Це був не стусівський табір. Карався він , точніше, карали його в Україні - три роки відсидки на початку вісімдесятих як добрий підсумок ретельного вивчення творів класика і засновника леніносатанизму. Карали не за те, що вчив, карали за те, що пробував робити висновки. А висновки Сергій завжди робив чесні. Таких, як Набока в Україні завжди карали і нищили, та завжди вони звідкись бралися. Але це саме той випадок, коли закономірність справдилася. Правими виявилися саме ті, кого карали ... і жодного слова на виправдання з боку карателів.

Український культурологічний клуб – не така вже й далека історія. Тільки чомусь ті, хто з таким завзяттям громив це безневинне дітище Сергія Набоки навіть не спромоглися - ні, не покаятись, бо це вже занадто як для сучасної безсовісної епохи, а хоча б знайти адекватне виправдання самим собі, а не перед Набокою. У тих, хто його судив і карав, напевне, мала пенсія та панкреатити, і нічого тут совістити за діла минулі. Але з цих справ минулих склалася безвихідь сьогодення. Невже такі несподівані смерті не закликають живих подивитися в очі своїй безпросвітній безвиході? Ми звикли до брехні політиків як до свого роду індульгенції діяти так само і нам, посполитим.

Ми доросли до права кам’яного віку. Суть його в тому, що завтра хоч потоп, а сьогодні – веселись, душа. Те, що говорить еліта і що вона чинить – речі з різних світів. Депутати пишуть закони, щоб самим же їх й ігнорувати. Президент оголошує траури, а радіостанції - окрім державних, правда, - лізуть у вуха запечалених громадян сказом веселощів.

А віднині українство залишається ще без одного цілісного і чесного перед світом і собою мислителя і речника. Нас стає все менше і менше, та чи залишаємося ми від цих втрат міцнішими. Напевне, що ні. Ми всі стали слабкішими на одну особистість. Стала слабкішою українська справа на ще одного оборонця ідеалів. Це життя було гідне України. Тільки чи те, що ми нині звемо Україною - гідне цього життя?

Ця смерть - несподівана і непояснима - ще раз голосить до живих: „Задумайтеся! Це ще не безвихідь, але до безвиході один крок!”. Тільки це голосіння схоже на звернення Господа до політика, що у виборчому запалі виціловує ікони: „А ти, чоловіче, хоч „Отче наш” проказати зумієш?”

Сергій Набока свій „Отче наш” прочитав. Господь почув цю молитву і показав йому його місце. Поряд зі Стусом, Тихим, Валерієм Марченком . Це місце в нашій сумній історії обрав сам Сергій. Господь не був проти.