Нещодавно німецько-український фільм «Я рідко прокидаюся мріючи» режисерки Ізабель Штевер і сценаристки Анни Мєлікової відзначили премією «Довкілля — це якість життя» на міжнародному кінофестивалі в Локарно. У стрічці про молоду квір-пару з України, чиї стосунки проходять випробування війною та гендерним переходом одного з партнерів, головні ролі виконали журналістка Таня Миронишена й український експерт із нейроінклюзії Маркус Брайт. В основу фільму лягли реальні події з життя друзів Анни Мєлікової.

У інтерв’ю «Детектору медіа» Таня Миронишена розповіла, як випадкове фото привело її на кастинг, як режисерка вибудовувала стосунки між акторами та чому кіно може розповісти світові про Україну не менше, ніж журналістські матеріали.

— Чи важко було отримати роль: це було запрошення чи ви вирішили прийти на проби?

— Як на мене, за цим стоять дві історії. Перша — мені Анна (сценаристка фільму — «ДМ») просто написала в інстаграмі: «Ти підходиш на роль головної героїні». Звісно, я не повірила, але як журналістка я перевірила інформацію: така людина дійсно існує, і вона реальна.

А друга — це історія, яка стоїть за цим. Я жила за кордоном, а в 2023 році вирішила повернутися в Україну, бо розумію, що я не можу писати про Україну для іноземців, про війну, сидячи там. Я приїхала, пішла на подію від Юлі Тимошенко з Ukraïner, як писати для іноземців про Україну. І там зробили моє фото. Всі сидять як нормальні люди, а я сиджу в шкірянці з поголеною головою. Ось така. І там мене побачили, й Анна мені написала. Тобто я повернулася з Німеччини в Україну, щоб говорити про Україну для світу, і до мене в Україні вже прийшли знову з Німеччини, мовляв, зробімо це через кіно». Ось так цікаво все повернулося.

Але це не була пропозиція одразу знятися, це була пропозиція пройти кастинг для проєкту. Це не звучало як щось серйозне. Я прийшла на один кастинг, потім другий, потім кастинг із партнером. І так пів року це тривало. І коли ми пішли в кафе, Ізабель запитала: «Як ти ставишся до оголених сцен?». Я відповіла: «Хм, звучить як уже щось серйозне». А потім, в інший день, вона дістала якісь документи, було дуже багато папірців. «Почитай, ознайомся і підпиши». І отак я потрапила на проєкт.

Маркус Брайт і Таня Миронишена

— Тож спочатку ви не знали, про що буде історія?

— Мені сказали, що я підходжу на роль однієї з двох головних героїв. Історія про пару на початку війни.

Тобто я розуміла, що це щось про початок війни, німецька режисерка, її дружина, сценаристка Анна, жила в Україні. Ось це те, що я знала. У нас не було сценарію весь цей час, але Ізабель давала нам різні сцени. Там дуже цікавий процес, але загалом деталі я не знала.

— Це був ваш перший акторський досвід?

— Так, досвіду не було. Ізабель сказала: «В жодному разі не беріть ніякі курси і нікуди не йдіть». У нас із вами будуть репетиції, просто довіртеся мені й нічого зараз наздоганяти не треба: ораторське мистецтво, акторські курси проходити в жодному разі не треба.

Ізабель не казала: «Покажи, як ти плачеш» або «Поцілуйтеся», або «Покажіть, що ви закохані». Вона давала дуже конкретні історії, які ми мали прожити. От наша перша зустріч була в потязі. Ви просто зустрічаєтесь, у тебе багато валіз. Ось сидить чоловік, ти маєш сісти біля нього. Все. І я приходжу з валізами. Він мене бачить, якось на це реагує. Каже: «Давай я тобі допоможу». Я кажу: «Дякую». Він: «Куди ти їдеш?» Я відповідаю, куди я їду. Тобто вона нас просто ставила в якісь обставини, ми це нібито проживали, ми не мали щось показувати.

