У період практики студенти оббивають пороги редакцій газет та офісів телекомпаній з бажанням попрацювати. „ТК” вирішила опитати студентів, з метою дізнатись, з якими труднощами їм довелося поборотися при пошуку роботи та намаганні проявити себе з доброї сторони перед роботодавцями.

Роман Кисіль, репортер УНІАН, студент 5 курсу Київського Інституту журналістики:

„Все було дуже просто, я прийшов до гендиректора і сказав: „Я такий хороший, талановитий, хочу працювати у вашій агенції”. Він запитав, чим я хочу займатися, я сказав, що економікою, і мене відправили до економічного відділу. Там пояснили, що треба робити. Коли пройшов місяць практики, я продовжував ходити на конференції і готувати матеріали для УНІАНу. І буквально за 2 місяці зі мною підписали трудовий договір -- почав працювати офіційно. А ще через кілька місяців зарахували до штату, де я працюю й досі.



Проблем як таких немає, колектив дуже класний. Єдине, що дістає -- плагіат. Та це проблема не тільки УНІАНу, а й всіх професійних інформагентств взагалі. Інформацію нещадно крадуть, починаючи з деяких інтернетпорталів, які деруть без жодних посилань, а також газет і закінчуючи нашими телеканалами, які зачитують інформацію і часто не роблять посилань на агентство.



Сатенік Агакарян, „Сегодня”, 3 курс Інституту журналістики:

„Мне очень хотелось работать! Я придумывала темы, писала статьи, ходила по разным редакциям. В принципе, печатали. В газету «Сегодня» я пришла по практике, там работала как все корреспонденты, с утра на задание, после обеда - уже готовая статья. Потом сессия, лето, снова учеба. Но когда в Армении были президентские выборы, я не могла не написать об этом. Отдала одну статью в «День», напечатали, другую принесла в «Сегодня», там не напечатали... Но что-то в этой статье понравилось редактору отдела политики, и он сказал: «У меня есть другое задание для тебя». И я справилась! Сейчас я работаю на гонорарной основе.

Бывает, что твою статью правят, вырезают куски текста, называя это сокращениями. По началу относишься к этому с большим сожалением.

Думаю, важно найти свою тему и попасть на нормального редактора, а дальше все зависит от того, как ты сам справишься с заданием.



Олександр Бондарчук, репортер, телеканал „Тоніс”, 4 курс Інституту журналістики:

„Знайти роботу не проблема, проблема залишитись працювати на цій роботі. На свою першу роботу, на телеканал „Ютар”, я прийшов на практику. Для того, щоб довести, що ти щось можеш, потрібно робити сюжети оперативно і якісно. Після практики я залишився на гонорарах. Пройшло близько восьми місяців, коли мене взяли у штат. Я таки довів, що я на рівні. Після парламентських виборів 2002, коли канал закрили, я вже роботу не шукав. Приємно, коли за тобою слідкують конкуруючі канали, мені одразу запропонували працювати на „Тонісі”. Але, не зважаючи на це, я проходив двотижневий випробний термін. За цей час побував, як-то кажуть, в усіх кругах пекла, робив сюжети на різну тематику, не зважаючи на те, що у мене була своя спеціалізація: правові питання, прокуратура, міліція, словом, силові структури. В кінці випробного терміну мені сказали, що мій стиль влаштовує і взяли у штат.”



Мабуть, можна окреслити стандартну схему успішного початку журналістської кар’єри. У більшості все починається з навчально-виробничої практики, а там вже все залежить від наполегливості та вміння показати себе з кращого боку в плані професійності.

Проте, деякі студенти, які забажали не називати свого імені, а також редакцій, з якими у них виникали конфліктні ситуації, скаржаться на деякі речі. По-перше, „круті” редакції інколи просто не беруть практикантів, мотивуючи чи не мотивуючи своє рішення якимись причинами. По-друге, у студентів крадуть теми. Одна другокурсниця була дуже ображена, коли її сюжет, який вона розробляла, “запороли”, а пізніше він вийшов до ефіру під іншим прізвищем. Третє, часто молоді журналісти змушені працювати „на шару”.

„Раніше університет платив гроші працівникові редакції за те, що він керував студентами. А от зараз немає таких важелів, щоб примусити редакцію брати на практику, - коментує ситуацію Володимир Різун, директор Інституту журналістики. - Ми розсилаємо листи до редакцій, хто відповідає, що не може прийняти студентів, немає коштів чи умов, інші з радістю беруть практикантів. Та переважно студенти самі шукають собі місце, де б вони хотіли навчатись працювати.



