Юрій Луканов, для „Детектор медіа” Здається, їх вже не треба вбивати. Враження таке, що іронічні люди перестають бути потрібні нашому безприкольному життю і воно просто виштовхує із себе тих, хто мав нахабство зберігати почуття гумору: спочатку Набока, тепер он – Сашко Кривенко.

Останніми роками йому дорікали, мовляв, надто багато метушився він в навколопрофесійних справах. Навіть якщо його критики і мали рацію в цьому плані, то ніхто з них не зміг би дорікнути йому в професійному плані, що він сам або очолювані ним видання крутять фактами, як циган сонцем, або брутально лягли під якогось політика і готові виконати його найзбоченішу забаганку. Навіть якщо він тяжів до якоїсь політичної сили, то і в цих випадках журналістика у його виконанні була коректною. А таких журналістів в нас сьогодні можна по пальцях перелічити.

Разом з очолюваним ним “PostПоступом” ми, сміючись, прощалися з нашим минулим. Це був балаган. Це був вертеп. Це була дуля, витягнута з кишені. І ось так весело він розповідав про дуже серйозні речі, які тоді з нами відбувалися.

А ще вони зі своїм друзякою Володимиром Павлівим випустили таку саму смішну “Енциклопедію нашого українознавства”, котра піднімала на кпини все і вся. А найголовнішими об`єктами своїх кпинів автори вибрали самих себе. Тоді здавалося, що ми ось так весело попрощаємося з нашим минулим і будемо, сміючись, жити далі. На жаль, совок виявився сильнішим.

Сьогодні нам на повному серйозі розповідають, що герої минулих днів були видатними політичними діячами. А сучасні герої, котрі своєю пуповиною приросли до минулих днів, кажуть, що критикувати їх в пресі – це підло.

У відповідь лишається тільки сміятися. Але, боюся, що така атмосфера ще не одного сміхуна виштовхає за межу.

Від „Детектор медіа”. - Ми продовжуємо отримувати - не замовляючи спеціально – листи на смерть Олександра Кривенка від його колег. Ми будемо друкувати їх всі. В цих листах – не тільки про загиблого, а й про нас, зараз живих. Може, вони щось в нас зрушать?