Відкритий лист ветерана української журналістики Аркадія Сидорука письменникові Миколі Шудрі з формального погляду не відповідає профілю „Детектор медіа”: це – реакція не на телевізійний виступ, а на газетну публікацію. Він здався нам також дещо емоційним, хоч і досить аргументованим. Але все ж таки ми вирішили вмістити його на веб-сайті з двох причин. По-перше, він полемічний за жанром, що не дуже поширено не тільки в українських друкованих мас-медіа, а й на телебаченні. По-друге, автор порушує важливу проблему інтелектуального рівня нашої журналістики. Це стосується не лише підходів в оцінках подій вітчизняної та зарубіжної історії, а й інших сфер – культури в широкому розумінні цього слова.



„Детектор медіа” з задоволенням надрукує і точку зору з приводу статті Аркадія Сидорука його візаві – Миколи Шудрі. Також нам здається цікавою можливість продовження полеміки з приводу якісного рівня сучасної української журналістики.



Для цього ми пропонуємо нашим читачам відповісти на запитання:



1.Чого, перш за все, бракує сучасним журналістам з точки зору фаховості їхньої продукції (знання професійних стандартів; можливості або бажання дотримуватись таких стандартів; взагалі – освіти, ерудиції; відповідальності; моральності або знання кодексів журналістської етики тощо).

2.Чи сприяє суспільна ситуація в Україні зростанню журналістської професійності? Чому?

3.Що – робити, аби покращити якісний рівень української журналістики?



Чекаємо листів-відповідей на адресу info@detector.media



Відкритий лист письменникові Миколі Шудрі.

Шановний пане Миколо!

Хоч ми ніколи не товаришували, та знаємо один одного і не лише вітаємося, а й спілкуємося під час зустрічей. За радянських часів працювали у популярному часописі «Україна». Згодом наші життєві шляхи надовго розійшлися. Після багатьох років життя в Америці й Росії повернувшись в Україну, де народився і виріс, я все частіше пишу про неї. А Вам чомусь закортіло написати про Америку, та, як мені здається, несподівано для себе, Ви заблукали у чужих хащах.

У статті, надрукованій у «Робітничій газеті» 28 листопада ц.р., Ви, пане Миколо, стверджуєте: «Конституцію США написав... наш земляк». (Я буквально цитую заголовок). І далі пишете: «Одним з її авторів був виходець з родини українських емігрантів». Друге твердження вочевидь суперечить першому. І обидва — реальним історичним фактам.

Тож почнемо з самого початку. Задля уникнення непорозумінь пошлюся на витяг з Вашої статті, що містить, так би мовити, її квінтесенцію. «Правда про одного із авторів Конституції США Адамса, — пишете Ви, — почала обростати справжніми знаннями тільки нещодавно. Виявилося, що його справжнє прізвище — Адамович. А родом він... з України, з-під Львова.

Адамовича у люди вивела торгівля. Спочатку він посів місце на ринку, далі почав заводити діло з поляками, а потім, здобувши купецьке звання, сягнув берегів туманного Альбіону. Там у Лондоні, на Темзі, зумів змінити своє не звичне для європейського слуху прізвище на поширене в Англії — Адамс.

Що сталося з львовським купцем на чужині - невідомо, але невдовзі довелося йому шукати заробітку на іншому континенті — в Америці. Свою батьківщину він залишив після російсько-шведської битви під Полтавою, а вже 1710 року його зустріла «Нова Англія» — північноамериканський штат, охрещений так англійським лордом Джоном Смітом, якого врятували з турецького полону запорізькі козаки».

Неймовірна плутанина! Власне, коли й на основі яких джерел з’явилися «справжні» знання про згадану історичну постать? Чи існувала вона взагалі? Складний клубок ще більше заплутує наведена історія про англійського лорда та запорізьких козаків.