Думаю, в моєму випадку це спрацювало, тому що я підійшла за типажем, мені це багато разів казали. Тобто в моєї героїні є багато чого від мене, і так само у Маркуса.

Таня Миронишена та Маркус Брайт в образі Олі й Олега

— Тож тактика не брати професійних акторів була обрана, щоб емоції були більш природними?

— У мене вже було щось, як я реагую, як я бачу, і їй це підійшло. Тобто я не грала повністю якусь іншу персонажку, я реагувала так, як би я реагувала в певних обставинах.

В Ізабель був дуже цікавий підхід, тому що протягом року в нас були репетиції, і нам було не бажано бачитися з Маркусом. Ми взагалі з ним не бачилися в реальному житті. Ми з ним бачилися тільки на репетиціях і будували їм спогади, як вони зустрілись, як вони завели собаку, як вони поїхали в подорож.

І коли ми через рік знімали, в нас, по суті, вже були спогади про нашу пару, про наші стосунки. І це ніби були спогади, які треба було згадати перед зйомкою. Вже були якісь обра́зи один на одного. Не було відчуття, що ми граємо, було відчуття, що ми просто проживаємо.

— Чи важко було грати кохання з незнайомою людиною, яку було бажано не бачити в реальному житті?

— В один момент він уже перестав бути незнайомою людиною, але ми почали вже один одного бісити, не подобатися, бо в них складні стосунки героїв. І я подумала: «Цей Маркус, мені з ним важко». А потім, коли ми їхали закінчувати зйомку в Німеччину, ми поспілкувалися. Я сказала: «Маркус, а ти нормальний хлопець». А він такий: «А ти теж норм. Просто в нас такі персонажі, в них складні стосунки й ми почали це проєктувати на нас реальних».

Але в Ізабель був такий акуратний підхід. Тобто ми починали зі знайомства, з вечірки. Ми буквально знайомилися просто як персонажі, а не як реальні люди.

— Ви його більше як персонажа сприймали чи як реальну людину?

— Я все ж розділяю себе й Олю. Але я можу іноді звернутися до Маркуса як до Олега. Коли я щось розповідаю, я говорю то від Олі, то від Тані. Якось заплуталося.

Команда стрічки під час прем’єри

— Ваш журналістський досвід якось допоміг в акторській грі? Все ж фільм про війну, яку ви багато висвітлюєте.

— Можу точно сказати, що глобально моя ідея, моя місія — це говорити світу про Україну. І фільм — це один зі способів це робити.

І цей фільм показав мені, наскільки це може бути дієво й ефективно, і наскільки культура теж працює. Але мої журналістські скіли й досвід мені набагато більше допомогли, коли ми вже їхали на фестиваль, давали інтерв’ю, виходили на доріжку, тому що всі хвилювалися, а я не дуже. І я не знаю чому.

Просто в мене є досвід, коли я стою і говорю: була російська атака вночі й стільки ракет прилетіло. В мене є досвід зйомок як журналістки, і вони більш стресові для мене, ніж просто відповісти на питання по фільму.

В мене є трішки розуміння, що людям цікаво почути. Я в цілому розумію напрямок, куди рухається розмова. Коли питали про досвід зйомок, то я говорила не «як я відчуваю», я подумала: «Ну, вам же буде цікаво послухати, як цей процес відбувається, які в нас там дії були, а не як я стосовно цього почуваюся».

Тобто вже на цьому етапі — не зйомок, а всього, що є після: інтерв’ю, пресконференції, доріжки — я відчула, як саме мій досвід у журналістиці допоміг

— Це не просто фільм про війну, це доволі інтимна, романтична історія про квір-пару, в якій один із партнерів робить гендерний перехід. На вашу думку, чому важливо висвітлювати такі історії як для української аудиторії, так і для світової?

