Ірина Погорєлова, Олександр Чекмишев, Марина Пирожук, Володимир Скачко До „Детектор медіа” продовжують надходити відгуки колег на смерть Сергія Набоки. Пишуть ті, з ким ми і не домовлялися - бо, очевидно, це саме той випадок, коли справді „не можу мовчати”.

Сторінки своєрідної Книги пам’яті за Сергієм Набокою ми не закриваємо. Пишіть всі, хто відчуває потребу. І, може, щось зміниться і в нас, живих, тих, хто продовжує писати і читати? В нас, що належать зараз до різних журналістських „таборів” і барикад. А мали б всі належати одній великій справі – професії вільного і відповідального слова, до якої саме і був причетний Сергій Набока.

Ну, так це ж Набока...

Це написано на прохання редакції „Детектор медіа”, бо я знаю Набоку досить давно, хоча вже й після завершення активного періоду його правозахисної діяльності, ув’язнення та подальших поневірянь. Відмовитись я не могла, бо якщо про мертвих – або добре, або нічого, і саме нічого, то значить, погано. А це – неможливо. Але що таке “добре” в тому сенсі, як треба писати про того, хто пішов, і як можна писати саме про Набоку – я не знаю. Про те, що “від нас ідуть кращі” – вже сказано, напевне ж, без лицемірства, але надто швидко, ритуально. Думаю, він також не знав, як про це писати. Окрім того, що не можна нічого фальшувати, а тим більше – робити “як треба”. А тому писав би просто як згадував. Бо все одно біль – не через недоречні, можливо, слова. Вибачте, хто знайде недоречності...

Узагальнити уявлення про Сергія Набоку з-поміж думок всіх, хто його знав, навіть в журналістському середовищі, можна, очевидно, хіба що коротким: “Ну, так це ж Набока...”

І нехай молоді або чужі здогадуються, що саме це означає. Дізнаючись деталі його біографії, нехай спробують зрозуміти, що саме у друзів-приятелів-знайомих Набоки звучить в цьому вислові. Чи то пошана до його нерекламованого ніколи (хоча мода на таке минуле була, ще й яка!) політзеківського досвіду. Чи то захват від його світсько-артистичної манери спілкуватися з будь-якого рівня політиками, дипломатами, справжніми артистами тощо, які мали за честь подати йому руку... Чи то напівіронічне схвалення його чергової затії з якимось журналістським клубом (три чи п’ять їх таки було?). Чи, навпаки, роздратування тим, як він пропадає, коли всі давно чекають. Чи то насмішка над тим, як він імпровізує перед якимось потенційним бізнес-партнером, конче необхідним для фінансового рятування здійснюваного проекту, а простіше кажучи – годування купки молодих журналістів, що, повіривши в самого Набоку, скніють в непридатному для існування приміщенні агенції за копійки, або й без них. Чи то сором від власної необізнаності, нездарності та інших незліченних вад – в порівнянні з тим, як він відредаговував найкострубатіші тексти до вишуканих взірців справжньої української мови. Чи то заздрість до його бездоганної модерної українськості, після якої слово “хахол” назавжди випадало з голови, навіть якщо сам він стояв поруч справжніх “хохлів”...

Ці, а також безмежну кількість інших деталей та епізодів його життя можуть без будь-яких сумнівів в достовірності, і одночасно як красиву історію, безкінечно розповідати безкінечна кількість людей, що знають Набоку, і що він сам їх знав. Але цілісної історії для ознайомлення з нею “чужих” – так і не складеться. Бо це – не історія життя, а життя.

Він сам відкидав принципово узагальнення таких речей, як людина, її світ, життя як таке. Хоча філософію і все, що від неї походить, здається, втілював сам в собі. “Слово изреченное есть ложь”... Але – “не можу мовчати”. Такі речі не унормовуються, вони, суперечливі в самих собі і між собою, робляться в залежності від внутрішньої потреби, а потім – нехай судять, хто має час та натхнення. Правда? Що це таке – за великим рахунком? Не клявся і, бувало, вигадливо або й натхненно брехав. Іноді – для справи. Іноді – аби відстали, або просто коли не знав, як сказати цю кляту правду. “Во спасіння” – ні... З боягузтва – також ні...Але, здається, ніколи і нікого по-справжньому не обдурив. Знав і намагався витримувати різницю між цими речами.

