Никогда ещё не было так печально. 2 последних дня заставили на всё посмотреть снова по другому. Сегодня (09.04. – «ТК»), в 2 часа ночи, погиб Олександр Кривенко. Сашко, как привыкли называть его все мы, ушёл. Ушёл навсегда, в вечность, в нашу память.

Вспоминается сейчас учёба в Интерньюзе. 1999 год, октябрь месяц. Тогда я, ещё совсем зелёный и начинающий журналист, с открытым ртом смотрел на высокого, рыжего молодого человека. Он был редактором журнала ПИК . Как сейчас помню предмет моей гордости: автограф на его статье в журнале. Это было. Были и проекты, по которым нам именно этот весёлый и конопатый мужчина, с усами как у козака, и внешностью патриота, помогал нам. Он знал о нас. Он хотел нам помочь. Я хотел быть с ним вновь знакомым, напомнить о наших давних заочных знакомствах. Но…

Автомобиль - источник повышенной опасности. Сейчас это - виновник смерти. Умереть в ужасе - самое страшное. Не следовать правилам дорожного движения - ещё страшнее. Информация об отсутствии теперь на всегда в жизни журналистов Сашка Кривенко - самая страшная новость. Нелепость, ставшая концом.

Говорят, мужчины не плачут. Не правда. Плачут как все, только тогда, когда действительно больно. Боль потерь - самое страшное. Жизнь человека, как одно большое сегодня, для человека, у которого не было градации между работой и не работой, сегодня закончилась. Прошедшее время ужасно, когда в нём приходится говорить о человеке. Человеке, который выстрадал себя, сделал себя, но не смог главного - уберечь себя на завтра.

Каким запомнят Кривенко? Запомнят ли всю правду про него? Не станет ли он предметом политических спекуляций, или это всё - всего лишь жизнь, которая оставляет в нашей памяти только след?.. Правда была его кредо. Теперь новая правда о самом Саше - рана на сердце, сердце каждого, кто, как и я, знали его, надеялись и верили. Конечно, всё имеет свой конец. Кроме процесса, который теперь не остановить и не убить. Урок настоящим, дань ушедшим. Нелепость ценою в жизнь.

Кирилл Животовский, ГО «За права кожного», ГО «МедиаЛига», Кременчук



Ранок почався з повідомлення про смерть Сашка Кривенка. Перше спонтанне відчуття-це те, що нас відстрілюють. Ні, я не вірю в ніякі масонські або владні змови про список осіб , що підлягають фізичній ліквідації. Це була б вже повна параноя. Просто у голові відразу прострелило: В’ячеслав Чорновіл, Анатоль Лупийніс, Олександр Ємець, Георгій Гонгадзе, Сергій Набока, а тепер і Сашко Кривенко. З кожною новою смертю наростає усвідомлення моєї персональної втрати. Втрати Нашої України, втрати Моєї України. України української, України, що бореться...

З усіма ними я познайомився в період 1988-1990 років-в період боротьби за незалежність України При всій своїй несхожості , різниці темпераменту та бачення майбутньої України--всі вони були БОРЦЯМИ. Не хочу нікого ображати з нинішніх політичних діячів, але абсолютну більшість з нинішніх лідерів партій і блоків я не зустрічав в той революційний період. Ті хто зараз з успіхом репрезентують позицію чи опозицію як правило або сиділи у другому компартійному ешелоні або стояли осторонь і вичікували на переможця. Тих хто БОРОВСЯ не злюбили ані перші, ані другі. "Колишні" не можуть вибачити їм, що жменька "націоналістів" зламала їхній усталений спосіб життя, а "новітні" не можуть їм вибачити власну трусіть в період революції. Тому "борців" і відстрілюють. Ні, ніхто персонально не тисне на курок. Відстрілюють обставини. Відстрілює саме політичний вектор життя, який обрала собі Україна. Просто тоді в 90-91 ми не добили той прогнилий лад, ми не здолали остаточно режим, Не змогли... Не стачило сил. Тепер ми пожинаємо плоди своєї слабкості. Тому можливо ми самі винуваті...

Може не відстріл, а самостріл? А Сашко якраз був з тих , хто боровся... Він встигнув не просто багато, він встигнув аж занадто... В спокійній обстановці навіть один з його проектів дав би можливість почивати на лаврах і стригти дивіденди. А у Сашка таких проектів було ого-го скільки.. Потуп і Пост-Поступ в консервативному Львові об'єднали все що могло дихати нестандартно і ліберально. В Києві просунутий молодняк полював за кожним числом газети. "Пік" показав, що може існувати і україномовний ілюстрований популярний журнал. Громадське Радіо стало форпостом об'єктивної ( а в наших умовах погодьтеся, це значить - опозиційної) інформації в радіоефірі. Не всі ставилися до Сашка серйозно. Деякі знайомі Львів'яни казали, що основний плюс Кривенка-шефа, це те що він не втручається в роботу підвладного йому колективу. Дійсно, завжди було враження , що ти потрапляєш в дружню студентську тусовку, а не в відпрацьований механізм. Але насправді в усіх проектах Кривого (так, саме так по за очі всі ми називали Сашка) все крутилося , все працювало. І головне-все це не працювало до нього...

