Після парламентських слухань з проблем свободи слова, що відбулися у грудні минулого року, та після оприлюднення висновків ПАРЄ з новою силою спалахнула дискусія: яким чином гарантувати ЗМІ і журналістам право на професію і професійне виконання своїх обов’язків.

„Детектор медіа” запросила поділитися думками з цього приводу Олександра Чекмишева, заступника директора Інституту журналістики Київського університету ім. Шевченка, голову Комітету „Рівність можливостей”. Аби обгрунтувати свою точку зору, пан Олександр вдається до спроби відповісти на кілька дискутивних запитань.



Чи є журналістика професією та які обов’язки вона передбачає?



Головним аргументом на користь того, що журналістику не варто розглядати як, так би мовити, „класичну” професію є те, що нам відміну від, скажімо, лікарні (куди особу візьмуть на роботу лише тоді, коли вона матиме відповідний диплом та документи про відповідні стажуванні) чи від автопідприємства (де слід показати як мінімум водійські права певної категорії), більшість творчих працівників (понад 60%) у вітчизняних ЗМІ мають базову філологічну, історичну, філософську, а то й технічну освіту.

Ще один аргумент випливає із подвійної специфіки ЗМІ – з одного боку вони покликані виконувати соціальну функцію (надавати масовій аудиторії інформацію, необхідну для усвідомлених і адекватних рішень; забезпечувати громадський контроль влади та інших соціальних інститутів; організовувати і підтримувати процес комунікації між різними групами суспільства), а з іншого – бути бізнесом, тобто заробляти гроші, надаючи інформаційні послуги масовій аудиторії).

У свою чергу, головний аргумент на користь того, що журналістика є професією, яка попри певні відмінності, що відрізняють одних фахівців від інших, вимагає, по-перше, конкретних знань, умінь та навиків, якими журналіст володіє і використовує під час збору й аналізу інформації й подання її для масової аудиторії у тому чи іншому форматі (що робить, його, на відміну від його аудиторії, професіональним комунікатором), а по-друге – передбачає наявність у журналіста таких можливостей (в тому числі технічних) поширювати інформацію на масову аудиторію, яких його аудиторія не має.

Що стосується подвійної функції журналістики як соціального інституту і як бізнесу – то це і є однією з особливостей журналістської професії, яка відрізняє її від інших. До того ж у низці випадків, скажімо, коли йдеться про громадські чи суспільні ЗМІ, – бізнесова функція, як правило, мінімізується на користь соціальної.

Тому дуже шануючи цю людину, не можу погодитися з думкою президента Української асоціації видавців періодичної преси Михайла Вайсберга, який 7 березня, відповідаючи на запитання «Детектор медіа», сказав: «Я отрицательно отношусь к попыткам выписать для журналистов некие отдельные условия взаимоотношений с работодателями. В стране существует КЗОТ, по которому все работающее население вполне удовлетворительно решает свои проблемы. Есть определенные профессии, которые можно отнести к группе риска. Например, бойцы ОМОНа или шоферы-дальнобойщики. Но никто не вносит законодательных норм об их особенных трудовых соглашениях с работодателями. Попытка журналистов выговорить себе какие-то отдельные условия выглядит инфантильной, ребячливой.

Предположим, есть газета, в которой не придерживаются профессиональных и демократических норм. У журналиста есть выбор: работать в этой газете или искать другую газету. У шофера, который нанимается в автотранспортное предприятие, такой же выбор. Здесь хорошие машины, а там – поломанные, здесь дают отдых после длительного рейса, а там заставляют сразу ехать в следующий. Предположение, что журналисты имеют право что-то выговорить для себя отдельно, связано, по-моему, с романтическим взглядом на профессию как на некую миссионерскую, просветительскую, крайне важную для общества деятельность. На самом деле – это просто работа. Те журналисты, которые это понимают, лучше договариваются с работодателями и гораздо реже вступают в конфликты с ним. Я больше 20 лет проработал журналистом в газете. И уверен, что взаимоотношения журналиста с работодателем не лежит в плоскости формальных трудовых соглашений.»

