На переконання львів’ян, саме через те, що за нинішніх економічних правил гри ЗМІ, радше, є політичним інструментом, ніж бізнесом, вони не можуть бути прибутковими, а відтак – незалежними від влади.


Питання медіа як бізнесу, винесене на обговорення у Львові, стало продовженням доволі емоційної полеміки на цю ж тему, що тижнем раніше відбулася у Києві на засіданні столичного Медіа Клубу, і про що „Детектор медіа” своїх читачів повідомляла.

Втім, на думку багатьох учасників дискусії у Львові, відносини тамтешніх власників та журналістів, питання цензури, зрештою – життєдіяльність медіа як комерційних проектів дещо різниться від ситуації у Києві чи, приміром, на Сході країни.

„Львів відвоював собі певне право говорити, писати і думати трохи більше”, – уважає Андрій Садовий, співвласник газети „Поступ”, „Радіо Люкс”, Нового каналу. „І коли в цілому в Україні медіа є забавками багатих людей, то у Львові ЗМІ є бізнесом в першу чергу,” продовжує пан Андрій. Тому, приміром, і „Поступ”, і „Високий замок”, й „Експрес” – є прибутковими виданнями. Збитковість газет, радіо- чи телеканалів – від непрофесіоналізму, це факт, переконаний Андрій Садовий.

Взагалі, у найбільш „гарячих” питаннях щодо цензури, ринкових механізмів існування тамтешніх ЗМІ, стосунків між журналістами та медіа-власниками, котрі, як зазначалося, на Галичині мають „людське обличчя”, диспутанти виказували порозуміння.

„Тиску як такого з боку власників ми не бачимо, – така думка львівських журналістів неодноразова озвучувалася на засіданні Клубу. Це, мовляв, у Києві медіа-магнати мають друзів, ворогів, а журналісти у них – мов загін у короля, котрий хоче усіх перемогти. Для Львова ж проблемою є податкова система, умови праці, мала зарплатня чи її відсутність Що ж до прозорості медіа-бізнесу, на переконання Андрія Білоуса з Інституту розвитку міста, „це проблема бізнесу у цій країні в цілому. Є дуже багато компаній, і не відомо, хто є їхніми власником. Це – питання правил гри на українському ринку, які до медіа мають стосунок лише як до окремого бізнесу. А коли так, то ЗМІ не можуть заробляти як комерційні проекти, а стають інструментом для заробітку в інших речах.”

З іншого боку, висловлювалися думки, що немало успішних медіа-проектів розвалилося не через тиск на них, а через бездарний менеджмент. „Є світовий досвід,” – розповідає Андрій Садовий, – „Ми у Львові не сподіваємося на західні гроші, а вчимося, як самим зробити наші ЗМІ комерційно успішними. Раз на місяць зустрічаємося з польськими колегами і робимо це без гучних розмов, без підписання якихось грандіозних програм. Результат є. Приміром, газета „Високий замок”, взявши дешеві кредити, використала їх на створення власної друкарні. В таких проектах власник і головний редактор – одна особа.”

Але чи доцільним є таке сумісництво? Чи, може, кожен має робити свою справу?

Євген Федченко, автор і ведучий програми „Вікна в світ” (СТБ), викладач Могилянської школи журналістики, уважає, що часто власник і журналіст говорять різними мовами. „У них можуть бути різні уявлення про етику, про систему цінностей. Це – системна проблема,” – наголошує пан Євген, – „Ті, хто є власниками каналів, вони не є журналістами. Вони часто не є і бізнесменами.” А відтак – неминуча тенденція до спрощення речей, зниження стандартів мовлення. На противагу інтелектуальному обговоренню нагальних проблем, перевага надається шоу, низькопробним передачам. Журналістові доводиться буквально боротися за свою серйозну програму і доводити власникові, що для репутації каналу така програма необхідна, що комерційно вона також вигідна, бо є якісним продуктом. „Якщо канал складається лише з рекламних блоків, на яких рекламують тренажери, гороскопи, шампуні – а все це добре оплачується –то чи є це обличчям нормального цивілізованого каналу?”, – загострює увагу пан Євген.

Юрій Сторожук, координатор програм Незалежної Асоціації Мовників, пояснює цю проблему через площину ніш: в кожній з них завжди можна зважити, яка з програм приваблює більше реклами, а, отже, є прибутковішою. І яка може, в свою чергу, підтримувати менш популярну програму, але важливу з точки зору якості, соціальної або художньої значущості. „Часто ми забуваємо про учасника всього цього процесу, якого не слід забувати – глядача,” – говорить пан Сторожук, – „Звісно, що інформація про бензозоправку в першу чергу вигідна власнику канала і рекламодавцеві. Але треба знаходити межу соціальної значущості, важливості”.

„В нинішніх реаліях, – зазначає Євген Федченко, – „ситуація така, що краще набрати купу дешевенької реклами і мати короткотривалий прибуток. Сьогоднішнім власникам не потрібно турбуватися про те, а що ж буде з каналом через два роки. Не вигідно вкладати гроші в розвиток каналу і робити його більш орієнтованим на глядача. Про це ніхто не думає, тому що це – завтрашній день. А завтра власник може змінитися.”

