Сьогодні у парламенті повторно розпочалося чергове обговорення законопроекту про ратифікацію підписаної Україною ще в травні 1996 року Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Щоправда, й досі лише 17 країн-членів РЄ ратифікували цей документ, хоч підписали 29. Ратифікація цієї Хартії є одним із невиконаних зобов’язань України, взятих нею при вступі до Ради Європи. Верховна Рада України 24 грудня 1999 року прийняла Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.". Однак Рішенням Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року № 9-рп зазначений Закон було визнано неконституційним через порушення конституційної процедури підписання Закону.

У зв'язку з цим проект Закону про ратифікацію Хартії повторно винесено на розгляд парламенту. При цьому максимально враховано положення прийнятого Верховною Радою України Закону, пропозиції народних депутатів України.

Виконання зазначених зобов'язань відповідає вимогам законів про забезпечення прав національних меншин, застосування мов, освіту, культуру, здійснення цивільного та кримінального судочинства, адміністративних процедур та інших.



Автори законопроекту пропонують положення Хартії застосовувати вибірково. Народні обранці визначилися, що захист та привілеї цієї Хартії стосуватимуться лише таких національних меншин України, як: білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська.

Напередодні, у четвер, 6-го лютого, Верховна Рада прийняла в цілому Проект Постанови про державну підтримку газет, що видаються мовами національних меншин. Згідно з документом, з 2004 року опікуватися загальноукраїнськими виданнями мовами національних меншин буде Державний комітет національностей та міграції. Йдеться, насамперед, про ті видання, що видавалися як додатки до газети “Голос України”. На думку одного з авторів документу, голови профільного Комітету ВР Миколи Томенка, ця Постанова не тільки створить можливість державної підтримки видань національних меншин, а й дозволить більш ефективно використовувати кошти. Зокрема, й через оголошення тендерів на підтримку таких видань. За словами народного депутата Сергія Правденка, до цього часу держава, фактично, не виділяла цілеспрямовано кошти на підтримку таких видань. А додатки до “Голосу України” фінансувалися із бюджету самої газети.



Сергій ПРАВДЕНКО, народний депутат України, група “Народовладдя”, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації:



У 1991 році після путчу постало питання про підтримку газет мовами нацменшин. Верховна Рада України своїю постановою доручила редакції газети “Голос України”, по-перше, виходити двома мовами: російською та українською. І при ній - створити додатки мовами національних меншин. Ми, редакція газети “Голос України”, а тоді я був головним редаткором газети, виконували цю постанову. Хоча навіть в Кабінеті Міністрів ніколи за ці роки не було передбачено бюджетних коштів для газет національних меншин. Так, Кабмін приймав постанови про державну підтримку деяких видань: це видання для дітей і под. Але газет, що видаються мовами національних меншин, це не стосувалося.



При газеті виходили “Роден край” болгарською, “Дзені кійовскі” польською, “Конкордія” румунською, “Голос Криму” для кримських татар, “Єврейськие вести” єврейською, “Арагатц” вірменською – шість газет на сьогодні. Це усе окремі редакції, якими опікуються національні общини. До кінця року вони ще залишатимуться при “Голосі України”. З наступного року майно редакцій буде передано на баланс Держкомацміграції, що обіцяє державну підтримку цих газет.



Адже нам що доводилося робити усі ці роки? “Голос України” просив від Верховної Ради бюджетних коштів якомога більше, враховуючи і потреби цих газет. Але ж виникала проблема із використанням грошей, що мають цільове призначення. Якщо редактор використає їх інакше, то його очікував термін ув’язення від 3 до 8 років. Тож ми використовували на підтримку газет, що видавалися мовами нацменшин, частину позабюджетних коштів, які газета заробляла переплатою та рекламою. Інакше, ніж фінансовим любительством, це не назвеш.



Ми не диктували цим газетам, окремим юридичним особам, що і як писати, і не мали можливості контролювати їхню роботу. Адже міжнаціональні конфлікти існують. Я два роки відтягував видання газети молдавською мовою, бо вже була румунська раніше. А ми ж знаємо, що румуни стверджують, що молдавської мови і нації не існує, а ті говорять – що навпаки. Якщо з’являться дві газети, у пресі почнуться чвари, для прокуратури буде робота.



Тому, очевидно, Держкомнацміграції із цим впорається краще. І щоб тут не говорили, у залі ВР, але держава таки має піклуватися про видання для національних меншин. Повинна. Інакше це - малосимпатична держава. І не можна вдаватися до політичного ідіотизму, як тут пропонував один депутат, і видавати ці газети українською мовою. Адже це просто не повага до громадян України інших національностей, що платять податки і мають право, щоб певна їх частка витрачалася на задоволення їхніх духовних потреб.



Якби парламентом не було прийнято цієї постанови, “Голос України” і далі б виконував стару постанову 1991 року – напівкустарним, дилетантським методом сприяв би цим виданням.



Що ж стосується питання фінансування таких видань з 2002 року – то воно має вирішуватися Кабінетом Міністрів. Тепер, очевидно, Держкомнацміграції разом з Державним комітетом телебачення та радіомовлення мають лобіювати це питання в уряді. Часу достатньо, оскільки постанова почне діяти із 1 січня 2004 року. Йдеться лише про мільйон гривень на рік. Ми в “Голосі України” витрачали на ці цілі до 700 тисяч на рік.