За стандартами комунікативних технологій почну з позитиву.

Доречно зазначити, що автори програми, маючи змішану аудиторію учасників, спробували вести діалог у дусі плюралізму з метою мати публічну дискусію про ідею Великого Журі.

Як будь яка ідея взагалі, Ідея Великого Журі у медіа просторі має свого автора/ів.

Вони як батьки ідеї знають набагато більше про її суть та зміст, ніж запрошені до студії на її обговорення, а також глядачі.

Тому було важливим почути, як формулювали мету Великого Журі учасники дискусії:

„...мова йде про демократизацію процесу моніторингу .Методика моніторингу має бути зрозуміла всім . Ідею Великого Журі Рада Європи сприймає як загрозу, бо це може відібрати функцію моніторингу” (С.Васильєв)

„...Спільні дії державних і недержавних організацій, щоб уникнути конфліктів, які шкодять іміджу України і які використовуються політиками”.( В. Піховшек)

„...Велике Журі має бути як лакмусовий папірець правди про Україну...захищати імідж держави” (І.Чиж)

„...Це орган, рішення якого для держави будуть консультативними” (О. Савенко)

Вільні від обов’язків державних чиновників учасники програми – журналісти,

політолог, видавець – вели мову не стільки про мету, як про можливі функції Журі і бачили його роль у плеканні професійних стандартів, вирішенні конфліктів між редакціями та журналістами, видавцями та журналістами.

Очевидно, що розуміння мети і функцій такого органу не співпали і різняться у учасників програми. Те, як вони це озвучили, свідчить не просто про різні підходи, а демонструє дві кардинально не схожі позиції.

Що цікаво, носії кожної з цих позицій висловлювали свої підходи-бачення і ніби не чули інших , тобто не реагували, не опонували, не сперечалися.

Ніхто нікого ні в чому не переконував. Чому?

Очевидно тому, що співставити такі підходи не реально. І кожна із сторін це розуміла.

Одна хотіла знайти демократичний спосіб рятувати імідж держави, інша – рятувати професію.

Щодо порятунку професії ця ідея таки прийнятна. І в цьому сенсі це добра ідея.

Журналістська спільнота не може і не повинна кожного разу просити державу прийняти ті чи інші закони. Це саморегульована у світі професія і Велике Журі як орган саморегуляції міг би вирішувати багато етичних проблем, плекати стандарти, дисциплінувати, а часом і звільнятися від тих, хто етичних стандартів дотримуватися не воліє.

Щодо порятунку іміджу держави тут складніше. І мова не про те, що багато українців і

українок готові ніби то безсоромно паплюжити власну країну і тим створювати негативний їй імідж..

Трохи теорії.

Коли держава приймає рішення стати учасницею міжнародної угоди, вона робить це свідомо. Підписи та ратифікація угоди є формальними правовими кроками для набуття чинності договору на території держави.

Міжнародно - правовий досвід України як суверенного суб’єкта міжнародного права

(як у складі СРСР, так і після) свідчить, що свої міжнародні зобов’язання наша держава виконувала так, як це розуміли відповідальні особи у тій чи іншій галузі.

Звітувала держава, скажімо, до ООН про забезпечення прав людини за Загальною Декларацією Прав Людини чи за Міжнародними Пактами (громадянських та політичних прав, соціальних та культурних прав), Конвенцією ООН про права дитини і т. д. і т. п.

Звіти бути такими, якими держава в особі уряду вважала за потрібне їх подати, аби звітувати про виконане і про імідж пам’ятати.

Приймалися за такими звітами Резолюції високоповажних органів ООН з рекомендаціями до уряду країни покращувати ситуацію. І не мали ці органи функцій контролю над суверенною країною. Тож як і наскільки виконувалися рекомендації чи може взагалі не виконувалися мало хто знав.. І так десятками років це тривало.

З входженням України до Ради Європи ситуація концептуально інша.

Вступивши до цієї поважної структури, Україна визнала її Статут, а значить і передбачену ним процедуру функціонування та прийняття рішень.