Він, напевне, не робив із власного життя якийсь єдиний проект, наприкінці або на певних етапах якого можна було б підбити підсумки. Хоча проектів і започаткував, і витяг, і завалив – дай Боже кожному, хто зветься журналістом. Західні управлінці, мабуть, вигнали б його як менеджера в перший же день, та він і сам визнавав, що керувати в повному сенсі слова не вміє і не любить. Але без нього подібні до створених ним проектів також не проіснували б ані дня: він був із тих, кого називають “шефом”. На нього не молилися, але не тому, що не вірили в нього, а тому, що просто знали – він є. Значить – є все те, що він пообіцяв. Принаймні тим, хто був молодший, слабший, підлеглий і залежний від нього. А рівним нічого не обіцяв: хочеш – спробуймо. І лише тому, що це цікаво, тож не жалійся, якщо доведеться потім тягти або кидати... Бувало, тягли, бувало – кидали. Підсумків, що називається, для нащадків, мабуть - нема. Або наразі нема, допоки не зібрані й не опубліковані цілком його тексти. Але є (справді є, тільки треба не лише дивитися кілька “національних” телеканалів, а й читати, слухати) чимало прекрасних журналістів, що можуть пояснити свою фаховість і наступну кар’єру тим, що просто працювали з Набокою. Може, тепер вони назвуть себе його учнями...

Те саме – і в його особистій журналістській праці. Чимало його коментарів та оглядів не викликали захвату в людей, що потребують докладної інформації та логічного узагальнення. “Лінь” – його улюблене слово. Після, хіба що, “нецікаво”... Але емоційній реакції аудиторії на його роботу часами міг би позаздрити будь-який віртуозний шоумен. Те, як він писав тексти для друку, називається, здається, есеїстикою, і на неї багато в кого з колег, що годуються поточними подіями, просто не вистачало часу. Він “відповідав” адекватно: читав не газети, а книги, і на твою поточну “сенсацію” з кулуарного паркету міг завернути таку цитату з класиків, або, що краще, з новітнього невідомого тобі світового інтелектуального бестселера... Популярність він, напевне ж, любив, радів, коли його пізнають. Знав, що телегенічний до чортиків. Але навряд хто наведе приклад, коли б він робив хоч щось, аби потрапити туди, де можна про себе зайвий раз нагадати. І – ще раз – ніколи не зловжив своїм минулим, ані для кар’єри, ані для просто розкрутки, ані навіть для того, аби відновити свій авторитет у вузькому колі надзвичайно амбітної і вже видатної журналістської “еліти”. Змагався за статус на рівних, визнавав, якщо в якихось питаннях – повний бовдур, міг зовсім несподівано виявитись абсолютним знавцем, і ніколи – “а ти де був до 91-го року?”

Політичної позиції не мав лише в сенсі політичної метушні. Мав – як межу, за яку не ходять: Україна, демократія, свобода. Можливо, ідеологічний антикомунізм, але без фанатизму. Мав на це особисте моральне право, але не користався. І лише в сенсі практичної політики. А от те ж саме, але в боротьбі за свободу слова – тут можна і треба досить твердо зробити висновок про Набоку: він шукав можливості вільно висловлюватись за будь-яких умов, не користаючись чужим досвідом, випробовував на собі все, що вартувало його уваги (було йому цікаво). Він чи не одним із перших спробував скористатися для цього співпрацею з олігархами (викликаючи відверте нерозуміння і охолодження в стосунках з боку менш досвідчених у різнобарв’ї життя колег), але вже точно першим поставив діагноз цій співпраці і першим, причому – знову без жодної самореклами, а з такими собі жартівливими самоіронічними поясненнями - покинув її. І знову повернувся до початку: пошуку свободи...