Михайле, напевне, ти мене не зовсім вірно зрозумів. Звичайно, те, що передбачає, Кодекс законів про працю стосується усіх професій. Але чи повною мірою застосовується він щодо працівників ЗМІ? Що ж до професій з „групи ризику”, вдамся до твоєї ж аргументації. Так, я згоден із тим, що водій сам вибирає на якому АТП працювати. Але до якого б він не звернувся, у будь-якому у нього попросять водійські права, які означають, що їх власник склав теоретичні і практичні іспити на право бути водієм – тобто підтвердив, що він відповідає певним професійним стандартам. Не кажу вже про те, що ніхто не випустить автомобіль у рейс, якщо він не відповідатиме певним технічним вимогам і що допущене водієм порушення правил, яке призвело до аварії, буде кваліфікуватися саме як порушення правил не зважаючи на те, які б формальні (згідно з КЗПП) чи неформальні домовленості з адміністрацією АТП у нього б не були.

Більше того, наявність правил дорожнього руху захищає водія як від дріб’язкових втручань адміністрації у те, як водій повинен водити авто, так і від вимог, що можуть підштовхнути його до скоєння злочину на дорозі. Що стосується бійців ЗМОПУ, то варто нагадати, що їх діяльність, як і діяльність будь-якого військового, вкрай детально регламентується цілою низкою статутів, починаючи зі статуту про внутрішню службу, де все описано аж до того, як має заправлятися ліжко. І порушення цих статутів кваліфікується (залежно від їх тяжкості) аж до військового (тобто професійного) злочину.

Звичайно, ніхто не говорить про необхідність настільки жорстко регламентувати діяльність журналіста. Жорсткість такої регламентації залежить від специфіки професії. Скажімо, для того ж військового, порівняно з водієм АТП, вона інша. Але коли ми вже говоримо про журналістику як про професію, то слід говорити не про те, що «Попытка журналистов выговорить себе какие-то отдельные условия выглядит инфантильной, ребячливой», а мати на увазі саме ті конкретні професійні стандарти, які відрізнають цю професію від інших і виконання яких є обов’язком усіх, хто цей фах обрав.

Інакше кажучи, ніхто не говорить про якісь виняткові правила, які перетворюють журналістику на професію "…миссионерскую, просветительскую, крайне важную для общества деятельность". Йдеться про те, що професія журналіста вимагає володіння певними професійними навиками та дотримання певних професійних стандартів.

Укладення ж між власниками і журналістами трудових угод на підставі редакційних документів, де ці, єдині для всіх навики і стандарти зафіксовані, знову ж таки, не створює якихось виняткових правил, а лише компенсують ті аспекти, які хоч і є у КЗПП, але з огляду на специфіку журналістської професії, або не застосовуються, або у нинішньому вигляді не можуть бути застосовані. Звичайно, погоджуюся, як і у будь-якій професії, чимало моментів у стосунках між журналістом і працедавцем, не лежать у формалізованій площині. Однак, знову ж таки, коли є чітко формалізовані аспекти, то й неформальні є комфортнішими для усіх сторін.

Таким чином, відповідаючи на винесене у підзаголовок запитання, можна констатувати: оскільки професія журналіста передбачає інформування масової аудиторії, громадський контроль над владою й іншими соціальними інститутами та налагодження комунікації між різними групами в суспільстві, то обов’язком журналіста є не стільки реалізація свого власного права на свободу слова (тобто на власне “виняткове месіанство”), скільки забезпечення реалізації такого права тими, хто, на відміну від нього, не має ні умінь чи навиків збору й аналізу інформації та подання її для масової аудиторії, ані можливостей (в тому числі технічних) для цього та, чи не найперше, – надання масовій аудиторії інформаційних послуг плюс гарантування публічної дискусії між різними групами суспільства та виразними їхніх інтересів.

Що потрібно, аби бути журналістом?



Журналіст уміє збирати інформацію, аналізувати її, вміє писати, або ж працювати перед мікрофоном чи в кадрі, вміє запитувати і доступно викладати суть справи. Приблизно так уявляє собі професію журналіста пересічний громадянин. Чи достатньо цього? Ні. Бо якщо провести вже використану аналогію з водієм, то аби ним бути, мало просто уміти натискати на газ, гальма, щеплення тощо. Необхідно ще вміти водити за правилами. Для водія такі правила є. І, як уже сказано, він підтверджує своє уміння натискати педалі, дотримуватися правил та надавати допомогу іншим водіям та пасажирам (в тому числі медичну), складаючи іспит на водійські права.

