Чи стали насправді вони такими, нехай читач робить висновки сам. Отож, три події, які проводилися вже втретє, це - нагородження переможців Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, проведення Міжнародної виставки-ярмарку "Книжковий сад" і свято української мови на радіо. Я свідомо зробила саме такий перелік. Адже конкурс імені Петра Яцика, започаткований з його доброї волі, від перших днів проведення здобув не тільки великий інтерес співгромадян, позитивний громадський резонанс, а й має незаплямовану репутацію, коли переможці одержують обіцяне. Розпочавшись в день української мови на Волині - батьківщині Лесі Українки, цього року мовний марафон зібрав понад п'ять мільйонів учнів шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів та студентів із усіх куточків нашої країни та їх однолітків із діаспори - США, Канади, Росії, Польщі, Башкортостану та інших країн.

Як зауважив, вітаючи переможців та їх наставників, Міністр освіти і науки Василь Кремень, "можна назвати багато ознак конкурсу, але безумовною є одна: з кожним роком він стає більш масштабним, більш значущим в суспільному житті України. Головна складова цього успіху... це те, що ідея Петра Яцика виявилася в усіх вимірах: суспільстві, нації, державі, свідомості українців. А головна ідея полягає в досягненні того, аби проголошена і законом стверджена державна українська мова, насправді стала державною в усіх верствах населення, в усіх регіонах України, для кожного громадянина України". 22 травня в Національній опері нагороди за 1-3 місця одержали 30 школярів 2-11 класів, 5 студентів усіх рівнів акредитації та 10 вчителів, чиї вихованці вибороли почесні нагороди. Неабияке значення має і те, що цього року діти вперше одержать свої премії без відрахування податків. Так буде й надалі – це питання врегульовано спеціальною постановою уряду.

Друга названа подія, одним з ініціаторів якої виступає Державний комітет телебачення і радіомовлення України, на жаль, поки що не зажила слави згаданого конкурсу з української мови, ще прикріше те, що далеко їй і до львівського книжкового форуму, а якщо вже брати до уваги міжнародний статус виставки-ярмарку, то слід згадати і книжковий ярмарок у польській столиці, що минув 15-18 травня і на якому Україну у Варшаві не репрезентувало жодне українське видавництво, хоча про успішність польської імпрези красномовно свідчать натовпи, і не тільки бажаючих придбати книжки, а й одержати автограф автора. До таких невтішних порівнянь змусила вдатися і статистика, наведена головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України на прес-конференції з нагоди ярмарку: 2002 року в Україні було видано 12 тис. 274 назви книг. У Росії ця цифра становила відповідно 70 тис. Родзинкою цьогорічного "Книжкового саду", на мою думку, можна вважати день російської книги: "Захід відбувається в рамках третьої міжнародної спеціалізованої виставки-ярмарку "Книжковий сад-2003" (НРКУ, 1 канал, 22.05.03). Неабияке значення має й те, що відкриття дня книги сусідньої держави було освячено невтомним пропагандистом російської культури за покликанням і Послом Російської Федерації за посадою Віктором Черномирдіним:

"Книжковий ярмарок відвідав і російський посол Віктор Черномирдін, який серед видавців відомий тим, що на посаді прем‘єра зробив нульовим податок на російську книжку" (Новий канал, "Репортер", 22.05.03).

Загальне ж враження, на жаль, не надихає написати про вдалу організацію заходу не тільки через низьку кількість відвідувачів. Не відчувалося, щоб самі видавці пишалися досягнутим за рідким винятком, яким, безперечно, можна вважати світлого янгола дитячої книжки Івана Малковича - директора видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" і, як на мене, найбільш успішного менеджера і бізнесмена у видавничій царині, який охоче давав інтерв"ю і знайомив відвідувачів з книжками. Здавалося б, саме ця виставка, що проводиться напередодні Дня працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження і неминуче мала б урахувати підсумки парламентських слухань про стан української мови, де видавниче питання стояло надзвичайно гостро (про це "Детектор медіа" писала у матеріалі "Парадокси мовного буття"), а також враховуючи фактичну відсутність системи книгорозповсюдження, відсутність інформаційної інфраструктури, сприятиме іміджевому піднесенню української книжки. Однак дуже часто на цілком закономірне запитання: "Скільки це коштує?" продавці відповідали: "Ще не відома ціна", представники ж одного відомого видавництва взагалі, зціпивши зуби, процідили: "Не продається!". Не можна оптимістично оцінювати і динаміку вітчизняного книгодрукування: "Українська енциклопедія", наприклад, продавала видання минулого століття: 3-й том "Географічної енциклопедії", виданий 1993 року, а також 3-й том "Української літературної енциклопедії" 1995 року видання, хоча було б логічно вже подарувати читачам наступний з запланованих п’яти томів. До речі, цю тривожну тенденцію журналісти передбачали і під час однієї з презентацій згаданого видавництва вже в новому столітті: "Вперше в історії української мови з'явилася енциклопедія "Українська мова"

