан;

- що колись поет Грицько Чубай видавав його у Львові за югославського письменника і водив у гості до порядних львівських родин, де їх охоче приймали й частували;

- що критик Микола Рябчук, який вів учорашній Винничуковий вечір, зізнався, що міг би порівняти полістиліста Винничука (навряд чи є такий літературний формат, який би Винничук не випробовував на міцність своєю творчістю – від дитячих казок до дорослих еротичних романів, та ще й українською мовою 16-го століття) із Іваном Франком – „за енциклопедичністю”, але уникаючи порівнянь із „нашим всім”, скромно порівняє його із не менш титанічним Леонардо да Вінчі;

- історію про те, як ЮВ на хвилі свого захоплення кельтами вигадав ірландського поета Рінго Бара, що брав участь в обороні Києва від орд Батия, і надрукував в „Літературній Україні” переклад (відповідно із староірладнської) його поеми „Плач над градом Києвом”, яку тут-таки охрестили „найбільшим відкриттям від часів „Слова о полку Ігоревім”; згодом Винничук дістав листа від Дмитра Павличка з проханням вислати йому оригінал та підрядковий переклад (довелося Винничукові вигадувати й оригінал, але Павличко показав той текст на одному з міжнародних семінарів справжньому ірландцеві, і от тоді... – коротше, містифікацію було викрито);

- що ЮВ вигадав країну Арканум, локалізувавши її в Північному Причорномор’ї, та цілу арканумську літературу, відніс рукописи цих творів до видавництва – з трьох рецензій, написаних поважними рецензентами, дві були позитивними, і тільки один чоловік в пошуках „Аркануму” зазирнув у Велику Радянську Енциклопедію, і от тоді...– див. вище;

- 80-ті роки – це були такі роки, коли тільки через містифікації можна було себе виразити (так вважає Юрко Винничук);

- 80-ті роки – це були такі роки, коли тільки через містифікації можна було себе виразити; а ще через переклади та критичні статті – бо це легше було опублікувати (так вважають Юрко Винничук та Микола Рябчук);

- 90-ті роки – це були такі роки, коли публікуватися було вже можна, але бажано, щоб у тих публікацій був присмак скандальності – так з’явилося „Житіє гаремноє”, щоденник Роксолани, писаний мовою 16-го століття;

- за „Житіє гаремноє” на Винничука багато „сердилися”, йому дорікали, що він спаплюжив образ народної героїні, чия цнота оспівана в піснях, на що Винничук відповідав: „Ну, добре, цноту оспівано, то чом би не оспівати й те місце, де вона знаходиться” (перейнявшись провокативними Винничуковими настроями, додамо й до нашої замітки ноток світської хроніки: на цей жарт найголосніше засміялося „найінтелігентніше обличчя українського телебачення” – пан Юрій Макаров - якщо мене зацікавить тема цноти або того місця, де вона знаходиться, треба буде взяти коментар у Макарова)...

Якщо вам не вдалося потрапити на вчорашню презентацію Винничука, то ви так і не дізнаєтеся, як перетворити шкарпетки на резинки для хвостиків та наварити на цьому купу бабок (історія з життя майстра, переказана його товаришем і „подільником” – Олександром Гриценком); скільки років Винничуковій дружині Миросі й чи впізнає вона себе в еротичних епізодах, написаних її чоловіком; яка улюблена львівська кнайпа в автора книжки „Кнайпи Львова”. Наступна нагода почути відповіді на всі ці запитання у вас з’явиться, може, років через п’ять – Винничук не любить презентацій і великих міст, рідко виїздить не те що до Києва й Харкова (сьогодні він вирушає у „першу столицю”), а й до Львова, бо мешкає у маленькому містечку Винники підо Львовом і весь час пише, пише, пише, а у вільний час – читає, читає, читає...

Читайте також:

Юрій Винничук: "Українській політиці бракує українського Піночета, а літературі – української Джоан Ролінґ"