Чи є права і правила у журналіста? Ні. Нині в Україні нема жодного документу, який би фіксував що повинен знати і уміти журналіст. Навіть диплом про закінчення відповідного вузу не гарантує дотримання професійних правил і стандартів. Бо потрапляючи до редакції, молодий фахівець не стільки має перенавчатися тому, як, скажімо, тримати камеру (на що, до речі, вузам часто дорікають практики), скільки засвоювати внутрішні правила кожного окремого ЗМІ.

Наприклад приносить молодий журналіст матеріал про якусь політичну суперечку, відзнятий, як його учили (викладено суть події, наведено думку одного політика, потім думку його опонента, одну позицію експерта, іншу позицію іншого експерта), а редактор залишає з матеріалу половину, долучаючи й ще й заангажований коментар. Бо, виявляється, в даному ЗМІ одних політиків і експертів “люблять”, а інших – не дуже…

Мені скажуть: нормальна практика, адже в усьому світі є газети й телеканали, які симпатизують одним політикам чи партіям і не симпатизують іншим. Звичайно є. Але виявляються ті симпатії не в тому, як подіються аналітичні матеріали і тим паче новини, а лише в редакційних матеріалах, які фіксують і дають змогу чітко ідентифікувати позицію ЗМІ. Чи багато можна навести вітчизняних прикладів, коли, скажімо, газета на першій шпальті друкує редакційний матеріал чи колонку головного редактора, де читачів ставлять до відома, чому газета симпатизує політику X і не симпатизує політику У?

Натомість у новинних матеріалах щодня можна почути і побачити як інтерпретація фактів передує самим фактам, а оцінка політика вербалізується раніше, ніж повідомляється у зв’язку з чим він на таку чи іншу оцінку заслужив. Натомість замість коректної подачі соціально значимих новин маємо висвітлення інформаційних приводів, створених переважно представниками влади. Натомість ні менеджер, ні головний редактор не може пояснити чим по-журналістському чи програмно вмотивована поява того чи іншого матеріалу. Натомість, замість ретельно переввірених фактів, маємо або припущення або те, як їх інтерпретує влада. Натомість об’єкт критики у більшості випадків не має змогу висловити свою позицію, а ЗМІ і гадки не має вислухати й іншу сторону. Натомість редакційні завдання дають і формулюють особи, які ніколи не були ні керівниками, ані штатними працівниками редакції. Натомість навіть підготовленому глядачу важко відрізнити інформаційний матеріал від рекламного.

Стривайте, але тут явно щось не так. З одного боку, і частіше за все цілком справедливо, журналісти виступають проти проявів політичної цензури, підміни нею редакційної правки, втручання у виконання професійних обов’язків. З іншого, і окремі журналісти, і представники громадських організацій, що переймаються проблемами ЗМІ заявляють, що ніякої професійної регламентації журналістської діяльності не потрібно. Але так не буває. Справжня робота журналіста (коли, звісно, під неї не маскується “піар” чи рекламна діяльність) – це медаль з двома сторонами. Де перша сторона – це свобода слова і висловлювань, а інша – це відповідальність, що грунтується на професійних і етичних стандартах. І однієї сторони без іншої, повторюю, не буває.

Журналіст має бути гарантований у тому, що він без жодних, крім передбачених законом обмежень, може виконувати свою роботу. При цьому наявність чітко виписаних професійних стандартів вимагатиме від нього їх дотримання і, знову ж таки, захищатиме його від керівника і власника у тому разі, коли той домагатиметься від журналіста порушення ним професійних правил і втручатиметься у його професійну діяльність. Це точнісінько те ж саме, як правила дорожнього руху навіть у нашій, далекій від цивілізованих стандартів країні, захищають водія від домагань власника доставити вантаж з одного міста в інше з середньою швидкістю 130 км. на годину, оскільки дозволена швидкість на різних ділянках траси не дасть змогу це зробити.