Даремно, що наші студенти не виявляють великого бажання їхати в регіони, саме там життя справжнє, натуральне, з усіма типовими проблемами. До нас постійно звертаються редакції, телекомпанії Хмельницького, Черкас, Чернівців, і кажуть: присилайте до нас студентів, ми їм і житло дамо, ми їх і нагодуємо, і оплатимо дорогу, тільки хай приїдуть....



З наступного року ми відновлюємо регіональну практику. Іногородні студенти будуть їхати на свою батьківщину, а київських теж будемо змушувати проходити практику в провінції. Адже журналістський світогляд складається не тільки під час знайомства зі столичним бомондом - політичним, культурним, а й під час спілкування зі звичайними людьми, які відображають і відтворюють життя таким, яке воно є.



Ніколи навчальний заклад не може бути реальною моделлю виробничої ситуації, і ніколи виробнича ситуація не може дати те все, що дає теоретична база. Наступного року ми намагаємося ще більше наблизити нашу академічну освіту до практики – вводимо спеціальні курси, які називаються практикум з фаху. В останні три тижні семестру інститут буде перетворюватись в віртуальну редакцію і три пари щодня всі будуть працювати у штаті редакції. Наші навчальні видання, журнали, студентське радіо ( до того часу вже буде працювати студентська телестудія – нарешті!) перетворяться у своєрідну модель редакційного колективу, де кожен матиме власну роль і завдання. За роботу студенти, відповідно, будуть отримувати заліки”.

„Детектор медіа” вирішила також запитати керівників редакційних колективів: як вони ставляться до практикантів і які вимоги до них висувають. Журналісти різних видань часто говорять про те, що студентів можна умовно поділити на дві категорії: тих, що зупиняються на півкроках -- приніс матеріал, редактор його завернув, а студент пішов і не повернувся. У таких студентів надто висока самооцінка, вони полюбляють ходіння від редакції до редакції, не мають терпіння і бажання працювати А є такі, що виявляють ініціативу, спокійно сприймають зауваження, вчаться на свої помилках і досягають успіху.

Ганна Шеремет, заступник головного редактора, газета „День”:

- За звичай під час літньої практики до нашої газети приходить від п’яти до десяти студентів. Це ті, що виявляють бажання працювати. Проблема в тому, що у студентів дуже часто - нуль ініціативи, і дуже слабке уявлення про те, про що б вони хотіли писати і що робити в газеті. Тому інколи справа не доходить навіть до перших заміток, відбувається певний „відсів”, залишаються лише кілька студентів, які і закріплюються за відділами. Велика кількість практикантів йде саме до відділу культури, їм здається, що це лежить на поверхні. От піду на концерт, напишу про свої враження і цього буде достатньо для матеріалу. Вони шукають легкого шляху.”



Крах ілюзій і романтичних уявлень про журналістику, а швидше, про себе в ній - це лише одне з випробувань, яке, як правило, проходять студенти під час своєї першої практики.

Річ у тім, що кожен редактор відділу у газеті, або випускаючий на телебаченні розуміє, що практикант – це зайва морока. Хоч це образливо звучить, але це так. Людині потрібно усе пояснити, розтлумачити, розкласти по полицям. На що у одних (редакторів) бракує часу, а у інших (практикантів) – наполегливості дочекатись уваги.

Тому простіше відправити на завдання перевірену людину зі штату, яка все зробить професійно і не підведе. Адже не секрет, що зазвичай у написаному практикантом тексті нічого “живого”, тобто власне його, не залишається. В друк потрапляє лише прізвище “псевдоавтора”.

Що ж залишається практиканту? Намагатися зрозуміти суть редакційних вимог, пробувати себе ще і ще? Або готувати колонку новин з Інтернету чи робити переклад з російської на українську? Звичайно, і це потрібно вміти робити якісно. Тому що згодом, коли практикант уже чогось навчиться, і настане той момент, коли на суперважливу тему ніхто із “матьорих” журналістів поїхати не зможе і редактору доведеться доручити це практиканту. І той, поварившись у “кухні” відділу з півроку, зробить це на п’ятірку. Принаймні, так починали багато хто з відомих в Україні і Росії журналістів...

І ще одна проблема, про яку „Телекритиці” каже Олександр Чекмишев, заступник директора Інституту журналістики.: „Дуже часто, коли наші студенти приходять безпосередньо до практичної діяльності, вони стикаються з тими принципами редакційної політики, які суперечать сучасним стандартам журналістики. Вони мусять освоювати журналістське кілерство, методи підміни новинної журналістики різними видами піару чи прихованою рекламою... Тож треба пам’ятати, що і в цих ситуаціях, коли в буквальному сенсі викручують руки журналістам чи власники видань, чи топ-менеджери, чи чиновники, які мають для цього безліч механізмів, працювати легше тим особистостям, які володіють певним комплексом знань, навиків, сучасних журналістських стандартів. Бо саме такі журналісти можуть використовувати свій професіоналізм, щоб якоюсь мірою подолати ту чи іншу проблему.



