В Кримському академічному драматичному театрі в Сімферополі нещодавно відбувся урочистий вечір, присвячений 70-річчю Сімферопольської районної газети, яка зараз має назву „Сельский труженик” . Однак вечір був задуманий і відбувся як урочистий захід для всього району – до святкової зали зібралися представники всіх сіл, відбулася художньо-драматична композиція, в ході якої диктори та учасники художньої самодіяльності відновили в пам’яті присутніх весь історичний шлях району і його здобутки, про які ось уже 70-років пише газета. Після привітань героям праці, „героїв пера”-- колектив газети на чолі з редактором Андрієм Трофимовим, -- вітали голова Сімферопольської районної Ради Леонід Казак, голова районної адміністрації Володимир Закорецький, а також заступник Голови ради міністрів Криму Анатолій Корнійчук, Голова комітету з інформаційної політики АРК Михайло Рогожин, голова депутатської комісії Верховної Ради Криму Микола Колісниченко, депутат Верховної Ради Віталій Верчено та багато інших начальників і колег.

Аналогічні свята готуються в редакціях інших районних газет Криму, а також, як можна вгадати, і інших регіонів України. Адже районні газети на території України в переважній своїй більшості створювались в 1930-34 роках на виконання постанов ВКП (б) „Про реорганізацію сітки газет в зв’язку з ліквідацією округів” (1930), „Про сільську районну та низову пресу” (1931) та інших, які вимагали посилення агітаційної та пропагандистської роботи компартії партії на селі в зв’язку з колективізацією, голодом та іншими соціальними процесами.

Всю свою історію саме районні газети, через їх найнижче становище, дефіцит творчих кадрів, надзвичайно „тісне” керівництво з боку райкомів партії були найбільш послідовними „провідниками ідей партії в маси”. Саме тому КПРС ніколи не послаблювала уваги до цієї ланки преси – з історії широко відомі постанови „Про районні газети” (1940), „Про заходи по поліпшенню районних газет” (1952), „Про підвищення ролі районних газет в комуністичному вихованні трудівників” (1968), „Про дальше поліпшення діяльності районних та міських газет” (1984) тощо.

Кажуть, Геббельс, коли дізнався про існування в СРСР дротового радіо, був вражений винахідливістю радянської пропаганди, яка лише за рахунок цих двох винаходів – маленького „брехунця” в кожному домі, який працював лише на одній програмі, та районної газети, яку читало все без винятку сільське населення, забезпечило тотальність і всеохватність своєї пропаганди. За радянських часів не було жодного будинку, квартири чи кабінету, до якого не було б проведене дротове радіо, а на селі не було жодної сім’ї, яка б не передплачувала районної газети. Навіть той, хто не читав нічого, -- читав районну газету, і навіть той, хто не слухав нічого – слухав „брехунець”. Телебачення прийшло в село значно пізніше і значно повільніше, ніж районні газети і дротове радіо, адже воно і психологічно, і технологічно було дуже складним для спрощеної радянської пропаганди.

Радянська журналістика, як відомо, термін „засоби масової інформації” використовувала лише в науковому плані, газети іменувались частіше всього просто „друкованими органами”. Коштуючи надзвичайно мало – часто нижче своєї собівартості, при періодичності в 156 номерів на рік і вартості номера в 2 копійки! -- тисячі районних газет виходили загальним тиражем, що значно перевищував тиражі інших видань. В масі своїй районні газети використовували застарілі технології ручного та лінотипного набору, високого друку на плоских друкарських машинах, виготовлення ілюстрацій на електронно-гравірувальних машинах та користувалися безальтернативним джерелом інформації про країну і світ – повідомленнями ТАРС-РАТАУ.

Із тисяч районних газет лише окремі видання вирізнялися певною майстерністю та аналітичністю, наскільки це можливо було за умов тотального партійного контролю.

В той же час, велика маса українських журналістів на ранньому етапі навчання проходила „школу районної газети”, вивчаючи основи журналістики. Відомий український письменник та журналіст, багатолітній (за радянських часів) декан факультету журналістики Київського університету Дмитро Прилюк, вважав районні газети „горщиком”, в якому „варилося” сьогодення. В останнє десятиліття існування Радянського Союзу багато кращих районних газет України підтримували процеси перебудови, вимагали гласності, виступали за прийняття закону про пресу, проти диктату партії в усіх сферах життя.

Однак, базуючись на примітивній техніці та технології, перебуваючи в умовах примітивного управління, районні газети виявились найбільш інертною ланкою засобів масової інформації України. Навіть в нинішніх умовах багато з тих, які вижили, потрапили в повну фінансову та ідеологічну залежність від видавців, продовжують слугувати органами своїх Рад та адміністрацій. В умовах вільної преси більшість районних газет втратили тираж і періодичність, друкуються накладами часто одну-дві тисячі примірників один чи два рази на тиждень, ще використовують ручний набір та високий друк, рідше офсет.

Сімферопольська районна газета за 70-років пройшла справді по-радянському героїчний шлях. За 70 років редакцією випущено біля 9 тисяч номерів загальним тиражем понад 41 мільйон примірників. В її першому номері за 1933 рік, що вийшов під назвою „Колхозный путь” (або ж кримськотатарською мовою – ( “Kolхoz jolь”) була опублікована стаття Кагановича „Про чистку партії”. Пізніше газета виходила під промовистими назвами – „Большевик”, „Большевистская правда”, Ленинец” уже без дублювання на кримськотатарську мову.

Однак навіть мимоволі сторінки районної газети – дзеркало способу та рівня життя села в усі періоди історії країни. Якщо відкинути загальноприйняту тоді риторику - з репортажів, кореспонденцій та нарисів, листів читачів постають головні тогочасні людські болі та соціальні проблеми, над вирішенням яких билося суспільство: реформування економіки, поліпшення освіти і медицини, мовчазний спротив тиску партійної влади, яка силою заганяла людей до комуністичного щастя.

В період перебудови за часів Михайла Горбачова Сімферопольська районна газета однією з перших в Україні перейшла на формат щотижневика, що дозволило урізноманітнити її зміст, тодішні журналісти писали про необхідність оновлення управління країною, потреби перебудови партії, газета вітала проголошення суверенітету України, сприяла поверненню на батьківщину кримських татар, надавала їм сторінки для публікації матеріалів про проблеми репатріації, біди народу.

Сьогодні засновником „Сельского труженика”, що виходить двічі на тиждень загальним тиражем 11440 примірників на місяць, є Сімферопольська районна рада Криму. Газета пише про реформування села, становлення нових соціальних відносин в аграрному секторі, проблеми приватизації землі та колишнього колгоспного майна.

У всі періоди своєї історії Сімферопольська районна газета була справжньою „кузнею” журналістських кадрів для Криму – з неї вишли багато відомих в Криму та і в Україні журналістів, які працюють зараз в великих республіканських виданнях.