Розмови про актуальність боротьби з українським піратством чи про захист вітчизняної інтелектуальної власності для мене не менш актуальні, ніж обговорення хімічного складу марсіанської пилюки. Звісно, така апатія зумовлена передусім моєю причетністю до копирсання в царині культури та мистецтва, де поняття цінності та вартості ніколи не були тотожні, і з часом дедалі загрозливіше позиціонуються.

Очевидно, що слово “автор” протягом останніх десятиліть трансформувалося в бік відвертого паскудства. Якщо раніше воно передбачало насамперед акт творення, то тепер досить лише інтерпретаційної наснаги та бажання “бути автором”. І ця прикра мутація парадигми авторства дивно збіглася з цивілізаційним дбанням за його права. А ще – з процесом пожирання культури шоу-бізнесом. Отже, ніякої випадковості.

В основі теперішніх вітчизняних дискусій довкола “інтелектуальної власності” – купа брехні та лицемірства.

Тож перед тим, як роззявити рота для полум’яного казання про злочинців, котрі обкрадають бідолашних авторів, я мушу констатувати кілька істин.

По-перше, я – людина, причетна до злочину, бо частіше купую контрафактну продукцію, ніж ліцензійну. Отже, цим волевиявленням усебічно підтримую порушення авторських прав.

По-друге, сама міфологема “авторських прав” тримається винятково на очевидних людських гріхах: жадібності, амбітності, гордині тощо. Будь-який компілятор-плагіатор може обвішати себе “авторськими правами” й вимагати відповідного “захисту своїх інтересів”, хоча його місце – у вигрібній ямі культури.

Я абсолютно підтримую ідеологічні засади кіберпанку, – руху, спрямованого проти “авторських прав”, а відтак – проти подальших гуманітарних злочинів перед людством. І цю тезу сформулювали не бездарні негідники, які звикли збагачуватися за чужий рахунок, а великі літературні провидці, автори у первинному сенсі цього слова. І ні Гібсон, ні Стерлінг не належать до олігархів, яким плювати на власні гонорари.

Нас переконують, що дотримання авторських прав – абсолютна святість. Але я дозволю собі кілька простих порівнянь. Пропоную вам відчути їхню убивчу невиразність.

Коли геніальному Рею Бредбері повідомили, що його книжки страшенно популярні на теренах СРСР, він лише висловив бажання пожертвувати свої прибутки на розвиток міжстудентського обміну. Чомусь він не поцікавився, скільки бабла в нього “накрали” молодші наукові співробітники, роздруковуючи на АЦПУ простирадла його “піратських” видань. Натомість золота Джоан Роулінг укупі зі своїми алмазними видавцями невтомно судиться за всі гіпотетичні збитки, спричинені не тільки піратами, але й порівняно мирними пародистами та епігонами. Роулінг ще можна зрозуміти. Та й немає сенсу розбалакувати про “аристократизм духу” та дидактичний (а тому безнадійно застарілий) образ письменника. Але коли авторка 250 популярних жіночих романів звинувачує не менш популярну авторку 150 любовних романів у “плагіаті” й увесь цей абсурд відбувається у нормативному полі “захисту інтелектуальної власності”, – час рости вниз, тікати під землю.

Уявіть собі мільйони заплаканих подушок, що втілюють планетарне співчуття горепашному Білу Гейтсу, найбільшій жертві нашого часу; щодня, ба навіть щосекунди він зазнає колоса-а-альних збитків. Неможливо без судомного ридання дивитися на виснажені фізіономії голівудських зірок, продюсерів, режисерів, поп-ідолів і всіх цих небораків-мейджорів, що потерпають від глитаїв, котрі у таємних схронах тиражують безсмерті сьози, посмішки та стогони.

А тепер уявіть собі генія (письменника чи музиканта), який нидіє в комуналці, курить на кухні “Приму” без фільтра, поки його “інтелектуальну власність” розпродують на кожному кутку злодюги-магнати.

Немає прямої залежності між успішністю автора і легальністю ринку, на якому побутують його твори. Піратство частіше слугує за свідоцтво популярності, перепустку в світ істеблішменту, ніж завдає відчутної шкоди авторові (масштаб якої, приміром, не дозволив би йому працювати далі).