Аби не товкти воду в ступі, давайте спробуємо відповісти, яких основних професійних вимог і стандартів повинен дотримуватися журналіст. Світова практика дає чимало прикладів різного роду професійних та етичних стандартів і кодексів. Якщо їх узагальнити, отримаємо такі головні принципи:

1.Журналістський матеріал повинен бути журналістськи чи програмно вмотивованим, бути соціально значимим, цікавим, таким, що дасть змогу масової аудиторії самоідентифікуватися чи визначитися стосовно якоїсь події чи проблеми та у власному ставленні до неї.

Це означає, що коли, скажімо, відбулася подія на кшталт 11 вересня чи “норд-осту” навряд чи вмотивовано для загальнонаціонального ЗМІ починати перший сюжет з народження ведмежати у якомусь провінційному зоопарку.

2.Факти, що подаються у журналістському матеріалі повинні бути ретельно перевірені та отримані “з перших рук”.

3.Новини повинні бути коректні, а початок повідомлення, анонс матеріалу, заголовок не повинні змістовно суперечити подальшому викладу. (Це означає, що матеріал не може починатися повідомленням про те, що когось убито, продовжуватися тим, що потерпілий виписався з реанімації).

4.Журналістський матеріал повідомляє про подію чи проблему, а не про ставлення чи її оцінку автором (висловлену ще до того, як повідомлено про суть події чи проблеми) та вимагає чіткого розмежування фактів та авторських коментарів чи коментарів експертів. Це означає, що не допускається підміни фактів коментарями та нав’язування ставлення до події без повідомлення фактів.

5.У журналістському матеріалі необхідно представляти усі можливі джерела, а при наявності різних позицій і точок зору, представляти їх рівноправно та збалансовано та однаковим обсягом. (Це означає, що при висвітленні якогось урядового рішення будуть представлені позиції як прихильників, так і опонентів, причому без редакційного коментування, мовляв цей хороший, а цей поганий).

6.У критичному матеріалі необхідно надавати об’єкту право на висловлювання. (Це означає, що, коли хтось піддався журналістській критиці, необхідно в цьому ж матеріалі, а не оприлюдненому потім, надати змогу висловити свої аргументи).

7.Журналіст має право оприлюднювати власні оціночні судження чи оціночні судження експертів, однак при цьому слід навести приклади інших оціночних суджень. (Це означає, що коли про пана Х сказано, що він свиня, то необхідно навести іншу протилежну оцінку, або дати змогу панові Х, якщо він того бажає, сказати про свого опонента пана У, що той осел).

8.Журналістський матеріал повинен надавати змогу аудиторії розмежувати інформацію для споживачів про товари, послуги, а також рецензію на твір та поради й коментарі, висловлювані журналістом. (Це означає, що навіть журналістські обгрунтований матеріал про діяльність підприємства не може містити прихованої реклами).

9.Журналіст має особливо уважно ставитися до матеріалів. які торкаються особистого життя чи родинних справ.

Що, як, для чого і кому робити?



Звичайно, наведені принципи – це лише загальні положення, які, як правило дуже ретельно і коректно деталізуються, аби їх не можна було використати з метою розправи над журналістом, власником чи менеджером. А тепер запитання: невже ці норми є неприйнятними для журналістів? Невже вони ускладнять їхню роботу більшою мірою, ніж втручання влади (і не тільки влади)? Повторюю: перераховане – лише загальні норми, якими керуються журналісти у більшості демократичних країн. Чи варто детально регламентувати їх дотримання? Переконаний, що так. І ось чому. Ми вже з’ясували, що українське законодавство не оперує поняттями і дефініціями, які б визначали суть професійних журналістських стандартів. Стосовно регламентації журналістських стандартів у світі є два принципово різні підходи.

Перший – не регламентувати нічого. Умовно кажучи, це американська модель, яка грунтується на 1-й поправці до Конституції США. Але у США діє прецидентне право. Тому ця модель для нас не підходить. Не тому, що вона погана чи гірша, а тому, що просто інша.

