- українська мова як єдина державна мова в Україні не набула належного поширення у всіх сферах суспільного життя і вимагає державної підтримки:

"Державній мові вже потрібна спеціальна програма розвитку і збереження – дійшли висновку депутати. Бо навіть преси – українською - в Україні виходить лише 20 відсотків видань" (1+1, Автор: Наталка Фіцич, 12.03.03, 19:04).

"70% населення вважає українську мову рідною, однак, постійно нею спілкуються лише трохи більше третини. Такі статистичні дані наводили учасники парламентських слухань. Умови для розвитку української ще далекі від ідеальних, до того ж, на мовному питанні часто спекулюють" (УТ-1, УТН,12.03.03, 21.00).

"Робота над утвердженням і поширенням функціонування української мови в Україні та за її межами повинна бути чітко спланованою і координованою, - наголосив спікер Володимир Литвин, - але для цього потрібна загальнодержавна, саме загальнодержавна, а не галузева, відомча програма". "Досвід багатьох європейських країн, зокрема й таких слов'янських, як Польща, Словакія, Чехія, - за словами Голови Верховної Ради, - переконує в тому, що вони роблять неоціненний внесок не тільки у розширення функціонального поля відповідних мов, а й в піднесення культури мовлення широких верств населення". Серед іншого професор Павло Гриценко наголосив також на необхідності створення в Україні науково-методичного і дидактичного центру для пропаганди української мови. Такі центри існують у Польщі, Франції та багатьох інших країнах, де мовна ситуація перебуває під контролем держави. Українознавчі кафедри за кордоном ( останнім часом такі постали навіть у Китаї та Японії) поки що існують на пожертви громад;

-незадовільний якісний мовний стан ЗМІ та функціонування української мови на державній службі:

"Верховна Рада планує доручити уряду розробити механізм атестації держслужбовців, викладачів навчальних закладів, а заодно і журналістів, теле- і радіо-ведучих - на знання української мови" (1+1, Автор: Наталка Фіцич, 12.03.03, 19:04).

"Доповідачі скаржилися на засилля російської мови в газетах і на телебаченні" ("Репортер", Новий канал, Середа, 12 березня 19:20).

Спікер Володимир Литвин зазначив, що "змушений з прикрістю констатувати, що сьогодні у нас немає такої популярної і впливової у 70-х - 80-х роках передачі на УТ, як "Живе слово", практично жодної загальноукраїнської телепередачі про мовні проблеми і українську мову, натомість - не бракує телепродукції, в якій принижують або висміюють в той чи інший спосіб українську мову і людей, які нею користуються" , низькою є мовна культура ряду передач і каналів. Не випадково Голова Верховної Ради наголосив, що "загалом питання мови як засобу передачі інформації і як предмету висвітлення мало б стати темою окремого обговорення". На критичному мовному стані ЗМІ наголошували всі без винятку доповідачі - і академік НАНУ Іван Дзюба, і народні депутати України Лесь Танюк, Степан Гавриш, ініціатор парламентських слухань, і Павло Мовчан. Навряд чи можуть слугувати виправданням слова Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України Івана Чижа про те, що в Україні тільки 3,8 відсотка державних каналів, а 96,2 - комерційні. Наголосивши на засиллі чужоземних слів, народний депутат України Борис Олійник безнадійно запитав, хто ж чинитиме спротив: преса, але ж це вже не преса, а - медіа. Може, телевізія, але ж вона переймається рекламою памперсів, як радіо - артринком та артфестивалями, утверджуючи власний бренд. Шкода, що саме цей яскравий і динамічний виступ, кожне слово якого гідне не тільки цитування, а й спонукає до роздумів, журналісти обминули увагою;

- шляхи вирішення проблем у мовній царині:

"Це передбачає проект постанови за результатами нинішніх слухань у раді... Кардинально змінити ситуацію, на думку Табачника, може новий закон про мови, оскільки чинний ухвалювали ще за радянської влади... Серед рекомендацій, які запропоновані у проекті постанови за результатами слухань, - розробка нової програми розвитку української мови до 2010-го року, створення Державного департаменту з питань мовної політики, збільшення асигнувань на розвиток мови та розробка механізму атестації державних службовців, викладачів та працівників ЗМІ на знання української мови""(1+1, Автор: Наталка Фіцич, 12.03.03, 19:04).

"У рекомендаціях Верховній Раді доручено, якнайскоріше ухвалити закон про державну мову, адже чинному ось-ось виповниться 15 років. Кабінету ж міністрів учасники слухань радять розробити концепцію державної мовної політики та підтримати україномовні книги та кіно"("Репортер", Новий канал, Середа, 12 березня 19:20).

