Тоді було 5-те квітня 1980 року, і єдиною темою, якою переймався Близький Схід – так само, як і решта світу – була доля американських заручників, яких утримували в Ірані. З кожним днем температура дипломатичних стосунків підвищувалась, і вже через 19 днів Президент Картер мав розпочати свою ганебну операцію зі звільнення заручників під назвою "Орлиний пазур", проведення якої було доручене елітному підрозділу "Дельта". Напевне, кожен пам’ятає, як розгорталася та операція, замислена на кшталт подвигів Рембо, коли над вкритою нічною темрявою іранською пустелею зіткнулися два гелікоптери США, та загинуло вісім американських вояків, а заручники залишилися у руках іранців.

Влаштувавшись за столом, я почав переглядати повідомлення, з тих чи інших причин відкинуті попереднім редактором, але з яких можна було б зробити матеріал, якби надійшла додаткова інформація. Одне з таких повідомлень надійшло від нашого підрозділу радіоперехоплення, служби радіоперехоплення Бі-Бі-Сі, розташованої у спеціально обладнаній садибі на захід від Лондона, де команди лінгвістів прослухували все, що потрапляло до ефіру від найбільших радіостанцій світу. Здавалося, що державна радіостанція Ірану розважала свою аудиторію програмою, в якій слухачі дзвонили на студію та змагалися, хто найобразливіше вилає Великого Сатану, Америку, й надасть найліпшу пропозицію стосовно того, що робити з заручниками. Проте, один з респондентів виявився особливим. Він представився іранським пілотом, який проходив стажування на одному з цивільних оксфордських аеродромів в Англії, та, за його словами, з готовністю віддав би своє життя за іранську революцію й Аятолу Хомейні. Я навчався в Оксфорді й добре знав той аеродром, і до того ж мені було відомо, що з нього можна було легко дістатися повітрям до великої бази американських військово-повітряних сил, розташованої біля селища під назвою Аппер Гейфорд (Upper Heyford). Я зв’язався з аеродромом, де мені повідомили, що, дійсно, на ньому стажувалися іранські пілоти і що вони, певна річ, мали доступ до літаків. Мій інформатор нічого не чув про звіт служби радіоперехоплення й запропонував передзвонити після вихідних, щоб поспілкуватися з керівництвом.

Коли я запитав у головного редактора відділу новин, чи, може, про це слід повідомити поліції, він був категоричним. "Облиш це, – відказав він. – Ми не поліцейські стукачі, це не наша справа". Звичайно, я розумів, що журналіст може заплямувати свою репутацію, якщо його буде помічено у занадто тісних стосунках з поліцією, але мені це не здавалося адекватною відповіддю на ситуацію, що склалася. Я повернувся до свого столу й почав міркувати, який це матиме вигляд, якщо той іранець насправді підніме літак й уріжеться на ньому в американську базу після того, як Бі-Бі-Сі дізналася про його радіопослання, але не вжила жодних заходів.

Свій наступний дзвінок я зробив до головного поліцейського управління у районі Темз Велі (Thames Valley) неподалік від Оксфорда. Ні, вони нічого не знали про звіт і не мали жодних коментарів щодо цього. Те, що я зробив, поки відповідало моєму призначенню журналіста Бі-Бі-Сі – якщо немає коментарів, то, мовою Бі-Бі-Сі – немає й матеріалу. Але те, до чого я вдався згодом, вочевидь виходило за межі моїх обов’язків як співробітника Бі-Бі-Сі та з точністю до навпаки відповідало тому, що мені наказав зробити мій шеф. Я сказав: "Добре, я хочу, щоб ви слово в слово почули те, що, за повідомленням, сказав цей хлопець, оскільки, на мою думку, це дуже небезпечно, і ви повинні про це знати". Я дослівно переказав полісмену звіт підрозділу радіоперехоплення, повідомив своє ім’я, посаду в Бі-Бі-Сі та номер телефону й попросив його передати почуте найстаршому за званням черговому офіцерові. Через десять хвилин його начальник уже передзвонював мені, щоб дізнатися про деталі, занотувати те, що я почув від службовця аеродрому, і подякувати мені за інформацію.

Я завжди вважав, особливо після подій 11-го вересня, що прийняв правильне рішення. Але я також розмірковую над тим, а що відбулося б, коли на Бі-Бі-Сі дізналися б про порушення мною наказу, позбавленого жодної двозначності. Бі-Бі-Сі не випустила цього матеріалу в ефір, бо, зрештою, того квітня на жодну американську повітряну базу в Англії не впав жоден літак. Проте, наступного дня розповідь про перейнятого гнівом іранського пілота з’явилася на першій шпальті британської національної газети The Sunday Times. Отже, хтось все ж таки погодився зі мною.

Бі-Бі-Сі вимагає від своїх репортерів безсторонніх репортажів з Іраку