З програмними доповідями на конференції виступили

президент Академії Української Преси проф. Валерій Іванов і старший дослідник Європейського Інституту ЗМІ Душан Реліч.

Конференція складалася з трьох сесій, присвячених наступним темам:

1. ЗМІ і політичні комунікації в країнах СНД;

2. Журналістика: небезпечна професія в країнах СНД;

3. Власність на СМИ в країнах СНД

Особливий інтерес учасників конференції викликала доповідь відомого російського медіа-експерта, професора, екс-міністра преси Російської Федерації Михайла Федотова на тему „На пути к свободе прессы(опыт России)”.

По суті, це було стисле, але дуже наглядне узагальнення російського досвіду розвитку медіа на перехідному етапі - з масою пізнаваних прикладів та проблем.

Для когось із представників інших країн СНД ситуація в Росії, мабуть виглядала недосяжним ідеалом демократичності, для когось, як-от, наприклад, для українців – близькою, як за проблемами, так і за досягненнями.

Втім, якщо говорити, про загальні тенденції розвитку медійної сфери у країнах СНД, то варто зазначити, що відмінності у ситуації навколо медіа визначаються передусім економічними та політичними чинниками. І, якщо в Росії та України вони відрізняються не настільки разюче, то становище ЗМІ у державах Середньої Азії чи Закавказзя чи тих же Білорусі чи Молдові має значні особливості. Саме про це детально розповідали учасники конференції - Галіма Бухарбаєва, керівник проекту Інституту по висвітленню війни та миру (Ташкент), Андрій Бастунець, віце-президент Білоруської Асоціації Журналістів(Мінськ), Борис Навасардян, президент Єреванського прес-клубу.

Аналізуючи український досвід відомі експерти Олександр Чекмишев, Валерій Іванов та Михайло Вейсберг відзначали досить високий рівень українського медіа-законодавства та підготовки кваліфікованих журналістських кадрів. Існують також приклади достатньо успішних комерційних медіа проектів. Натомість, складне економічне становище українських ЗМІ та проблеми із дотриманням законів, жоден з яких не виконується у повному обсязі приводить до того, що українські ЗМІ та журналісти потерпають, передусім, від політичної цензури та спроб влади використовувати їх для маніпулятивного впливу на громадян. У Білорусі, як розповів Андрій Бастунець, ситуація навколо ЗМІ ускладнюється бажанням режиму президента Лукашенка вибудувати своєрідний державний ідеологічний „холдінг”. При цьому фактично підминаються владою державні поліграфічні потужності та системи розповсюдження преси. Недержавні видання витісняються у політичну, правову та економічну „резервацію” із завдаванням „крапкових ударів”, які приводять до закриття окремих, перш за все, опозиційних видань. Поступово витісняються з друку і ефіру російські ЗМІ, з яких білоруси могли отримувати час від часу хоч якусь альтернативну інформацію.

У телеефірі домінують два загальнонаціональних канали – БТ і ОНТ, керівники яких фактично призначалися президентом. Те ж саме, очевидно, очікуватиме і новостворений канал – СТВ(Столичное телевидение)- який має невдовзі стати третім національним каналом. Таким чином здійснюється практично повна монополізація телепростору президентськими структурами. Поза тим, у Білорусі існують приклади досить успішних видавничих проектів – у першу чергу тих, які уникають політичної тематики. Незважаючи на згадані проблеми, „чудеса” виживання демонструють і опозиційні ЗМІ, які знаходять можливість, навіть після закриття під тиском адміністративних чи судових рішень, перереєстровуватися та виходити під іншими назвами.

Багато спільного із білоруським досвідом, є у країнах Середньої Азії. Звісно, із власним „азіатським” колоритом. На думку Галіми Бухарбаєвої, за ступенем демократичності країни регіону можна розмістити наступним чином: Киргизстан, Казахстан, Узбекистан, Туркменія. Авторитарний стиль правління у цих державах визначає і ставлення до ролі ЗМІ переважно, як до інструменту агітації та пропаганди. І, якщо у Киргизстані та Казахстані ще можна вести мову про існування сектору відносно незалежної преси, то в Узбекистані, а тим паче, в Туркменії – про це вже говорити не доводиться. Більше того, форми тиску на нечисленні спроби висловити опозиційну думку там куди жорсткіші, а часом - і жорстокіші.

Загалом, з виступів учасників дискусії, можна було констатувати – зміна економічного укладу, яка відбулася протягом останнього десятиріччя, стала хоч і необхідною, але далеко не достатньою умовою того, щоб ЗМІ стали, нарешті, повноправною складовою демократичного устрою. Окремі приклади відносно успішно функціонуючих в якості комерційних проектів медіа, ще й досі залишаються винятками, а зростаюча кількість створених і створюваних ЗМІ, поки що не гарантує реального суспільного плюралізму.