Автор: Леся Сакада

Тому мовознавці вважають це подією державного значення. Енциклопедичне видання презентували сьогодні за круглим столом Комітету інформаційної політики, радіо та телебачення. Були граматики і багато правописів, а мовознавчої енциклопедії, хай навіть і в одному томі, українці ще не мали. Працювали над виданням 146 авторів - найкращих мовознавців, запевнив Михайло Зяблюк, директор видавництва "Українська енциклопедія" ім. Бажана. Укладали мовознавчу енциклопедію дванадцять років. Пов'язують це з фундаментальністю праці. Видали всього п'ять тисяч примірників, хоча вісім років тому планували наклад у сто тисяч. Видавці пояснюють - у держави за цей час грошей поменшало. Через невеликий тираж збільшилася й ціна. У видавництва імені Бажана книжку можна купити за сімдесят п'ять гривень, на книжкових базарах вона коштуватиме ще дорожче. Тому не всі, хто поважає рідну мову, матимуть енциклопедію у власних бібліотеках" (1+1, ТСН, 23.10.01). До відома: на виставці "Українська мова" пропонувалася за 85 грн.

Тому не можу поділити оптимізм авторів наступного сюжету та їхнього закордонного мовця : "Закон призван повысить престиж отрасли и сделать украинскую книгу конкурентоспособной. Впрочем, открывшаяся 21 мая выставка-ярмарка "Книжный сад - 2003", показала, что отечественная продукция может быть таковой уже сегодня. Издательство "Мистецтво" представило на суд читателей два уникальных издания: "Национальный музей Тараса Шевченко" и "Украинский літопис вбрання"

Ли Меррик, представитель НАТО в Украине: "Это колоссальный труд, надо, что б эти книги имели у себя все и не только в Украине" (ИНТЕР, "Подробности", 21.05.03). Скажіть, будь ласка, чи багато серед ваших знайомих таких, хто міг би придбати "Український літопис вбрання" за 243 грн.? Якщо так, то прийміть мої вітання, якщо ні, то, боюсь, що це розкішне видання може повторити долю згаданих вище енциклопедій.

Навіть дешеві видання не розкуповувалися на виставці, тому що експоненти виявилися не тільки без"язикими, а ще й, складалося враження, незацікавленими (!), інертними для того, щоб збути продукцію. На виставці можна було придбати "Кобзар" і за 4 грн. ("Наукова думка"), і за 5 ("Просвіта"), і за 7.50 ("Сталкер"), і за 31.80 ("Веселка"), і за 50 ("Укркнига"). Принаймні слід було очікувати, що розійдуться в перший день дешеві ( за ціною) видання. Однак... Перефразовуючи відомий вислів. скажу так: вміла видавати, та не вміла продавати. Це тим більше прикро на тлі нахабної публікації в "бузинівському", чи то пак "Киевском телеграфе", що з"явилася напередодні тужного і водночас світлого дня повернення Тараса Шевченка на материзну . І хоч, як влучно зауважив мудрий Борис Олійник, "брудний віхоть сонця не заступить", і дух Кобзаря живе серед нас, сущих, проте не слід забувати, що всі ми, українці, відповідальні за долю творчої спадщини світоча, якщо не тільки вважаємо себе такими, а й поважаємо себе.