— До речі, частина, яка не ввійшла до фільму, мала бути якраз про цей перехід, наскільки мені відомо. Але вже взяли, коли це вже сталося, самий кінець.

Мені здається, ми маємо просто шукати якомога більше кутів, тому що ми живемо у суперскладній реальності, і війна є її невіддільною частиною, але водночас є бекграундом, усередині якого в кожного відбувається його особиста історія.

І вона настільки страшна, але й настільки захоплива просто навіть цим фактом: як ми живемо, як ти встаєш, їси авокадо-тост у якомусь fancy кафе, потім біжиш у якесь укриття. А є люди з такими різними історіями кохання, а кохання — це універсальна історія. Страждання — універсальна історія.

Як казалав Антоніо Лукіч, інший український режисер, якщо взяти універсальний сюжет, але помістити в якісь локальні обставини, то з цього і народжується якась магія.

І мені здається, що це те, що у нас спрацювало. І це те, що нас дуже відрізняє від Росії. Я не уявляю, що в них може бути таке кіно, що в них можуть бути квір-військові. Це показує нас і країну, наші цінності.

Мені здається, що дуже класно брати якусь human story і з нею заходити в якісь ширші контексти, бо це те, що працює найкраще. І як журналістка я теж дуже рада, що це художній фільм, тому що я розумію цей gap, коли я просто пишу про те, що сталося, цифрами, і воно не завжди працює.

Я завдяки роботі в The Kyiv Independent провела цілий місяць у лютому в Данії. А вони дуже свідомі, вони добре знають, що відбувається в Україні, що не літають літаки, вони читають наші медіа. І вони питали: «А ти живеш, ти ночуєш завжди в шелтері?». Або: «Чи є їжа в супермаркетах?». І я відчувала ось цей gap: люди, які читають новини, не розуміють, що життя є. А люди, які просто мають друзів в Україні, вони розуміють, що життя є, і думають, що війна далеко.

А насправді це реальність набагато складніша. Один із моїх способів розказати про це — запуск Substack, де я почала ділитися англійською особистими історіями, особистими листами, просто про те, як я живу зараз. Кіно — це інший спосіб, але це важко. Самі новини, самі лише журналістські матеріали не працюють на повну.

Один із кадрів фільму

— У медіа вже згадували, що для авторів це була не просто ідея, а вони взяли цю історію від своїх друзів, що це все-таки частково реальна історія. Що для вас було, можливо, під час зйомок або саме в сюжеті більш зворушливим?

— Мабуть, це про відчуття вразливості в Україні. І як людина, яка живе в Україні, я дуже довго вразливість сприймала як слабкість, бо нам і так у світі кажуть, що ми такі стійкі й сильні. Що б не сталося, ти просто зібрався і пішов. Пройшла атака — так, була атака, але вона вже сталася, я так сприймаю. Померли люди — так, але вони вже померли, я не рефлексую, ідемо, рухаємося вперед.

А моя героїня, вона досить була вразлива, і в неї є моменти, які не ввійшли в сцену, але були там певні натяки: вона могла робити самоушкодження, у неї були панічні атаки.

І через цей фільм я зрозуміла, що вразливість — це в певному сенсі сила. Треба бути сильним, щоб визнати свою вразливість. І в якийсь момент я просто усвідомила, наскільки мені нас усіх шкода, наскільки ми всі зібрані, в нас немає можливості видихнути. І от цей сам процес зйомок і репетицій — ти маєш відкритися і дозволити режисеру в гарному сенсі маніпулювати, діставати ті емоції, які він хоче, й проходити знову початок повномасштабної війни.

Іноді Ізабель давала нам якісь сцени, коли я казала: «Я не буду, я не хочу, я не можу». І ми це проговорювали. Вона так дуже акуратно підходила, але іноді це було неприємно, бо ти заграєшся, ти ніби просто класно проводиш час, це така гра, а потім Ізабель дає якусь таку сцену пройти. І я розумію, що війна ще не закінчилася і я в це знову повертаюся.

