Справді кажучи, коли ми запропонували відомій журналістці Лесі Ганжі трохи змінити спеціалізацію, і замість її улюблених книжок та проблем книговидавництва звернути увагу ще й на телепрограми вітчизняного ТБ, „Детектор медіа” не чекала такого розголосу. На наш погляд - спроба аналізу Лесею Ганжою одного з прем’єрних випусків програми „Імена” (автор припустилася помилки, зазначивши, що це був перший випуск, за що ми вибачаємося перед творцями передачі) була досить компетентною і толерантною. Можливо - не вичерпною. (До речі, Леся себе критиком не вважає, вона є журналістом, таким саме, як і Оксана Марченко). А от наш штатний критик Ганна Шерман побачила в програмі про Мареничів дещо інше, більш позитивне саме для режисера і ведучої „Імен”, про що, після перегляду ще кількох програм, і збиралася написати. Сподіваємося, що й напише.



Але сталося так, як сталося. Нам здається, що і такі не зовсім „класичні” дискусії між колегами мають сенс, адже якщо навіть емоції переважають розсудливість, все рівно це краще, ніж болото байдужості до творчості одне одного. Публікуючи сьогодні репліку Миколи Семени, ми сподіваємося, що читачі цієї полеміки візьмуть для себе і щось продуктивне. Адже, на наш погляд, автори всіх трьох текстів в чомусь – та мають рацію. Залишилося лише дослухатися до аргументів одне одного...





Чесно кажучи, відповідь колективу програми „Імена” на критичні замітки Лесі Ганжі „Мовчання ягнят” – білих і пухнастих” мене здивувала. По-перше, замітки Лесі досить точні, нехай би навіть Оксана Марченко могла і не прийняти всі зауваження власне до себе. Навіть при цьому вона, по-друге, не може сказати, що тенденція Лесею підмічена не правильно. Хвороба, коли на екрані під час авторських передач, інтерв’ю, групових „круглих столів” зовсім не журналіст є господарем ефіру, зустрічається все частіше. Особливо це хвороба регіональних телестудій – тут практично кожного вечора можна бачити „ефіри”, коли соло в студії веде не журналіст, а який-небудь високий чиновник, журналіст же тільки несміливо вставляє в його монолог „підтакувальні” репліки, слухняно задає йому ті легкі і не проблемні питання, яких чиновник і очікує, а якщо він запитає що-небудь таке, що чиновнику не до шмиги, той може на його питання або ж не звернути уваги, а просто говорити своє, а то й може обірвати на півслові, або ж висміювати чи підкреслювати свою зверхність. А скільки є програм з людьми мистецтва чи різними видатними персонами, в яких на екрані журналісти ведуть не інтелектуальну розмову, а просто розпитують тривіальні відомості про їх життя чи творчість, виявляючи елементарні незнання саме того, що вони б мали знати апріорі. Кваліфікованому глядачеві, який часто знає про цього героя більше за журналіста-інтерв’юера, такі передачі смішні і нецікаві. А такого в нас повно на всіх телеканалах...

Звичайно, це складна проблема не тільки журналістської професійності, але й багато чого іншого – психологічної, правової, демократичної обстановки в регіоні, ставлення чиновників до своєї ТРК та до ЗМІ взагалі, місця ЗМІ в громаді регіону, творчої обстановки на студії тощо. Хоч, звичайно, це в першу чергу проблема професійності, а тоді вже всього іншого. Тому Леся, якби вона була глядачем регіональних ТРК, могла б знайти тисячі підтверджень і прикладів для своєї головної тези про те, що „На нашому телебаченні далі більше утверджується формат авторських програм, де авторство зводиться до мовчазного підтакування”...



На жаль, Оксана Марченко - і її колеги - цього не зрозуміли, бо не захотіли зрозуміти. Їх реакція (мені здається, у великій мірі це саме персонально її власна реакція, яка тільки прикрита авторством всього колективу, бо свідчить про це Оксанин стиль мовлення в цьому листі. До того ж – Лесин аналіз – не про монтажерів та освітлювальників, а про ведучу, то для чого тут залучати колектив?) була миттєвою та досить не продуктивною. Замість вдуматись в суть сказаного, вони відреагували за методикою „Сам дурак!”, піддавши Лесині тези висміюванню замість осмислення. І, як це завжди буває в таких випадках, тим самим підтвердили Лесину правоту. Звичайно, нічого іншого, як я зараз розумію, і чекати було не можна, адже Оксана вже зарахувала себе до „видатних світських” персон, а може й до „великих”, як свідчить лист, а „великим” хіба пристало прислуховуватись до думки глядача? (До речі, саме у якості глядача виступає при перегляді програми навіть і колега по журналістському цеху). Але насправді велич розкривається, найчастіше, саме в умінні розуміти зауваження своїх колег. Та й не самим себе б нам зараховувати до великих. „Слава – то є принада для глупоти...” – вважав ще Діоген, а Блез Паскаль твердив, що „Якщо хочете, щоб про вас говорили добре, не кажіть самі про себе хорошого...”

По-друге, неадекватно різка та груба відповідь Оксани Марченко, подана „Детектор медіаю” на такому ж рівні, як і сам аналіз „Мовчання ягнят...”, на жаль, може зробити погану послугу читачеві – вона хоч трохи та все ж знівелювала, без сумніву, значну важливість і професійність Лесиних думок та спостережень. Читач, чого доброго, може подумати, що Леся не зовсім права, а Оксана десь в чомусь має рацію, в той час, коли все навпаки. Я певен, що хтось з новачків, а чи може й ветеранів обласних ТРК, які звикли запрошувати до студії різних чиновників і за все своє життя всі „ефіри” проводили і проводять за єдиним сценарієм, можуть подумати, що не варто звертати увагу на узагальнення Лесі Ганжі.

Звичайно, Оксана Марченко не гірша в Україні ведуча авторських програм, але ж і не ідеал. І зауваження Лесі багато в чому точні. Глядач добре пам’ятає, як були в її програмах і недоречності, і невміння точно поставити питання, хоч це й не перекреслює її досягнень. Але програми Оксани – не зона поза критикою. То чи варто було саме в такий спосіб доводити „що ти не ягня, не пухнасте і не біле”, та перед ким? Перед – колегою. А треба доводити перед телеглядачем, а це значно важче, ніж просто кинути через плече „Сам дурак!”, як це зробила Оксана. Глядач відразу, -- якщо не розумом, то якимось шостим чуттям! -- вгадує фальш, навіть у тих ведучих, які претендують на особливі стосунки з ним. І цілком може статися, що перевагу він віддасть „Вікнам”, а зовсім не „Іменам”, цього ж іще ніхто об’єктивно не виміряв.