Другий – всі аспекти діяльності ЗМІ потрібно детально регламентувати. Умовно кажучи, це шведська модель. Нагадаю, в середині 50-х років шведський парламент ухвалив закон про місце і роль ЗМІ у суспільстві, згідно з яким було визначено їхні головні функції.

Як аргумент на користь прийнятності другої моделі свідчать і рекомендації останнього звіту ПАРЄ щодо запровадження трудових договорів на підставі редакційних документів, в яких були б закріплені базові стандарти журналістської діяльності та взаємини з менеджерами і власниками. Вважаю, що було б не зовсім послідовно з нашого боку відкидати ці рекомендації. Бо інакше виходить, що критичні висловлювання на нашу адресу і на адресу влади ми (журналісти) сприймаємо і підтримуємо, а конкретні рекомендації стосовно того, як ці недоліки усунути (причому за участі самого журналістського загалу) - відкидаємо.

Зрештою, вже є перші приклади того, що взаємопорозуміння між власниками, менеджерами та журналістами може бути досягнуте саме за допомогою угоди, що грунтується на певних професійних стандартах. Маю на увазі те, що 10 червня власники та керівники каналів НБМ та "Експрес-Інформ" підписали угоду про взаємопорозуміння з журналістським колективом новин. Це відбулося перед відкриттям Форуму журналістів "Правовий самозахист". Угоду уклали шеф-редактор інформпрограм "Експрес-інформу" Андрій Шевченко, голова Фонду медіа ініціатив Роман Скрипін, почесний президент концерну "Укрпромінвест" Петро Порошенко, керівники телекомпаній "Експрес-Інформ" Владислав Лясовський та НБМ Іван Адамчук. За текстом угоди власники "Експрес-Інформу" "довіряють журналістам в їхніх професійних якостях і гарантують невтручання у виробництво інформаційних програм". Підписанти зазначили, що готуючи угоду вони орієнтувалися на професійний кодекс Бі-Бі-Сі.

Звичайно, підписання даної угоди можна розглядати і в площині “піару”, як багато хто і вчинив. Не будучи жодною мірою пов’заним ні з НБМ, ні з “Експрес-Інформом”, ні “Укрпромінвестом”, ні з Петром Порошенком, маю підстави писати про все це з легким серцем. І тому, загалом не заперечуючи того, що подібна акція могла апріорі мати піарівське підгрунтя, водночас зауважу: а чому ж тоді до подібного піару не вдалися інші відомі медіа, зокрема загальнонаціональні телеканали? Чи в них немає проблем у чотирикутнику влада-власник-менеджер-журналіст? Не віриться, адже з цими каналами, а не з НБМ мусили розлучитися кілька відомих журналістів. Не віриться, адже один загальнонаціональний канал програв у суді справу фактично за використання так званих „темників”.

Відповідь проста: прозора медійна політика не потрібна насамперед владі. Значно простіше, заперечуючи вустами тих же журналістів запровадження в обіг базових професійних журналістських стандартів, комплектуючи редакційні колективи на 60% і більше відсотків людьми хоч і талановитими, та без журналістського диплому, тобто такими, які навіть у форматі академічної аудиторії нічого не чули про ті стандарти, власникам, тією чи іншою мірою спорідненим із владою, значно простіше маніпулювати як журналістами, так і їх аудиторією.

Хочу згадати слова покійного Анатолія Захаровича Москаленка: „У журналістів одна група крові”. Це образно. Це метафорично. Але це правда. Бо усі ми – і ті, хто працює на владу, і ті, хто працює в опозиційних медіа, і ті, хто працює у штаті, і поза штатом, і ті, хто, пише чи робить щось час від часу, аби підтримати форму і мати моральне право зайти в студентську аудиторію – усі, багаті чи бідні, „вірні” чи „незручні” – усі ми є журналістами.

І тому усі, хто протестує проти нинішньої ситуації, хто мовчазно їх підтримує, хто змирився і вважає цю позицію для себе зручною, і навіть ті, хто активно підтримує владу чи провладних працедавців – насправді є в одному човні.

