Зі свого боку тільки зазначимо, що ми з великою повагою ставимося не тільки до світськості Оксани Марченко (про що свідчить і наша постійна увага до усіх її телепроектів). Але й до професійності Лесі Ганжі, лауреата премії львівського Форуму книговидавців України „Кращий журналіст року-2002”, відомої широкому культурному загалу за публікаціями у газетах „День”, „Київський телеграф”, „Столичные новости”, журналі „Книжковий клуб +”, а також глядачам „Телемегаполісу” телекомпанії „Гравіс”.

Тож, сподіваємося, дискусія буде дійсно цікавою нашим читачам. Всім дякуємо за увагу!

Люба "Детектор медіа"!

Із вдячністю за увагу до наших скромних персон до Вас звертається колектив програми "Імена." Тобто, ті самі "білі та пухнасті", мовчанням яких так переймається... Щиро кажучи, ім'я Детектор медіа Г. нам ні про що не говорить, тому давайте вже за Вашими правилами: хай ми ягнята, а пані Г. - вовк. Такий сірий-сірий. Який, на відміну від нас, жалюгідних, так вправно оминає "підступні пастки" і всякі-різні спокуси. Про них і поговоримо.

Як авторитетно твердить маловідома широкому загалу авторка Г., "розповідати про великих світу цього - популярних зірок, відомих науковців, одіозних світських персонажів - найвдячніша царина у журналістиці." Царина і справді вдячна. Але чи тільки в журналістиці? Ви ж, пані Г., теж для своєї критики не власкора "Сільського часу" з Луганщини обрали, чи не так? Чи, може, Оксана Марченко для Вас недостатньо світський персонаж?

Читаємо далі: "поле напруги," "напруги між героєм і автором немає", "перетворюється на медузоподібне желе"... Це Ви про що, шановна? Про якість авторського тексту? Чи про... інтерес до героя?

"За вибір героїв для свого першого випуску авторам треба поставити найвищий бал - передачу було присвячено тріо Мареничів". Ну за що ж Ви нас так... неправдиво? Ми ж свою першу передачу нібито Митрополиту Володимиру присвячували... Цікаво, куди, за Вашої класифікацією, слід віднести Владику - до популярних зірок, відомих науковців чи одіозних світських персонажів?

"Роль ведучої Оксани Марченко обмежувалася сухими перебивками, де вона, як правило, підхоплювала висловлення своїх героїв - дооповідала розповідь персонажа, перерваного на півслові." Перебивки були. Сухі? Вам, критикам, видніше. Дооповідали розповідь героїв? Ну, дооповідали, є такий грішок. Все ж таки "мінітелефільм", а не "малобюджетна розмова в телестудії", як Ви це називаєте. А от щоб персонажа на півслові? От прямо-таки й на півслові? Переглянемо. Доповімо. Винних буде звільнено. (Монтажерів ми маємо на увазі. А Ви що подумали? Жах.)

"Матеріал давав дуже цікаві можливості для узагальнень." О, які це були можливості! Можна було викрити корупцію у військах, кривавий заколот під плюшевим диваном, закликати до повстання... Можна було. Але не хотілося. Ну, як це Вам так, щоб Ви зрозуміли? Напруги не було. Ну не всім же бути співцями революцій. Комусь просто хочеться співати. Не про помсту - про любов. Хоча б і до Батьківщини. Саме про це співав, здається, забутий на роки Маренич у розкритикованих Вами "Іменах". Співав, і очі його сяяли. Любов'ю. Не зрозуміли? Вам треба інших узагальнень? Про "кормушки" урядових концертів? А ми ж про високе... А Ви це високе "педальованим сентименталізмом", "сльозами і соплями" називаєте. Уже навіть і не смішно.

"А враження таке, що Оксані Марченко (і ще дуже багатьом її колегам включно з Оксаною Пушкіною)... сказати їм нам, глядачам, просто нічого." Ви себе, люба пані Г., до глядачів не зараховуйте. У нас із глядачами свої стосунки. З напругою, як це Ви називаєте. А ви -- кри-тик. Просто критик. Критик Г. Той самий, про якого вельмишановний Карел Чапек колись сказав: "Критикувати - це значить розказувати, як би зробив я, якщо б умів." Ну про що з Вами ще говорити?

І останнє. "Імена" - назва не оригінальна. Згодні. І Ірина Гордійчук, до речі, тут ні до чого. Просто все вже колись було. За ті сторіччя, що існує і творить homo sapiens, Хтось Десь Щось знову називав так, як вже було у греків. Бавити аудиторію чимось справді свіжим вдається одиницям. Таким, як Ви, шановна пані Г. "Найвдячніша царина", "підступна пастка", "поле напруги", "зоряний час", "історія опали", "довго й нудно", "сіль анекдоту", "втаємничені у суть проблеми", "кормушка урядових концертів", "педальований сентименталізм", "соплі і сльози", "мовчазно-пасивна позиція ведучої"(?!) , " в "Окна" стало зазирати дещо цікавіше"... Як на нас, то остання метафора просто блискуча. Не з літературного, правда, а з морально-, як Ви кажете, етичного погляду. Зазирайте, люба Г., у чужі вікна. Зазирайте. Кожен заробляє в міру своїх здібностей та можливостей. А ми, з Вашого дозволу, працюватимемо далі.

P.S. Коли Джозеф Геллер написав свою славнозвісну "Пастку для дурнів" ("Catch-22"), радянська критика обрушилася на нього, звинувативши в тому, що в романі про Другу світову не відображено ролі доблесних радянських військ. Почувши про це, Геллер, кажуть, дуже здивувався і, знизавши плечима, сказав: "Не про те писав". Схоже?

Колектив програми „Імена”