А цей проект можна без перебільшення назвати одним із найважливіших для українського телерадіомовлення за останні два роки.

Щодо змісту законопроекту

Проект закону передбачає внесення змін до базових законів: “Про телебачення і радіомовлення” та “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”. Він визначатиме, що з одного боку Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі Національна Рада) буде видавати свої ліцензії на канали мовлення, якими згідно закону є сукупність технічних засобів із частотними присвоєннями, що призначені для потреб телерадіомовлення – фактично, радіочастоти. А після цього Державний комітет зв'язку та інформатизації України (ДКЗІ) (орган, що виконує функції Адміністрації зв'язку та радіочастот України (АЗРЧ)) буде видавати другу ліцензію на ті ж самі радіочастоти. При цьому процедура повторної видачі ліцензії на ті ж самі частоти відбувається у загальному порядку з проходженням низки бюрократичних бар’єрів.

Трохи з історії

Ще 1 червня 2000 року був прийнятий Закон України “Про радіочастотний ресурс України” , який нечітко визначив, що всі користувачі радіочастотного ресурсі в Україні повинні отримувати ліцензії від АЗРЧ на користування цими частотами.

Цього ж дня був прийнятий інший Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” , який визначив, що ліцензування каналів мовлення здійснюється відповідно до спеціального закону, тобто Закону України “Про телебачення і радіомовлення”. Також цим Законом зазначено, що види діяльності, які не зазначені у ньому, взагалі та ні при яких умовах не підлягають ліцензуванню. Також Закони України “Про телебачення і радіомовлення” та “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” визначають, що “ліцензія Національної ради є єдиним і достатнім документом, що надає телерадіоорганізації право мовлення згідно з умовами, зазначеними у ліцензії; телерадіоорганізації не підлягають іншим спеціальним реєстраціям, крім реєстрації як суб'єкта господарської діяльності, передбаченої чинним законодавством України, та реєстрації як суб'єкта інформаційної діяльності, передбаченої законами; телерадіоорганізація має право розпочати мовлення з моменту набрання ліцензією Національної ради чинності.”

Таким чином, на сьогодні Закон України “Про радіочастотний ресурс України” суперечить принаймні трьом Законам України: “Про телебачення і радіомовлення, “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” та “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”. Опосередковано він суперечить низці інших законів, порушуючи базові принципи правового регулювання та свободу підприємництва (наприклад, заборона видачі двох різних ліцензій на один й той же самий вид господарської діяльності тощо).

“Кому це потрібно?” та “пріоритети державної регулятивної політики”

Метою створення Національної ради було утворення незалежного позавідомчого державного органу для регулювання телерадіомовлення в Україні. Потреба у його створенні диктується необхідністю мінімізувати адміністративний вплив на телерадіоорганізації у демократичному суспільстві. Без існування такого органу держава, в особі підконтрольних державних органів, здійснює надмірний регулятивний тиск, який, безумовно, використовується для цензурування інформації, яка розповсюджується по телебаченню та радіо.

Таким чином, коли будь-який підконтрольний державний орган прагне підкорити собі процедуру ліцензування телерадіомовлення – це означає прагнення держави впливати на зміст телерадіомовлення і є несумісним із цінностями демократичного суспільства. Ця позиція є чіткою у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № 23 (2000) “Комітету міністрів державам–членам щодо незалежності та функцій регулюючих органів у сфері телерадіомовлення”.

Саме для цього законодавством передбачено таку складну процедуру обрання членів Національної ради, визначаються гарантії їхньої незалежності. Так само і стільки особливостей визначається в процедурі ліцензування телерадіомовлення та встановленні гарантій для усунення можливості впливу на телерадіоорганізації через механізм відкликання їхніх ліцензій.

На сьогодні із боку виконавчої влади існують наполегливі тенденції продублювати функції Національної ради діями іншого державного органу – Державним комітетом зв’язку та інформатизації (ДКЗІ), який прямо підпорядкований Кабінету Міністрів України. І даний законопроект є яскравим доказом цієї тенденції.

Таке дублювання функцій призводить до ситуації, коли телерадіоорганізація, яка отримала ліцензію Національної ради, може ніколи не розпочати мовлення. Або, якщо й отримає ліцензію ДКЗІ, то ризикує у будь-який момент її втратити по вказівці “з верху”. При цьому слід зазначити, що ліцензія Національної ради може бути припинена тільки у судовому порядку. Але у випадку з ДКЗІ – це розсуд будь-якого чиновника цього органу.

Така залежність фактично ставить крапку навіть на теоретичній можливості існування незалежного телебаченні чи радіо в України. Тепер пропонується, щоби телерадіоорганізації повністю стали залежними від ДКЗІ і були під щоденним тиском цього органу у зв’язку з можливістю призупинення чи анулювання своєї ліцензії. При цьому, судячи з усього, можливість зупиняти мовлення отримають не тільки центральні посадові особи ДКЗІ, але й їхні представники на місцях. А Національна рада – цей конституційний орган - буде відігравати роль статиста у цьому процесі. Постає логічне питання в доцільності такого органу, як Національна Рада при такій схемі ліцензування телерадіомовлення в Україні. Фактично, цей орган нічого не вирішуватиме. А що ліцензуватиметься цим органом, стає просто незрозумілим.

Зайвий раз можна згадати й про “адміністративний ресурс” та майбутні вибори. Чи про забезпечення можливості критики дій влади в демократичному суспільстві.

Як при такій запропонованій схемі можна стверджувати про прагнення будувати ефективну державну регулятивну політику, розвивати підприємництво чи будувати державне управління на принципах демократії - залишається загадкою.

Слід додати й про те, що економічно залежні українські телерадіоорганізації мають сплачувати за логікою даного Проекту двічі - за використання радіочастотного ресурсу, що, відповідно, особливо відіб’ється на регіональних та місцевих мовниках.

Уведення подвійного ліцензування телерадіоорганізацій ускладнить освоєння частот телерадіоорганізаціями, і, як наслідок, ускладнить розвиток телерадіомовлення в Україні в цілому.

Незважаючи на всі ці аргументи про недоцільність законопроекту та неефективність такого правового регулювання, влада наполягає на його прийнятті. Занадто важливі механізми вона вирішила запровадити, щоби зупинятися на півдороги.

Парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації, у свою чергу, надав цьому проекту негативний висновок. Проте профільним по цьому законопроекту є Комітет Верховної Ради України з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства й зв'язку, тому саме він значною мірою вирішує його майбутнє.

З огляду на це, ми звертаємося до народних депутатів України не приймати законопроект № 2117 “Про внесення змін до деяких законів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про радіочастотний ресурс України" та наполягати на існуванні єдиної ліцензії для телерадіоорганізацій України, що видається Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.