А «справжні» знання, про які Ви тлумачите, виявляються фаршмаком подій та фактів. Якщо то був Адамович, то як його звали? Якщо він перевернувся на Адамса, то яким було його прибране ім’я? Адамсів на берегах туманного Альбіону лічити-не перелічити.

«Генеалогія на Заході, — цілком справедливо стверджуєте Ви, — наука в пошані». Тим паче, що йдеться про одну з найславетніших родин в історії США. «Сім’я Адамсів з Массачусетса упродовж чотирьох поколінь справляла винятково важливий вплив на політичне та інтелектуальне життя Америки, — говориться в енциклопедії «Американа». — Несподівано виринувши наприкінці XVIII століття з сільської глухомані й набувши світової слави, вона стала аристократичною у кращому розумінні цього слова. Таємничі сили спадкоємності та обставин життя породжували з покоління в покоління видатних людей».

Тут ми наближаємося до історичної правди в особах. Засновником славетного роду Адамсів у новому світі, як говориться у цьому солідному виданні, був не який міфічний Адамович, а реальний Генрі Адамс. Усупереч Вашій версії, він емігрував з Англії у місто Брейнтрі (нині штат Массачусетс) ще 1636 року, за три чверті століття до згаданої Вами битви під Полтавою.

Його нащадок Самюель Адамс був історичною постаттю, видатним політичним діячем і публіцистом. Він відіграв важливу роль під час американської революції і справді був одним з тих, хто розробляв проект КонституціЇ США, ухвалений 1787 року на конвенті у Філадельфії. Тільки чому, народившись на американській землі у пуританській родині, він раптом став Адамовичем та ще й Самійлом?

Якби Ви, пане Миколо, знали, що вигаданий Вами Самійло Адамович був двоюрідним братом Джона Адамса, то, напевно, проголосили б і його, другого президента США , не інакше як нащадком українця Іваном Адамовичем. За цією незбагненною логікою нащадком українця міг би стати і його син — шостий президент США Джон Квінсі Адамс... Але й без цього у Вашій статті виходить майже так само, як у радянському телесеріалі «Семнадцать мгновений весны». Наші усюди, навіть у ставці фюрера. Чому ж тоді нам довелося відступати аж до Москви? А якщо ми, як Ви стверджуєте, написали першу в світі конституцію та ще між іншим й американську, то чому наш парламент, ухваливши кілька років тому уночі власну конституцію, здається, невдовзі її переписуватиме (дай Боже, щоб цього разу вдень).

Втім найбільший подив викликало у мене Ваше дивне тлумачення на початку Вашої статті. «Та й сам Тарас, сподіваючись на визволення своєї Батьківщини, — пишете Ви, — чомусь прагнув діждатися «нового і праведного закону Вашингтона»), а не здійснення споконвічних ідей вітчизняних пророків». Рядків, які Ви цитуєте, у «Кобзарі» нема. Тож нагадаю Вам, що насправді писав Тарас Шевченко:

«...Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!»

(«Юродивий», 1857).

Тарас Шевченко не сподівався на те, що «апостол правди і науки» прийде в Україну з-за океану, та він прихильно ставився до ідей національно-визвольної боротьби американського народу. І навряд чи його широкий світогляд має щось спільне з Вашим твердженням: «Тож нічого нам сподіватися на дядечка з-за океану». А Ви, наскільки пригадую, лауреат премії, що носить ім’я нашого геніального поета і пророка. Тож розгорніть «Кобзаря» і прислухайтеся до його голосу.

У теперішній скрутний для України час, коли у друге десятиліття після проголошення незалежності ми виявилися неспроможними побудувати власну державу, нам треба думати про інше. Прагнути піднятися до вершин думки і дій наших національних геніїв — Тараса Шевчена, Івана Франка, Лесі Українки та видатних сучасних патріотів—борців, а не вішати локшину на власні й чужі вуха. Я вважаю, пане Миколо, що це тільки шкодить національній справі.

З повагою і бажанням пізнати істину