З іншого боку, ми не можемо давати нашим студентам лише якусь рафіновану інформацію. Мовляв, „бачите, дівчатка, хлопчики, має бути так. Є високі стандарти журналістики, це щасливе майбутнє, яке завжди з нами”! Але ми живемо у тих умовах, в яких живемо, і заходячи до аудиторії, я і мої колеги говоримо про ті реалії, які є, за яких умов, ситуацій, можливо, завтра доведеться нашим студентам працювати.”



Самі ж студенти – принаймні, ті, яких ми опитали, стверджують, що до редакційної політики, дійсно, доводиться пристосуватися. І це важче, ніж опановувати стиль видання. Коли робота полягає лише у передачі інформації та створенні інформаційних повідомлень, власні уподобання не мають великого значення. Але інколи доводиться відстоювати саме право на безсторонність у подачі інформації! Ще важче, коли справа доходить до необхідності аналізу, оцінки фактів чи подій. Тоді думка молодого журналіста може суперечити редакційній політиці. Студент, щоб уникнути конфліктів, змушений ховати свою думку у власну ж кишеню.

„Мені здається, треба просто розуміти суть своєї професії, розуміти реально. Річ у тім, що журналістика завжди заангажована життям. І як би ми себе не били у груди, що ми маємо бути об’єктивними, незалежними, на журналістські принципи впливає реальний соціум, реальне суспільне життя. Суть людськості полягає у тому, що існують певні погляди, ідеології, опозиції, певні суперечності, завжди так було, є і буде. Те, що ми будуємо демократичну Україну, ще не означає, що ми досягнемо світлого майбутнього, де все буде лише так, як ми хочемо. І журналістові залишиться тільки передавати інформацію. Такого ніколи не буде. Ми досягнемо певного рівня, але у нас будуть інші потреби, інше невдоволення чимось. Ця боротьба буде постійно. Журналіст має розуміти, що своєю професією він як ніхто інший включений у стихію людського буття, що його професія лежить в серцевині людської онтології.”—говорить Володимир Різун, директор Інституту журналістики.

Підсумовуючи зауваження і поради викладачів, журналістів та студентів, можна виокремити деякі рекомендації і побажання для тих, хто тільки починає робити перші кроки у великий світ журналістики:

Від студентів:

- Не забувати лозунг великого вождя: вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Власний професіоналізм найбільше допомагає і в роботі, і у певних проблемних ситуаціях.

- Покладатися тільки на себе і наполегливо працювати. Кожен приречений на успіх, це треба зрозуміти!

- Бути комунікабельним і завжди прислухатися до порад стосовно роботи від своїх колег-журналістів, від старших колег, які вказували на твої недоліки, неточності. З часом ці зауваження, побажання переростають у великий досвід, маючи який, дуже легко працювати.

- Потрібно йти й пробиватися. Можливо, у журналіста хист та стиль написання, які не підходять для одного видання, але ідеально влаштовують інше. Якщо тобі відмовили один раз, йди другий, третій, четвертий. Уп’яте тобі вже не відмовлять.

Від викладачів:

- Молоді журналісти повинні дуже добре знати свої права.

- Пам’ятаєте приказки „Один в полі не воїн”, „Гуртом і батька можна бити”? Журналістська корпоративна солідарність -- це велика сила, оскільки тільки в такий спосіб журналісти зможуть реально відстоювати свої права.

- Треба вміти знайти однодумців і зуміти толерантно, неконфліктно представити свою професійну позицію, захистити своє професійне бачення якоїсь проблеми.

- Бути міцним морально, мати здатність витримувати навалу суспільної боротьби. За теорією Павлова у людини є два природних рефлекси – рабства і свободи, в одних більшою мірою проявляється перший, в інших - другий. Життя ламає, і журналіст – теж людина, яка зазнає суспільних впливів.

- Слідувати загальноприйнятим принципам журналістської діяльності, дотримуватися етичних норм, намагатись бути правдивими, об’єктивними і т.п.

Від журналістів:

- Треба мати чітке уявлення про професію. Шукати нові ідеї.

- Вміти аналізувати. Чим журналіст відрізняється від бабки, яка почула інформацію і передала її іншій бабці? Журналіст почув і має перевірити інформацію, проаналізувати її.

- Виявляти ініціативу.