Для цього ми запропонували нашим читачам відповісти на запитання

1.Чого, перш за все, бракує сучасним журналістам з точки зору фаховості їхньої продукції (знання професійних стандартів; можливості або бажання дотримуватись таких стандартів; взагалі – освіти, ерудиції; відповідальності; моральності або знання кодексів журналістської етики тощо).

2.Чи сприяє суспільна ситуація в Україні зростанню журналістської професійності? Чому?

3.Що – робити, аби покращити якісний рівень української журналістики?

Чекаємо листів-відповідей на адресу info@detector.media

Поки що ж публікуємо дуже цікаві роздуми щодо професійної освіти журналістів, які надіслала нам Наталка Габор, викладач факультету журналістики Львівського Національного університету ім. І.Франка.









Доброго дня, шановна редакціє!



З великим зацікавленням прочитала дискусію „Детектор медіа” про те, якою має бути наша журналістська освіта. Мене також турбує підготовка журналістської освіти в Україні. Тому тішуся, що для розмови маємо зацікавлене електронне видання, яке значно краще надається для цього, аніж малотиражні слаборозповсюджувані академічні вісники, які служили тій меті донедавна. Хоч не вважаю, що загалом ситуація аж така сумна. Справді, першою реакцією більшості редакторів буває те, що наших студентів доводиться переучувати. Але якщо добре розговорити шановне керівництво, то згодом у детальнішій розмові з’ясовується, що погоду в їхніх редакціях нині в більшості роблять наші ж (ті, хто отримали диплом журналіста, не залежно від інституту чи факультету) випускники. До того ж, більшість тих самих редакторів – теж випускники факультетів журналістики. Безперечно, ними вони стали не відразу після того, як отримали дипломи, але ж…

Я належу до прихильників зваженого поєднання традиційної університетської освіти з практичним досвідом фахівців. Наголошую ще раз - УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ. Бо, власне, біда чималої кількості університетів саме в тому й полягає, що вони втратили свій університетський дух. Втім – це окрема тема розмови. Уявімо собі, що до нас прийшли тільки ті випускники шкіл, які хочуть стати журналістами. Якщо говорити про цю категорію студентів, то тут я цілком погоджуюсь з п. Тарасом Петровим, що вони змінять журналістику. Вони вже почали її змінювати. До редакцій приходять молоді й незалежні люди, чимало з них мають за плечима не тільки українську, але й як мінімум – рік-два зарубіжної освіти. Вони приходять до редакцій не за велінням “телефонного права” чи впливового дядечка, як це було ще зовсім недавно, якихось десять –п’ятнадцять років, а тому, що вони розумні (а це частково заслуга й університету) й талановиті, вони (переважна більшість) вже два-три роки співпрацюють з редакціями (переважно від третього курсу), а тому до часу їхнього дипломування встигають “обрости” деякими потрібними контактами, джерелами, не зле орієнтуються у журналістському середовищі.

За моїми спостереженнями, значно швидше, аніж попередні покоління, нинішні випускники адаптуються в редакціях, швидше проходять періоди “навчання, становлення та професійного розквіту”, про які писав Володимир Різун. Чимала кількість наших випускників, які три-чотири роки тому закінчили Львівський університет, сьогодні щоденно звучать чи друкуються на загальнонаціональних та регіональних каналах (виданнях), і їх матеріали нічим не згірші за публікації давніх та маститих. Отож, незабаром, очоливши відділи чи редакції, вони на роботу будуть відбирати собі подібних – незалежних, тих, які оригінально мислять і талановиті.

Ідея залучати практиків до навчального процесу настільки добра, наскільки і не нова. Я думаю, що це давно роблять більшість факультетів журналістики. Проблема тут у тому (для не-київських), що справді висококласні фахівці настільки зайняті, що не мають часу на активну щотижневу співпрацю з факультетами. Їх заледве вистачає на одне заняття, і те, переважно через їхню зайнятість, переноситься по декілька разів. Що ж до репліки Марії Зубарєвої, що на Заході студенти “набивають” руки на написанні текстів і ніхто їх філософією та літературою, як у нас, “не забавляє”, то дозволю собі заперечити, що мені не доводилось зустрічати західні університети (в деяких пощастило побувати, з системою освіти інших знайомилась через їх представників чи через веб-сайти), які б “економили” на “культурному і духовному рівневі студентів” (Марія Зубарєва: «Институт журналистики вместо практических занятий поднимает культурный и духовный уровень студентов. Я вообще заметила интересную закономерность: когда в украинской журналистике заканчивается профессионализм, тут же почему-то начинается «духовность»).

Деякі навчальні заклади, наприклад, курси, які існуть при редакціях, чи Центр підготовки і перепідготовки журналістів у Парижі (CFPJ) , можуть собі дозволити менше годин (з філософії та літератури тощо) з тієї простої причини, що вони набирають своїх випускників після Вищої школи політичних наук, філологічних чи історичних факультетів. Однак, до речі, саме французькі Школи журналістики після 1980 року відмовились від cуто професійної підготовки журналістів і повернулись до звичного викладання загальноосвітніх предметів, сповідуючи, що саме належний культурний рівень ( у широкому значенні цього слова) дає змогу уникнути багатьох помилок і забезпечити точність та надійність ЗМК.

Якщо вже мова зайшла про зарубіжну освіту, то й там існують подібні проблеми й дискусії. Мені довелось спостерігати заочну конкуренцію двох американських шкіл (факультетів) з журналізму- Айовської, де надають перевагу класичній теоретичній освіті та Канзаської, де більше орієнтуються на підготовку практиків. Однак талановитих випускників обидвох університетів радо запрошують у редакції, обидві школи гордяться чималою кількістю відомих у журналістських колах випускників… Не скажу, що побачила в їхній журналістській підготовці щось таке, що варто було б негайно перейняти, однак цікаві деталі все ж для себе взяла. Це, насамперед, добра школа методики викладання. Співпраця з психологами дає змогу враховувати специфіку нинішнього студента, який звик працювати в інтернеті. (Деталь: увага новітнього студента менше часу здатна зосереджуватись на монотонному лекційному викладі). З огляду на таку специфіку професорам радять дещо змінити стиль викладання.