Позитивом цього ярмарку можна назвати чималу кількість камер і мікрофонів, правда, як з"ясувалося, щодо точної назви заходу у мас-медійників були різні думки: одні називали це просто ярмарком, інші – як і годиться, виставкою-ярмаркою (дивись виділене вище. – Авт.). Гадаю, глядач і слухач ще матиме змогу почути й побачити серйозну аналітичну програму про виставку.

Свято української мови на радіо, яке також проводилося вже втретє й ініціатива радійників, вважаю, заслуговує не тільки поваги, а й всілякої підтримки, в тому числі й державної, однак, на жаль, вийшло зібганим, а потужний потенціал журналістів, які, за словами Івана Чижа, "наповнюють наші програми українським змістом", не було задіяно сповна. Якщо перше свято вражало і несподіваністю, і сміливістю, і творчим розмахом ( вперше на українському радіо проводився всеукраїнський диктант!), минулого року святом було наповнено ефір від першої до останньої хвилини звучання, то цього року через трансляцію парламентського засідання слухач був позбавлений почути, скажімо, навіть уже традиційну пряму трансляцію церемонії нагородження переможців Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, в якій, до речі, брав участь і заступник Голови Верховної Ради України Олександр Зінченко. Словом, замість прямої трансляції (церемонії нагородження, а не парламентського засідання!) дали шматочок про подію у вечірньому ефірі, а, користуючись перервою в сесійній залі з 15-ї до 16-ї, продиктували слухачам ще й традиційний всеукраїнський радіодиктант єдності. Повірте, без цього диктанту свято б не вдалося, адже саме він вважається окрасою сезону: зважаючи на величезну кількість листів (минулого року – 3000 тис.) і незважаючи на мізерну кількість подарунків (але ж яких – що таке трипрограмний радіоприймач у подарунок, може зрозуміти не тільки сільський мешканець , а й пенсіонер, який живе тільки на пенсію), я б узагалі запровадила якщо не щомісячні, то хоча б щоквартальні диктанти. Тим більше, що, як свідчать телефонні дзвінки і пошта, слухачі з радістю відгукнулися б на чергову ініціативу журналістів. А кількість помилок у диктантах спонукає замислитися над тим, як мало одного бажання знати українську мову, необхідні ще й міцні знання, тому Національній радіокомпанії, яка засвідчила високий рівень підготовки програм з пропаганди і навчання державної мови, варто не тільки продовжувати започатковане, а й розширювати горизонти. Було б добре, аби Державний комітет телебачення і радіомовлення України продумав активнішу участь у цьому заході, не обмежуючись інтерв’ю свого керівника, в якому він, до речі розумно зауважив, що "не можна будувати державу незалежну без рідного слова", а залучивши до свята, наприклад, видавництва, спонсорів, Міністерство освіти і науки, а, може, й подбавши про призи. Скажімо, Олександр Зінченко, прийшов на церемонію нагородження в Національну оперу не з порожніми руками – він вручив вчителям української мови, які передали своїм учням не лише знання, а й щиру любов до рідного слова, подарунки від Верховної Ради України. Мабуть, час уже подбати і про більш широке висвітлення свята в інших ЗМІ – ініціатива радіожурналістів, їхній талант і досвід заслуговують того. Власне, саме тому я і вирішила не називати програми, які прозвучали в рамках свята, щоб не образити нікого. Зауважу лише, що музика, яка звучала в цей день, дуже органічно впліталася в зміст, чого, поклавши руку на серце, не можу сказати про інші дні. Зверніть увагу, скільки музичних передач анонсовано на сайті радіокомпанії. Звісно, я можу чогось не розуміти, можу помилятися, однак, здається, це той випадок, коли аж занадто:



Насамкінець хочу висловити оптимістичне сподівання, що висновки, зроблені по завершенні свята української мови, найголовнішим з яких, гадаю, слід вважати ідею перенесення дня проведення свята, щоб воно не збігалося з трансляцією парламентських засідань, стануть поштовхом до нових ініціатив. На думку першого віце-президента НРКУ Анатолія Табачука, це може бути 9 листопада - День української писемності та мови, який відзначається щорічно в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця.

А ще хотілося б, щоб свято української мови було не тільки на радіо, а й в усіх ЗМІ.