…Сашко увійшов в моє життя десь у 92-му, коли, щойно вступивши до столичного ВУЗу, я відразу приваландався на Майдан, де саме напинала намети друга хвиля студентської революції. Увійшов він до мене, так само як до сотень киян, котрі безкоштовно отримали тоді на Майдані примірники львівського “Пост-Поступу” з промовистою цитатою Івана Плюща на першій шпальті: “Ситуація в Україні є блядською”. З того часу ситуація мало змінилася, лише тих, хто це усвідомлював і намагався з цим боротися, стало менше.

Тоді купування і читання на вузівських парах “Пост-Поступу” стало обов‘язковим четверговим ритуалом (саме в цей день в Києві з‘являлося свіже число газети, та й не в кожному кіоску можна було знайти). В газеті писалося про те, що я думав і так, як я думав. Я починав пробувати писати так, як писали в “Пост-Поступі”. Не пам‘ятаю, де і як познайомився з Сашком, але після першої-другої зустрічі він завжди першим протягував руку: “Привіт, братику!”. Зі мною вітався САМ Кривенко.

Далі пішло-поїхало. З калейдоскопічною швидкістю перед очами мерехтіли його проекти, роботи, посади. Незмінним (тобто справжнім) залишався тільки він, завжди збаламучений, натхненний, дотепний і добродушно-вишукано лайливий. Він віддавав себе усім і без залишку: друзям (а їх безліч), колегам, роботі, підлеглим, учням, дітям. І тільки іноді серед гучних (знову ж таки нічних) учт можна було зауважити, як Сашко на хвилю опускав очі, пильно вдивляючись в якусь крапку, втомлено скубав вуса.

Страшно усвідомлювати, що чим далі частіше пишу некрологи, ніж здравниці. Гія, Набока, Кривий… Всі вони старші від мене на півпокоління, але я дякую Богу, що мав щастя доторкнутися до їх світла.

Сьогодні знайшов у альбомі трирічної давності фото: на веселій забаві “Замочимо нового президента”, що КВУ влаштував після виборів 99-го року, стоять поруч Гонгадзе, Кривенко та ще кілька знаних журналістів.

Хоч з останніми і не радився, але думаю, що можу і від них запевнити: ми і надалі будемо мало спати, щоб нам там не обіцяли ранки.