Бо невідомо, „за ким б’є дзвін”. Бо невідомо, чи редакційна політика ЗМІ, які нині критикують владу і редакційну політику провладних медіа, завтра, ставши провладними, не провадитимуть таку ж саму редакційну політику. Бо невідомо, де є та невидима межа, за якою, усі ми, знову ж таки, незалежно від того, чиї чи які ми є, просто перестанемо бути журналістами. У журналістів одна група крові. А тому, мабуть не варто допускати до того, аби її було пролито стільки, аби ми або, нарешті, це усвідомили, або у взаємних нападках та самознищенні, втратили таку цінну, можливо найціннішу, спільну рису.

На моє глибоке переконання, у взаємодії та стосунках між владою, власниками ЗМІ, їх менеджерами й журналістами, а також аудиторією ЗМІ, справді унікальна роль належить НУО. І влада, і власники, і менеджери, і журналісти часто схильні розглядати проблему редакційної політики по різному – під кутом виключно власних інтересів. А от організації третього сектору, виходячи зі своїх завдань, ролі і місця в суспільстві не зацікавлені, по-перше, перебирати на себе будь-які функції влади. Водночас головні завдання спрямовуються на те, аби влада обиралася демократично, була прозорою у своїй діяльності та працювала б ефективно, як і належіть владі, яку під час виборів громадяни взяли на роботу, тобто виступивши в ролі працедавців, делегували вирішувати цілу низку питань від свого імені. Крім того, у багатьох напрямках, де дії влади обмежені, або традиційно менш ефективні й мобільні, НУО можуть виконувати низку конкретних прикладних програм.

По-друге, НУО, навіть видаючи власні газети чи журнали, не зацікавлені перебирати на себе функції власників чи засновників медіа, натомість працюючи над тим, аби медіа, займаючи своє законне місце у суспільстві, виконували свої питомі функції максимально ефективно, а власники реалізуючи своє законне право на власність, отримували сталі прибутки від свого успішного бізнесу.

По-третє, висловлюючи свої експертні оцінки та рекомендації стосовно умов, за яких менеджмент у сфері медіа може бути ефективним, НУО жодною мірою не перебирають на себе менеджерських функцій, а лише сприяють його поліпшенню.

По-четверте, НУО працюють над програмами правового захисту журналістів, продукують розробки щодо шляхів підвищення рівня якісного інформування, вдосконалення професійних та етичних стандартів журналістики, проводячи різного роду моніторинги, жодною мірою не втручаються у творчу діяльність журналістів та процес продукування й поширення інформації.

І, по-п’яте, будучи найактивнішою і передовою часиною масової аудиторії, обстоюючи права громадян на об’єктивну, повну і якісну інформацію, НУО, водночас не монополізує право виступати від імені широкого загалу споживачів масової інформації, а лише конденсує і узагальнює основні тенденції динаміки потреб масової аудиторії, водночас критично осмислюючи ситуацію, коли ЗМІ стають настільки залежними від смаків і потреб тих чи інших груп у суспільстві, що формат і якість інформації, продиктований цими потребами, починає негативно сприйматися іншими групами з точки зору етики та суспільної моралі.

Таким чином, НУО, є своєрідною “третьою силою”, яка активно взаємодіє з владою, власниками й менеджерами ЗМІ, журналістами та медійною аудиторією, водночас не є однозначним виразником інтересів якогось одного із зазначених гравців. У цьому сенсі завдання, які стоять перед НУО, носять системний характер і передбачають як оптимізацію взаємин між владою, власниками, менеджерами ЗМІ й журналістами, а також масовою аудиторією, так і підвищення ефективності кожної сторони у процесі реалізації їх питомих функцій.

У цьому сенсі найорганічнішим завданням НУО, яке продиктоване не вузькими інтересами представників влади, власників, менеджерерів та журналістів, а природною загальносуспільною потребою, без якої неможлива подальша демократизація країни, є закріплення за ЗМІ тієї питомої ролі і місця в суспільстві, яке належить їм по праву у будь-якій демократії. Це передусім означає визнання такого місця і ролі з боку влади та подолання владного патерналізму у ставленні до ЗМІ.

Практичним кроком до реалізації цього завдання є законодавче закріплення означених вищезазначених функцій ЗМІ у вигляді окремого документу, а також закріплення фундаментальних стандартів журналістики з подальшим підписанням угод на їх основі.