Яку б винахідливість не виявляли організатори різноманітних конференцій з медійної проблематики у визначенні їх тематики, насправді, їх головною темою завжди залишається запитання: коли і яким чином українські ЗМІ почнуть, нарешті, виконувати функції властиві їм, як одній з найважливіших інституцій демократичного суспільства. Зокрема, безсторонньо інформувати, контролювати дії влади з позиції суспільних інтересів, служити головним комунікатором між владою та суспільством і т.д. і т.п. – загалом дотримуватися хрестоматійних засад своєї діяльності. Такі дискусії переважно складаються із виступів різного рівня емоційності і дуже рідко здатні продукувати сякий-такий набір п р а к т и ч н и х кроків досягнення, ще раз підкреслю, давно відомої мети.

Конференція у Львові можливо, у цьому сенсі не стала особливим винятком, але зовсім не варто звинувачувати в цьому її учасників та організаторів (до речі, слід окремо подякувати за бездоганну організацію львівському Інститутові розвитку міста(керівник - Андрій Садовий та польському фонду "ZNAK"( голова - Стефан Вільканович) . Часом, дискусію можна вважати вдалою, якщо в ній прозвучало, хоча б кілька думок(або навіть одна), які дозволили оцінити ситуацію в дещо незвичному ракурсі.

Серед тих виступів, які мені довелось почути у стінах палацу Потоцьких, я виділив для себе принаймні чотири. Два з них – це виступи польських гостей. Промови екс-міністра оборони Польщі Януша Онишкевича та директора Центру моніторингу свободи преси Об’єднання польських журналістів Анджея Краєвського(обоє, до речі, ветерани легендарного профоб’єднання "Солідарність"), у яких йшлося про досвід трансформації польського суспільства та роль преси у цьому процесі. Попри те, що виступи не містили якоїсь ексклюзивно нової інформації, вони змусили задуматися. В першу чергу про те, що реальні суспільні трансформації відбуваються не на сторінках газет і не на екранах телевізорів, як би нам журналістам цього, часом, не хотілося. Медіа дійсно можуть у переломні моменти історії відіграти роль "бікфордового шнура", але без вираженої суспільної потреби до демократичних змін помноженої на політичну волю національної еліти(чи може точніше - контреліти) жодні реформи не досягнуть мети. Польщі, в цьому сенсі, здається пощастило більше ніж Україні – у всякому разі, якщо судити по результатах. Різниця в рішучості та ефективності дій між польськими та українськими опозиціонерами у ті часи, коли громадяни обох країн були готові до радикальних змін – очевидна. Контреліта кінця 80-х-початку 90-х свій шанс радикального суспільного реформування не використала і без особливого опору передала важелі управління "спадкоємцям" з номенклатурної комуністичної обойми. Чому так вийшло і хто винен - про це можна довго вибудовувати різні припущення і сперечатися, згадувати про ментальні особливості, генетичні наслідки голодоморів та репресій чи непроведення кадрової люстрації – та висновки, так чи інакше, залишаться невтішними. Реформ "для народу" не сталося, сталася їх імітація, покликана приховати реальний переділ суспільної власності між цими "спадкоємцями", які віддають і надалі віддаватимуть перевагу нелегітимним "тіньовим" практикам перед будь-якими демократичними процедурами, і для яких мас-медіа завжди будуть, як писав один письменник, "воровскім інструмєнтом, вродє "фомкі".

Саме з цього моменту починається відлік всіх ключових проблем нинішнього українського суспільства. У тому числі і проблем з українськими медіа – як окремого прояву загальної ситуації. Це такі ж наслідки стагнації українського суспільства, як і "відсутність української політичної нації", про яку на львівській конференції говорив Зиновій Кулик –головний редактор журналу "ПіК". І "відсутність громадської думки", про яку говорила професор соціології Львівського університету Наталія Черниш, яка, зокрема, вважає, що громадська думка в Україні наразі замінена "громадськими настроями" – нетривкими і амбівалентними, схильними до суто кон’юнктурних перепадів – і це ще один показник дезорієнтованості та соціальної апатії українців. Всі ці фактори не можуть не впливати на ситуацію в медійній сфері. Радикально виправити цю ситуацію виключно за рахунок зусиль професійного середовища – нереально. Хоч намагання вирішувати ці проблеми за допомогою локальних, паліативних засобів, як це робиться зараз, звісно, справа корисна, більше того – навіть необхідна.

Однак, їх комплексне вирішення вимагає (вибачте, за тавтологію) цілого комплексу суспільних змін. Без цього, найкращі наміри журналістів ще довго залишатимуться лише деклараціями.

Хто саме ініціює і почне реалізовувати ці зміни – хтось із існуючих політичних сил або окремих політиків чи для цього буде необхідна поява нової опозиційної сили принципово неінтегрованої у владу – покаже час. Наскільки близький час – багато в чому залежатиме від працівників мас-медіа. Їхнє завдання "на завтра" – артикулювати у суспільній свідомості необхідність змін і посприяти перетворенню отих самих "громадських настроїв" у громадську думку. І це, можливо, найголовніша роль, яку вони можуть зіграти.