Молодим викладачам журналістики пропонують не просто педагогіку вищої школи для всіх, а конкретно - для майбутніх журналістів. Переважно, окрім деяких окремих гуманітарних обов'язкових дисциплін, факультет журналістики пропонує студентам три групи предметів: історичні (історія американської журналістики, комунікацій, книгодрукування), спеціалізовані чи практично зорієнтовані ( як-от фотожурналісти, радіо-, тележурналісти, редагування, специфіка праці у відділі новин, журналах, ПР-практикум) й так звані, „проблемні” дисципліни (як-от: актуальні проблеми сучасності, гендерний підхід до прочитання сучасних проблем, до початку дев"яностих була популярною совєтологія).

У наших польських сусідів так само триває суспільна дискусія про те, якою має бути оптимальна модель журналістської освіти. Сьогодні це - інтердисциплінарний напрям, який включає історичні, філологічні, юридичні та соціопсихологічні дисципліни, поєднані в обов’язковий “джентельменський набір” зі знаннями про електронні медіа.

У Стокгольмському університеті, у Швеції, щорічно студентам пропонують лекційно-практичний курс “Global Electronic Journalism”. Його слухачами стають не тільки студенти, а й журналісти-практики, які з’ясовували можливості використання інтернету самотужки (адже його ресурс став можливим для більш-менш загального використання якихось чотири роки тому) і тепер хочуть отримати найновіші професійні знання з цієї царини.

Ще інше розв’язання цієї проблеми знайшли колеги з Європейського Центру журналістики в Маастріхті. Попри те, що можливості використовувати цей ресурс активно вивчають студенти, для фахівців Центр регулярно пропонує семінари та Літні школи, на які запрошують найкращих фахівців та експертів з усього світу.

В Україні теж поступово реформується університетська журналістська освіта. З’явились нові підходи: навчити мислити, аналізувати, а не запам’ятовувати і повторювати. Як на мене, то основне вміння, яке майбутній журналіст повинен винести з Університету, крім певної суми знань та навиків - це вміння ЗАВЖДИ вчитись. Журналістська освіта, як ніяка інша, потребує постійного оновлення знань і вмінь. Впевнена, що не за горами той час в Україні, коли зросте попит на вільних журналістів (freeland journalists), які мають бути не лише ерудованими, а й володіти найрізноманітнішими навичками роботи з найновішою комунікаційною технікою.

Зрештою, й це істина стара, завжди буде популярною будь-яка справді якісна академічна освіта, яка формує життєві орієнтири майбутніх фахівців та приучує їх до пожиттєвого самовдосконалення. Маю до цього лише одне хоч і незначне, проте важливе уточнення: сьогодні журналістика - одна з небагатьох спеціальностей, яка активно послуговується найновішими комунікативно-т ехнологічними, мультимедійними досягненнями. Впровадження нових технологій, зокрема пов’язаних з поширенням електоронних ЗМК, вимагає, з одного боку, постійного оновлення знань, з іншого— підготовки університетами справді сучасних (бажано завтрашніх), а не вчорашніх журналістів.

Згідно з оцінками експертів, загальна кількість веб-сайтів в Україні сягнула 15000. Серед них понад 700 медійних веб-сайтів. З’явився новий термін -- “веб-касти” (Web+Broadcast)- веб-сторінки, які транслюють теле- чи радіомовлення в Інтернеті. Вже сьогодні використання мультимедій дає змогу створювати інформаційне середовище, яке об’єднує мегатекст і зображення, анімацію з музикою, мовленням і т. д. На жаль, ці якості на цьому етапі розвитку електронних ЗМК в Україні використовуються вкрай рідко, і не тільки тому, що наш читач не звик як мінімум щогодинно переглядати інформацію, а й насамперед через невміння мережевих журналістів вдало подавати потрібний матеріал найвиграшнішим для нього форматом. Саме тому більшість публікацій у таких виданнях виглядають як електронні версії паперових видань. Не особливо зважають на те, що велика газетна публікація, яку з задоволенням читають на паперовій сторінці, стає важкочитабельною на моніторі.

Електронні ЗМК диктують свої закони і правила. Тому навіть досконале володіння основами традиційної журналістики ще не дозволить грамотно працювати в сучасних електронних ЗМК.

Чи багато журналістських вищих навчальних закладів може ствердно відповісти, що в них готують і таких фахівців теж? Якщо орієнтуватись на те, що приблизно за п’ять років, як стверджують вчені, технології старіють, то навчаючи першокурсників на застарілій техніці навіть нинішнім методам збору й підготовки матеріалів, ми прирікаємо своїх ВИПУСКНИКІВ на те, що, отримавши дипломи через п’ять років, вони будуть змушені відразу переучуватись.

Тому, на моє переконання, журналістській освіті потрібна постійна дискусія -пошук освітньої журналістської моделі та прогнозування моделей журналізму завтрашнього. Залежно від змін у комунікаційному середовищі, повинні змінюватись курси чи спецкурси, орієнтири для студентських журналістських майстерень… Тільки тоді українська журналістика не програє у конкуренції тим структурам, які намагаються формувати чи моделювати наш інформаційний простір за власними вподобаннями чи своїми стандартими, а ще нікому нікого не доведеться переучувати. Хіба що зовсім трішечки.