Публічно наша держава заприсяглася у вірності ідеалам демократичного правління

І активно готується ввійти до Європейського Союзу.

Особливий інтерес Ради Європи (саме про неї йшла мова у програмі) у нових державах-членах фокусується на інститутах демократичного суспільства, на принципах відданості яким була заснована ця міжурядова організація.

Наявність таких інститутів була умову вступу , а їх розбудова є умовою перебування у членах РЄ.

Йдеться перш за все про визнання державою принципу верховенства права і забезпечення прав/свобод людини.

Вільна преса - один з цих інститутів, як реальне втілення свободи вираження поглядів, запорука плюралізму думок, можливості проведення у суспільстві

вільної дискусії задля розвитку та зміцнення демократії..

На відміну від системи ООН європейська спільнота має механізми контролю виконання країною взятих на себе зобов’язань і час від часу вживає заходів по оцінці процесу входження країни у її простір .

Це відбувається в рамках визначеної Статутом Ради Європи компетенції її робочих органів - Комітету Міністрів та Парламентської Асамблеї, де українська держава має своїх представників.

Отже, здійснювати моніторинг задля оцінки прогресу в країні - її члені -

це право і привілей Ради Європи .

В таких випадках уповноважені представники РЄ відвідують країну і в ході офіційних і не тільки зустрічей збирають не тільки різнобічну, але й з альтернативних джерел інформацію, яка дала би можливість об’єктивно дійти висновку, наскільки держава фактично, а не декларативно вірна своїм зобов’язанням (як позитивним, так і негативним) і чи досягає в них розвитку/прогресу з точки зору міжнародних стандартів і принципів Ради Європи.



Іншими словами, Рада Європи отримує враження про те, чи оволоділа держава в особі представників її органів і гілок влади знаннями про суть цих принципів і стандартів і наскільки їх втілює.

Логічно, що в процесі моніторингу піддається аналізу не тільки офіційна інформація, а й будь яка інша, яка є доступною перш за все в межах країни.

Оцінюється зібрана інформація за критеріями міжнародних стандартів і у світлі принципів Ради Європи, серед яких

плюралізм, толерантність, прозорість дій органів влади, ефективність правової системи, незалежне судочинство, повага до прав та свобод людини тощо.



Контролювати з боку країни процес оцінки інформації Радою Європи чи іншими міжнародними організаціями , або впливати на його результат неможливо .

І не тому, що процес моніторингу не демократичний.

Як вже зазначалося, йдеться про рівень оволодіння знаннями суті принципів демократії, які легко проголосити, але , як виявляється, важко втілювати, особливо в посттоталітарній країні з елементами радянської ментальності у більшості посадових

осіб держави..

Що важливо і чого не бажають сприймати ті, хто надто переймається збереженням позитивного іміджу держави, є багато об’єктивних і навіть офіційних чинників, які обов’язково враховуються в ході здійснення моніторингу різними міжнародними організаціями . Ці чинники значною мірою впливають на результат оцінки стану речей зі свободою слова чи в іншій сфері..



Тож з огляду на викладене, доцільним було б не прагнути контролювати результат оцінки, а демократизувати чи позбуватися від чинників, які цю оцінку визначають і насправді вони є... лакмусовим папірцем правди про Україну.



Наприклад, всі знають, що держава наша за оцінками міжнародних організацій входить до списку країн, де нема вільної преси.

Багато нарікань на те, як вони це визначають, чим при цьому керуються, чому багато що ігнорують.

Між тим, при з’ясуванні наскільки є вільною преса в тій чи іншій країні одним із чинників є такий : чи має держава закони, які надають особливий захист пресі та журналістам.

Негативна відповідь на це питання означає позитивну оцінку і навпаки, оскільки

за міжнародними стандартами журналісти не повинні мати більше прав (не рахуючи професійні права), ніж інші громадяни, а фінансування державою засобів масової інформації узалежнює їх редакційну політику.

Український закон про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів є фактом, який не спростувати. Як є фактом постійне виборювання додаткових

привілеїв та різних почесних звань для журналістів деякими їх професійними об’єднаннями.