Оскільки я ще непрофесійна акторка, то для мене було важливо згадати, як це було, почитати листування 24 лютого, подивитися фотографії. І це якось сильно повертало в реальність, але завдяки своїй персонажці я зрозуміла, що я ніби видихнула. Мені здається, що це нам усім було би дуже корисно. Якщо ти сядеш, якщо ти поплачеш, якщо ти не просто «іду-іду, нічого не бачу», бо неможливо сприймати цю реальність, якщо зупинитись і трішки навколо цього посумувати, то потім може настати якесь полегшення.

Для мене це якесь таке глобальне усвідомлення, що вразливість — це теж сила. І це якось може допомогти. Вона така дуже загальна, але це щось дуже на рівні відчуттів, але це було якось терапевтично.

Коли ми знімали в Німеччині, я помітила по команді, по людях, які там гуляють по цьому Менхенгладбаху, де ми жили два місяці, наскільки вони інші, наскільки вони більш розслаблені.

Але водночас в Україні в нас зйомки пішли дуже гладко, в нас все було вчасно — неважливо, атака, не атака. Режисерка та й всі були вражені, бо ми просто: треба працювати, все підлаштовано. Є план А, якщо нема обстрілу, план Б — якщо є обстріл, план С — якщо щось пішло не так. В нас дуже гладко все пройшло зі зйомкою в Україні, а в Німеччині не так.

Під час конференції в рамках кінофестивалю. В центрі з мікрофоном режисерка Ізабель Штевер, справа сценаристка Анна Мєлікова

— А де саме в Україні проходили зйомки?

— В Україні були в Києві та біля Броварів у Київській області. Для зйомок в Довженко-Центрі будували великий польський кордон, який проходили люди з тваринами, з дітьми, і це все було знято одним кадром. Він дійсно виглядає справжнім.

А в Німеччині іншу частину фільму — в Менхенгладбасі, це поруч із Нідерландами. Я повернулася через два місяці, і в мене був шок декілька тижнів. Мені дуже тяжко було прийняти те, що відбувається. Це було літо 2025 року, були сильні обстріли. Я пам’ятаю, що помер військовий, якого я не знала, але багато людей тоді про це говорили. Це актор Юрій Феліпенко, чоловік Каті Мотрич. У мене декілька тижнів був шок.

— Ви плануєте продовжувати акторську кар’єру?

— Це складне питання. Я точно знала, що, коли я повернусь після фільму, я хочу, поки є час, поки він готується, реалізуватися як журналістка, яка пише для іноземців. Тому, коли я приїхала, я одразу пішла в The Kyiv Independent, бо вони мене не взяли з першого разу до себе.

Ми закінчили зйомку, я прийшла до них: «Дуже хочу писати для вас». Був місяць стажування, ще один місяць випробувань, і вони мене взяли. І ось якраз я рік там, і в мене є оце відчуття, що я отримала те, про що мріяла ще в школі, в університеті.

І ось минув рік — і фільм вийшов. А далі буде видно.

Але я навіть не знаю, як це відбувається. Мені ж уже не напише хтось в інстаграмі, так? Це ж не так робиться. Але журналістика — це моя база, основа, це все-таки щось, що дуже важливе, особливо для мене важливо пояснювати події в Україні для іноземців.

Тому моя робота мене чекає. Я вдячна. Я вже використала всі свої дні відпустки, повертаюся в редакцію і готова продовжувати писати.

— Де широкій аудиторії можна знайти фільм для перегляду? Він уже в доступі чи треба почекати?

— Так, ще потрібно зачекати. Буде прем’єра в Україні на якомусь із фестивалів у Києві або цього року, або на початку наступного року. Можливо, потім будуть покази в кінотеатрах, треба стежити за анонсами.

Фото: Marlene Landu, Таня Миронишена та скриншоти з фільму