Єдине питання, на яке пірат і не збирається відповідати, водночас найголовніше: чи варто читати/слухати пропонований ним продукт? От за це мовчання таки варто було б передбачити відповідальність. Адже всі ці майнові “розборки” нишкнуть перед проблемою марно витраченого часу. Парадокс у тому, що “таємницю неякісного змісту” і пірат, і автор оберігають спільними зусиллями; вони однаково зацікавлені у тому, щоб споживач раптом не прокинувся від навіяного рекламою та PR-ом сномарення й не виявив надмірної вибагливості. Відтак, замість того, щоб перейматися якістю твору, недолугий автор наполегливо звертає увагу публіки на якість його носія і спосіб відтворення. Мовляв, поки мій твір підконтрольний та прибутковий — це мистецька вершина. Але як тільки він перебирається в інтернет чи на CD-RW, то чомусь умить втрачає будь-яку цінність.

Ви легко зможете пригадати чимало випадків, коли цілком достойні митці, яких не випадає підозрювати у захланності, скаржаться на контрафактне поширення їхніх творів. Їхнє бажання зберегти бездоганну цілісність продукту цілком зрозуміле. Але в цьому випадку до роздратування митця варто застосовувати переадресацію, – насамперед воно стосується не пірата, а таки споживача, який не тільки “економить”, але й мимоволі пропонує своє, альтернативне бачення істинної цінності придбаного ним твору. Якщо ви нав’язуєте йому поп-культуру, так чому ж обурюєтеся його прагматичним поп-ставленням до неї?

Я навмисне не розглядаю поширеної нині в електронному просторі тези про “смерть автора”. Мовляв, у цитатному середовищі – всі автори, а відтак – ніхто не автор. Нема кого захищати (хіба що від самого себе). Таке одкровення – попри звабливу грайливість – заводить надто далеко від ідеології знищення авторського права, як інституту оборони сміття культури. А хотілося б залишити акценти незмінними: пірат не винен, бо у його існуванні є не менша потреба, ніж у розбудові “ресторанів швидкого харчування” чи виробництві порнографії. Не йдеться про етику і мораль – ці категорії вилучені з понятійного арсеналу сучасних авторів. Не йдеться про відповідальність, бо тоді треба пересадити практично усіх, у кого вдома на комп’ютері стоїть палена “вінда”, а фонотека рясніє “болванками”.

Чомусь автори, які сьогодні закликають нищити піратські диски й залучати до цього перформансу правоохоронні органи, фатально забувають, як вигрібали з продажу абсолютно піратську продукцію фірми “Мелодія”, завдаючи – задовбався вже від цього слова – потужних збитків своїм далеким ідолам.

І нарешті останнє, найголовніше. Як автор текстів я усвідомлюю, що вся моя “інтелектуальна власність” коштує приблизно стільки ж, скільки й вода у зливному бачку. Мова, якою я послуговуюся, – неліквід. І що більше її захищають, то менша її ринкова вартість. Мені соромно, що горді видавці української літератури пропонують авторам копійчану винагороду. Від якого піратства їх захищати? Якби раптом вони почали ридати від цих чортових збитків, то настав би час співати псалми. Якщо в Україні “некомерційне і неприбуткове” — це синоніми, то навіщо повсякчасно зирити на “європейську практику” і “досвід цивілізованих країн”? Так, наша музична попса страждає. Я слухаю їх і не можу збагнути: невже вони ґвалтують мої нерви за свій кошт і щодня продають останні сорочки (український еквівалент “неразменного п’ятака”) заради виготовлення чергового кліпу? Чому вони досі не торгують брухтом і сантехнікою?

Ні, я не збираюся апелювати до прудонівського “власність – це крадіжка”. Просто дуже хотілося б уникнути чергового замакітрювання т.зв. “масової свідомості”, яка й так давно потерпає від моральної шизофренії.

Ніхто не пояснить мені, чому проблема “краденого мистецтва” важливіша, ніж викрадення у народу самого мистецтва. А тим часом я благословляю вас, злодюги людської нікчемності.

Читайте також:

Вопрос "Детектор медіа": "Воровали ли ваши авторские идеи и смогли ли вы отстоять свои права? Что вы можете посоветовать, чтобы этого не произошло?"