Коли життя ставало нецікавим, а відтак – майже ненависним, за його ж висловом - “паршивим”, Набока називав його “обміном речовин”. І міг досить докладно розмірковувати про те, що смерть – це не більше, ніж припинення цього “обміну речовин”. За душу не хвилювався: вірив в Бога, і хто вірив не так глибоко, як він - знали різницю без жодних слів. А от про “обмін речовин” можна було побалакати, і навіть стривожитися – надто вже легко в нього це виходило. Поговорити про відсутність в життя сенсу, про хаос, про беззмістовний процес і просторово-часовий контінуум. Після таких розмов здавалося: він все кине і піде собі слухати музику та читати книжки. І нехай далі пручаються інші – молоді, завзяті, дурні... А що, хіба мало колишніх в’язнів совісті покинули активну працю та наповнене життя серед людей, спочатку ніби отримавши результат від того, за що колись боролися, а потім розчарувавшись в тім, що вийшло? Набока міг навести не один приклад.

Але він нічого не кинув, він знову займався тією темою, яка нині в цій країні лише й має реальну небізнесову, некон’юнктуруну користь: зеками, правами людини, вбивствами, загадковими зникненнями, надто частими кримінальними випадками з журналістами, здебільшого невідомими широкому загалові, дрібними образами владою маленьких українців в далеких від столиці “хацапетівках”, та великою загрозою тоталітарного режиму. Він збрехав про “обмін речовин”.

Більш переконливо він збрехав тільки раз – коли пообіцяв з екрану, що ще, може, зустрінемося – десь там, у великій політичній журналістиці. І взагалі...

Так вийшло... Ну, так це ж Набока...

Ірина ПОГОРЄЛОВА

Магістерка тривалістю в життя

Здавалося, знав його завжди. Навіть тоді, коли ще не був знайомий, але в “жовтому корпусі” методист Неля Петрівна розповідала нам, студентам факультету журналістики середини 80-х, як Сергій розклеював листівки і як його арештували.

Потім, коли вже познайомилися особисто, на якомусь етапі зрозумів одну просту деталь: з ним, як це не банально і прісно тепер звучить, було фантастично комфортно працювати і спілкуватися. Це коли на круглому столі в прямому ефірі без жодних попередніх домовленостей раптом відчуваєш “плече” і лунають суголосні думки – хай іншими словами, іншими формулюваннями… Це коли на якійсь конференції у гострій суперечці лунає не прямолінійне: я з ним згоден, я його підтримую, але аргумент, після якого опоненти замовкають. Це коли читаєш матеріал, і раптом натикаєшся на те, що сам (!) Набока тебе цитує. Це коли на якійсь “тусовці” він міг сказати: “Сашко, а чи не випити нам горілки?”. Це було лише раз чи два, але залишилося відчуття, що чомусь із ним по-особливому пилось – не для п’янки, а заради того, чому, мабуть, досі нема чіткого означення і що узвичай називають “чоловічою бесідою”.

За три дні до того, що сталося, ми говорили про його магістерську роботу. Так, отой самий легендарний для багатьох Набока, той, хто, коли б попросили одразу назвати кращих українських журналістів, безперечно, був би названий чи не першим, - так і не встиг отримати диплом. Лише десь рік тому, виключеного ще 1981 року з 4-го курсу журфаку Сергія (за те, про що розповідала Неля Петрівна), було відновлено на 6-й курс. Ректор підписав подання одразу. І Набока, той Набока, який реально вчив і навчив багатьох молодих журналістів, сам постійно хотів вчитися. У нас була купа планів. Зокрема, після магістерки він хотів спробувати себе як викладач в університетській аудиторії. Саме після, бо ж “диплом, може то й формальність, але не захистившись, як я зайду в аудиторію?”.

Зараз про це, неначе про невідданий борг, говорити немилосердно важко. Нехай простять рідні і ті, хто був до нього ближчим, за якісь недоречності, за те, що згадав чи не згадав - але Сергій таки захистив свою “магістерку”. Захистив самим своїм життям, як сам говорив, “не скурвившись”. І на відміну від тих, хто, або ще має її захистити, або вже ніколи не захистить (не тому, що пішов, як Сергій, а тому, що просто пішов з журналістики), він її таки захистив. По-справжньому і неймовірно рано. Так, магістерське звання – формальність. Десятки випускників отримують його щороку. Але серед них Набока один. Був і залишається.

Олександр Чекмишев, заступник директора Інституту журналістики

Сергія Набоки більше з нами немає.

Чесний, справедливий, небайдужий, талановитий - цей перелік чеснот можна продовжувати довго. Але це все одно слова. А Набока вартує більше, саме тому про нього важко писати.