Він був нетиповим і типовим Львів'янином. Нетиповим-тому що набагато більш м'яким , без цієї надмірної пихи. Сам Сашко це пояснював тим, що батьки з Поділля, а не з Галичини. З іншого боку був таки типовим Львів’янином, бо навіть в Києві він їм залишався, був занурений у Львівське земляцтво в столиці, а скількох поперетягав до Києва!

Він завжди посміхався. Здається він не вмів бути занудним. Як і Набока він ховав посмішку у вуса. Тільки у Сергія вона була завжди іронічно-саркастична, а у Сашка легка і безтурботна. З дівчатами він знайомився фразою :"Обережно. Від мене народжуються трійні". Почуття гумору вирізняло Кривого з сухої і занудної політ тусовки. Будучи шефом радіостанції він міг дозволити собі в ефірі стьобним тоном читати Тичину "На майдані коло церкви"... ,будучи знаним журналістом міг дозволити собі випускати разом з Павлівим прикольну "Енциклопедію нашого українознавства".

Міг дозволити понатикувати порнокартинками редагований ним журнал. Міг дозволити дудлити разом с формально підлеглими пиво в офісі. Він міг собі дозволити... Він дозволяв собі багато, хотів ще більше, а міг і вмів ще з гаком...

Тому ця смерть не є випадковістю. В своєму старечому візку під теплою ковдрою і зі склянкою теплого молока мають більше шансів спокійно заснути ті, хто живе без надриву... Ті хто мріяв про Україну, боровся за Україну і творить Україну вмирають в дорозі.. Вони хочуть встигнути наблизити свою мрію, свою ідеальну країну.

Таких людей і відстрілюють. Відстрілюють всі.. Щоб не виділялися. Щоб не випендрювалися, щоб заспокоїлися.. І Наша Україна, Україна що боролася і продовжує боротися катастрофічно зменшується. Бо не видно рівноцінної заміни. Коли ми пару років тому зорганізували комітет "За правду!"(А Сашко був одним з членів керівництва), то до найвищого органу з півтора десятка душ увійшов тільки один студент, а решта-ті хто був студентом десять-п’ятнадцять років тому, того таки періоду боротьби за Незалежність…

Чорновіл, Лупийніс, Ємець, Гонгадзе, Набока, Кривенко. Тепер тих, хто боровся за Україну все менше і менше.. Хто прийде на заміну?

Олесь Доній

Прочитавши листа Луканова («Життя виштовхує тих, хто мав нахабство бути іронічним” – „ТК”), я зразу вискочила з крісла до книжкової полиці з малим переляком: «А чи не віддала я комусь мій примірник книги «Енциклопедія Нашого Українознавства»? Боялася, тому що позичала книжечку різним людям, які не встигли придбати власну копію і не пам’ятала, чи мені повернули. Але коли я побачила, що вона є, радість швидко перетворилася на сум і гіркоту. Відкрила обкладинку. Там був його автограф: «Мері – на 10-ий рік незалежності. На згадку про Кривенка. 22.09.2000».

Через призму сьогоднішньої трагедії, дата для мене стала символічною. Він подарував мені книжку, коли ми пішли разом з Миколою Вереснем до його офісу в ПіКу після прямого ефіру на ВВС. Тема програми була - зникнення Георгія Гонгадзе...

Останній раз, що я бачила Сашка - це було в офісі Громадського Радіо, після прямого ефіру, де ведучим був Микола Вересень. Тема була - смерть Сергія Набоки...

Після смерті Набоки Сашко писав, що він Набоку насправді не знав. І я сьогодні зрозуміла, що я Кривенка насправді не знала. Не так, як тепер – коли воно стало неможливо – хотіла б. Але такий талант не минає безслідно. Маленька частинка Кривенка залишиться на мої поличці і, перечитуючи його слова, надіюсь після його смерті взнати те, що за його життя не встигла.

Надто багато наших друзів і колег кидають нас передчасно. І за те наш світ стає щодалі сумнішим. Але їх стало багато в потойбічному світі. І дуже хочу вірити, що небеса тепер тремтять від їхнього інтелігентного, іронічного і доброго сміху.

Марія Місьо