"Відкласти ратифікацію Європейської хартії реЄіональних мов або мов меншин до прийняття Закону Про мови в Україні рекомендували парламенту учасники парламентських слухань про функціонування української мови в Україні. Про це йдеться в проекті постанови парламенту за результатами слухань" ( УР-1,Служба новин, 12.03.03, 19.00);

"В итоге, спасать государственный язык договорились следующим образом: предоставляя льготы книгоиздателям, увеличивая долю переводной аудио и видео продукции и наказывая чиновников, нарушающих закон и Конституцию " (ІНТЕР, сайт "Подробности", О.Клюєва, 20:12).

Було б нечесно звинувачувати журналістів інформаційних програм у неповному викладі події, однак ще більше нечесно було б твердити, що розглядом тільки цього і обмежувалися парламентські слухання. Проблеми, порушені 12 березня, ще чекають свого уважного аналітика, проте вже сьогодні можна впевнено сказати про три очевидні речі:

- національна мова - важливий чинник консолідації в межах своєї країни;

- терміни "офіційна мова" і "державна мова" об'єднує спільне значення: мова спілкування держави з її громадянами і громадян зі своєю державою;

-не можна розділяти функціонування державної мови та інформаційний простір України: "чужифікація" (русифікація чи американізація) ЗМІ загрожує втратою потенційних державотворчих джерел впливу на масову свідомість. Поки що мовну ситуацію на українських телеканалах можна назвати такою, що не сприяє формуванню мовної поведінки компатріотів, зорієнтованих на українську мову.

У цілому мовну ситуацію в Україні можна характеризувати як парадоксальну.

Парадокс перший: своєрідність мовної ситуації в Україні полягає почасти в тому, що в окремих місцевостях українська мова потребує захисту так само, як і мова національних меншин. Мовознавець Лариса Масенко, автор дослідження "Мова і політика", навела такий приклад: із 47 європейських країн своя національна мова є державною або офіційною) у 41 країні. Отже, визначальною ознакою певної національної ідентичності та державності в Європі є власна мова. А у нас? Лесь Танюк, із сумом зауваживши, що на 12-му році незалежності доводиться говорити про стан рідної мови в рідній державі, констатував, зокрема, що на 600 тисяч осіб українців у Криму припадає єдина українська гімназія, одна українська газета "Кримська світлиця" і... жодного україномовного теле- і радіоканалу. Володимир Семитяга, голова Луганського обласного товариства "Просвіта", повідомив, що в області немає жодної україномовної газети, понад 400 годин мовлення ведеться російською і тільки 15 - українською.

Другий парадокс - правовий - це комплекс парадоксів, а саме:

- статус української мови піднесено до конституційної норми, яка, проте, зухвало ігнорується (нагадаю основні положення статті 10 Основного Закону: "Державною мовою в Україні є українська мова" і "Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України");

- строки, визначені Законом про мови в Українській РСР (прийнято 28 жовтня 1989 року) для реалізації його статей, минули, а українська мова як державна ще не виконує всього спектра суспільних функцій;

- законодавством не встановлено чітких критеріїв визначення достатнього володіння державною мовою; відсутні загальні підходи до процедури встановлення рівня знання державної мови та суперечності, які існують у зв'язку з цим між нормативними актами (так, частиною першою статті 6 Закону "Про мови в Українській РСР" визначено, що "службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами...", а в Законі "Про державну службу" нічого не сказано про обов'язок державних службовців володіти державною (українською) мовою);

- наявність норм мовного законодавства і відсутність санкцій за їх порушення: статтею 9 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" визначено, що "телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою". Стаття є, порушення законодавства - в наявності... Коментарі, здається, зайві...

Третій парадокс - парламентський: очевидність необхідності прийняття законопроекту про розвиток і застосування мов в Україні і невпевненість народних депутатів у тому, що таке прийняття можливе: законодавці "бояться" (слова Геннадія Удовенка), що цим складом парламенту закон не буде проголосовано. І хоч парламентарій Михайло Косів поблажливо зауважив, що науковці на слуханнях у Верховній Раді говорили про своє, тоді як політики та урядовці - про звуження сфери вживання державної мови, саме мовознавці, яких чомусь не згадав жоден телеканал серед учасників слухань, досить чітко і аргументовано називали і причини становища, що склалося, і шляхи виходу з нього. У той час, як Голова Спілки письменників Володимир Яворівський патетично звинувачував у всьому владу, забувши, очевидно, що всі роки незалежності він і є представником останньої - як народний депутат України і Голова Шевченківської премії, а тому в першу чергу мусить відповідати передусім за те, що не зроблено, а Павло Мовчан ( нагадаю: народний депутат 1, 2, 3 і 4 скликання) не менш емоційно запитував у залу: "Скільки може тривати це беззаконня? Коли ми законами врегулюємо мовні питання в Україні? Чому й досі не застосовується контрподаток на чужомовні ЗМІ?", директор Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАНУ назвав причини повільної дерусифікації, а саме: відсутність необхідних політичних, соціально-економічних і духовно-моральних умов, а професор Павло Гриценко слушно зауважив на необхідності соціолінгвістичних досліджень, відсутність яких породжує міфи про мовну ситуацію в Україні. До речі, учасники 9-ї Міжвузівської науково-практичної конференції, що відбулася напередодні парламентських слухань і була присвячена проблемам функціонування української мови і мовної політики в Україні, виступили за розроблення нового закону про українську мову та закону про засоби масової інформації, який би закріпив обов'язковість україномовних ЗМІ та реклами. Крім того, у зверненні пропонується запровадити з 2004-2005 навчального року іспит з державної мови для випускників вузів і пропозиція ввести до штату редакцій газет, ТБ та радіо посаду редактора з культури мовлення. А законодавці бояться...