Звання Заслужений журналіст України - нагорода, що з великою пошаною надається владою окремим журналістам і з не меншою пошаною сприймається ними - звична для України картина.

Або занадто активне відзначення у червні кожного року Дня журналіста органами влади всіх рівнів з влаштуванням банкетів і врученням нагород для працівників пера . Це нормально для України і українських журналістів. Хіба ні?

Вже чую обурливі заперечення, що і в США, і в країнах Європи журналістів також нагороджують, І банкети там журналісти відвідують.

Так, однак суттєва різниця полягає в тому, що банкети організовані не владою на їх честь, а нагороди, як правило, є професійним визнанням колег, а не держави.

Між цим, хочу зауважити, що не проти нагород як таких. Я про оцінки і критерії.

З точки зору міжнародних стандартів українська норма однозначно сприймається як форма залежності журналістів від влади, бо , дійсно, годі й сподіватися на професійну об’єктивність нагороджених в інформуванні суспільства. І не тому, що журналісти не професійні. Нагорода мотивує до лояльності, що не зовсім узгоджується з роллю преси при демократії.



Між тим, відомо, що публічні згадані заходи для того і проводяться, щоб і між іншим світу продемонструвати , як українська влада шанує журналістів. А виходить, дарма. Все одно оцінки негативні.

Зрозуміло здивування державних людей такими підходами в оцінках.

Є й інша група фактів , які обов’язково враховуються при оцінці стану вільної преси. Це безпека середовища, в якому журналісти виконують свою роботу, і ризики, на які вони наражаються, аби її виконувати належним чином..

Одна ситуація, коли журналіст працює в зоні військових чи етнічних конфліктів.

І зовсім інша, коли - в країні, яка пишається своїм етнічним спокоєм.

Зникнення, самогубства, смерті за нез’ясованих обставин, фізичні розправи – не повний перелік причин, що переслідують українських журналістів останніми роками, і яким українська влада не може дати ради.

Офіційно жодна із порушених справ не має висновку про зв’язок цих трагедій з виконанням професійних обов’язків.

Проблема посилюється тим, що ці справи у більшості своїй не мають взагалі правового фіналу з завершенням у відведені законом терміни досудового слідства та визнанням винних у атаках на журналістів за вироком суду.



Так вже склалося, що кожну гучну справу навколо подій з журналістами Президент країни бере під свій особистий контроль... Зрозуміло, що наміри тут найкращі. Однак тривожить інше. Де результати такого контролю?

І що відбувається із справами, які не контролює Глава держави?

Чи додає така реакція владного Олімпу впевненості українцям, чи навпаки її забирає? Чи не розбещує це правоохоронну систему, яка менш гучні чи зовсім не гучні справи може розслідувати аби як?

Це був ще один приклад до теми критеріїв і оцінок.



Визнання державою принципу верховенства права означає, що в державі домінує його величність ЗАКОН і влада діє за принципом розподілу своїх функцій , не втручаючись і не перебираючи не властивих функцій одна у іншої.

Позитивний обов’язок держави полягає в тому, аби створити ефективну систему

органів та служб, що забезпечили би кожному з нас реалізацію прав – на життя, безпеку, захист від посягань і право на справедливий суд.

Ефективність системи вимірюється результатом.

І поки не буде встановленого по кожній справі за правилами виписаної законом процедури результату розслідування, Україна буде мати імідж небезпечної для журналістів країни...

Чи можна і чи варто захищати такий імідж країни.? Відповідь на поверхні.

Імідж можна тільки змінити, доклавши зусиль до опанування філософією принципів справжньої демократії і реального впровадження їх у розбудову держави.....

Читайте також: Запитання "Детектор медіа": Як ви вважаєте, чи може бути ефективною громадська організація, яка створюється „згори”, за ініціативою чиновництва? Чи здатна вона бути адекватною завдвнням громадського суспільства? Яку мету, як ви вважаєте, переслідують ініціатори „Великого журі”?