Наші робочі місця з Сергієм на “Свободі” поруч. Пишучи цей матеріал, я позираю на його робочий стіл... Там недочитані книжки, недописані статті, плани, концепції, різні фотографії з різними людьми, програмні звіти, одне слово, маса всього , чим зазвичай оточена справді творча людина . Тільки сам Набока уже там не сидітиме.

Мені пощастило, бо я, сидячи поруч з ним, мала можливість чути його частіше і більше. Коли він приходив на роботу, наш бокс оживав. Він завжди викидав якісь дотепи, щось буркотів . Він дозволяв собі репліки, які звучали часом грубо , але дуже влучно. Я не знаю випадків, коли б Набока викликав у когось недобрі почуття.

Коли я вела прямі ефіри, я Сергієві часто замовляла коротенькі матеріали для програми, чи як ми їх називали між собою, “репліками-шедьоврами”. Ці шедьоври були потрясними і окрасою програми. Сергій відчував теми, помічав головне і красиво писав. Він також не підлягав редагуванню.

Ми часто продовжували дискусії з гостями програми уже після ефіру. Сергій міг сказати будь-якій зірці від політики все, що він думав.

Коли порівнюють західних журналістів з українськими не на користь останніх - мотивуюють тим, що, мовляв, вони там мають гарну школу, гарних вчителів, гарні традиції і умови. Мені здається, що це не так. Не важливо, де ти вчився, у Гарварді чи у Києві, і у які часи. Головне - “ бути людиною” і відчувати професію. Набока - яскравий приклад цьому. Де б він не працював і не підпрацьовував , він скрізь був справжньою людиною і справжнім журналістом.. Він міг поставити на місце будь-якого начальника від інформації чи олігарха. І робив це красиво і професійно.

Конкурентноспроможний, позбавлений комплексу меншевартості, обізнаний, упевнений у своїх переконаннях і у собі, стабільний за будь-якої політики і режимів – як на мене , лише носій таких рис може називатися справжнім українцем. Набока - справжній українець. Він на цьому завжди наголошував. Він сварив своїх дітей за те, що вони інколи говорили російською , бо вважав, що справжнім українцям це не пасує.. Він захищав національну ідею тоді, коли це робити було дуже важко, і відійшов від цього, коли це стало модним. Набока не був модним.

Завершуючи цей матеріал, я раптом почула голос Набоки у програмі Радіо”Свобода”. Він говорив про українців і статистику .Говорив так, як умів. Це був останній його матеріал у запису.

Шкода, Набока міг ще багато чого нам сказати і навчити.

Марина Пирожук, Радіо”Свобода”, колега і друг.

Иронический человек

Поскольку вы тут предложили писать о Набоке, то могу вам дать этот стих. Сейчас он о нем. А раньше, когда я ему его читал по памяти, он ему нравился. Видно, не зря.

Юрий Давыдович Левитанский

ИРОНИЧЕСКИЙ ЧЕЛОВЕК

Мне нравится иронический человек.

И взгляд его, иронический, из-под век.

И черточка эта тоненькая у рта -

Иронии отличительная черта.

Мне нравится иронический человек.

Он, в сущности - героический человек.

Мне нравится иронический его взгляд

На вещи, которые вас, извините, злят.

И можно себе представить его в пенсне,

листающим послезавтрашний календарь.

И можно себе представить в его письме

какое-нибудь старинное - милсударь.

Но зря, если он представится вам шутом.

Ирония - она служит ему щитом.

И можно себе представить, как это щит

шатается под ударами и трещит.

И все-таки,

сквозь трагический этот век,

проходит он, иронический человек.

И можно себе представить его с мечом,

качающимся над слабым его плечом.

Но дело не в том - как меч у него остер,

а в том - как идет с улыбкою на костер,

и как перед этим он произносит:

- Да,

горячий денек - не правда ли, господа?

Когда же свеча последняя догорит,

а пламень небес едва еще лиловат,

смущенно - я умираю - он говорит,

как будто бы извиняется - виноват.

И можно себе представить смиренный лик,

и можно себе представить огромный рост,

но он уходит так же прост и велик,

как был за миг перед этим велик и прост.

И он уходит -

некого, мол, корить,

как будто ушел из комнаты покурить,

на улицу вышел воздухом подышать

и просит не затрудняться, не провожать.

Владимир Скачко