Четвертий парадокс, пов'язаний з комплексом національної меншовартості, зауважив академік Іван Дзюба: за результатами перепису майже 70 відсотків населення називають рідною українську, але розмовляють нею далеко не всі з них. Наприклад, у неформальному спілкуванні молоді домінує російська або англійська мова, українською говорити непрестижно.

П'ятий парадокс - потужна база мовознавчої науки за відсутності державної підтримки. Професор Павло Гриценко, зокрема, розповів про 40-річну (!) історію роботи над діалектологічним атласом, перші два томи якого народилися в СРСР, а третій, названий фахівцями еталоном серед праць подібних, побачив світ завдяки діаспорі, так і не дочекавшись державної підтримки. Не випадково доктор технічних наук Володимир Широков - один з авторів інтегрованої лексикографічної системи "Словники України" прийшов на слухання з подарунком: передаючи в дар Верховній Раді України 600 примірників цього лазерного диска, він висловив сподівання на сприяння у випуску другої версії українського електронного словника.

Шостий парадокс - видавничий: співвідношення кількості україномовних і російськомовних книжок, іншої друкованої продукції не відповідає показникові демографічної потужності двох мов. "Маємо пишатися тим, що самих лише книг ми видаємо сотні назв більш як 60-ма мовами", - зауважив Іван Чиж. І йому ж належать слова про те, що "ми дожилися до того, що дитячі казки для нас видають росіяни та білоруси." Інакше кажучи, попит україномовного населення на книжкову продукцію не забезпечується: на кожного жителя держави у 2002 році в Україні припадало 0,3 виданої україномовної книги(у 1991-му - 2,6). За словами Павла Мовчана, співвідношення видання в Україні української книги до російської - 3:97.

І нарешті парадокс дежавю, або бажання наступити на ті самі граблі. Маю на увазі численні пропозиції учасників слухань щодо створення Державного департаменту з питань мовної політики та відновлення роботи Ради з питань мовної політики. Однак це вже проходили. Що, за часів їх існування була інша мовна ситуація, чи, може, зі скасуванням їх ситуація погіршилася? У залі були присутні практично всі члени згаданої Ради, і чомусь ніхто з них не наважився розповісти про те, як плідно працювали, а їм заважали. Може, розповідати було нічого? Це по-друге. А по-перше, може, час називати речі своїми іменами, не ховаючись за "політику"? Якщо йдеться про критичний стан з державною мовою, то, може, й департамент відповідний створити - з питань функціонування державної мови. Так само й з Радою. До речі, у Росії, на позитивний приклад якої у мовній царині посилалися учасники слухань, від 7 грудня 1995 року діє Рада російської мови при Президентові Росії "в целях обеспечения всестороннего развития и распространения русского языка, являющегося государственным языком Российской Федерации (виділено мною. - Авт.), культурным достоянием народов России", а відповідно до розпорядження Ю.Лужкова від 18 жовтня 1999 р. створено Громадську раду російської мови при мерові Москви "в целях повышения грамотности и культуры владения русским языком, соблюдения норм современного русского литературного языка в средствах массовой информации, совершенствования речевой культуры горожан". До речі, оплески в залі викликала пропозиція Бориса Олійника про необхідність створення Комітету захисту української мови від навали іноземщини, який доручити очолити Анатолію Погрібному. На мою думку, професор уже нині авторською радіопрограмою "Якби ми вчились так, як треба", що є окрасою 1-го Національного, робить набагато більше, ніж ті, що почили в Бозі, та знову пропоновані Департамент та Рада.

Завершуючи парламентські слухання Володимир Литвин висловив надію, що вони слугуватимуть пробудженню українського суспільства. Залишається сподіватися, що так воно й буде і до наступних парламентських слухань, які стануть відтепер щорічними, з'являться нарешті на радіо та телебаченні цикли передач, що пропагуватимуть українську мову і широко обговорюватимуть актуальні проблеми сучасного стану української мови та завдань щодо підвищення її авторитету і престижу, як це роблять такі друковані видання, як "Молодь України", "Україна молода", "Урядовий кур'єр" і "Голос України". До речі, на прохання колективу останнього видання відділом стилістики і культури мови Інституту української мови НАНУ було зроблено мовний аналіз публікацій. Здається, теж непоганий приклад для наслідування.