Отже, і власники, і журналісти зацікавлені в чітких правилах гри, в своєрідному журналістському кодексі, який би і регламентував стосунки власник-журналіст, і стояв би в якійсь мірі на сторожі виробництва якісного (а не лишень прибуткового) продукту. Tут учасники дискусії поцікавилися у запрошених на Медіа Клуб британських колег, аби вони поділилися досвідом про те, як „притираються” власники та журналісти у британських ЗМІ, як виписується у них редакційна політика і наскільки самоцензурять себе працівники журналістського цеху.

Тім Граут-Сміт, експерт TADS, поділився своїм досвідом роботи на Бі-Бі-Сі. „Що стосується преси, – зазначив пан Граут-Сміт – то в Британії є певний договір, який функціонує і є легітимним для всієї індустрії, і до якого підписуються як журналісти, так і власники. Це – дуже загальні правила, вони не такі деталізовані, як, скажімо, ті, що розроблені для Бі-Бі-Сі. Цей кодекс для преси запроваджується органом, який називається Комісія зі скарг стосовно преси. Вона складається з людей, які не є професійними журналістами. Таким чином, цей орган, розглянувши скаргу, може покарати або журналіста, або власника за порушення кодексу. Однак, щоб такий власний кодекс мала кожна газета, встановлювала якісь свої норми або правила, це неможливо.”


У Франції, нагадав Сергій Квіт, директор Центру медіареформ, якщо журналіст порушує професійну етику, його позбавляють кваліфікації, і він вже не має права писати.

Ян Елліот, директор East-West Insight, запропонував учасникам дискусії досвід радіо „Свобода”: „В особливо чутливий період часу, коли СРСР розпадався, я був заступником директора радіо „Свобода” з 1989 року по 1993 рік. Ситуація була важкою, тому що ми транслювали новини на всіх основних мовах колишнього СРСР. Більшість наших тодішніх журналістів мали радянську освіту – тобто давали власні коментарі і власну думкую а не фактаж. На радіо „Свобода” ми їх переконували, що радше давати слухачам можливість робити свої власні висновки з нашої інформації, ніж говорити їм, що робити. Так, наш професійний кодекс був значно менший, ніж на ВВС. У нас була маленька брошура, сторінок на 20. Вона складалася із загальних постулатів, добре відомих кожному журналістові, приміром, що для кожної інформації потрібно мати щонайменше два джерела. Але тут також йшлося про тон, смак, питання мови, хорошої мови, їй стиль. Одним із дуже суворих наших правил було те, що жодному журналістові не дозволялося порівнювати правління Сталіна і правління Гітлера. Тому що ми знали, що більшість нашої аудиторії буде обурена порівнянням Сталіна як великого вождя війни і Гітлера як фашиста. Пізніше в період гласності ваші власні журналісти вже самі порівнювали цих двох політиків. І цю норму було скасовано.

А стосовно кодексу для газетярів, за час своєї роботи в „Таймз”, я не пригадую жодного разу, щоб я бачив будь-який кодекс журналістів тієї газети. Єдиний документ, який я пригадую – це малесенький орфографічний словник, видавництва „Оксфорд Юніверсіті Прес”. Журналісти „Таймз” додали до нього маленький розділ про пунктуацію, про транслітерацію міст, деякі стилістичні особливості. Коли хтось приходить працювати в „Таймз”, то він має вже знати, що таке журналістика”.

Лілія Побережська, експерт TADS, із свого власного досвіду роботи на Бі-Бі-Сі навела як приклад ще один „винахід” британців проти скочування ЗМІ на відверту бульварщину: „Будь-яку суспільство поділяється на інтелектуалів та людей більш низький запитів. Перші – завжди в меншості. Британська таблоїдна газета „Сан” має найбільші тиражі. Але є також і Бі-Бі-Сі – громадське мовлення, яке утримується на абонплату громадян, а, отже, не залежить від комерційного попиту і дбає про високі стандарти”.

То ж яким бути українським ЗМІ, якщо вже сьогодні – надто на контрастах із західними медіа – прослідковується кілька тривожних тенденцій? На них учасники Медіа Клубу загострили особливу увагу.

„Що мене, чесно кажучи, лякає”, – ділиться своїми спостереженнями Андрій Садовий, – „це прецедент з радіо „Шансон”, яке в Києві посідає перше місце в рейтингу з дуже великим відривом від державної радіосітки. Це є блатна музика. Її слухають дорослі й діти. Вона нав’язується. Вона всюди присутня. Як з тим боротися? Таке радіо вигідне, бо приносить дуже великі гроші. В Києві це – найуспішніший формат. Якщо таке радіо є найуспішнішим, то телебачення, яке сповідуватиме такі ж принципи, також буде успішним, і газети такого стандарту будуть успішними. Що далі?” На думку пана Андрія, в даному випадку, коли порушуються закони України (про мову – „Детектор медіа”), держава повинна виконувати свої функції. Якщо дозволити продавати наркотики чи зброю на вулиці – вони будуть найпопулярнішим продуктом.


Андрій Білоус уважає, що просто забороняти російськомовне радіо – це є цензура також. „Російськомовне радіо не можна забороняти, а треба витісняти кращим продуктом. Якщо ніхто не спромігся зробити краще україномовне радіо, то це проблема українського бізнесу”, – переконаний пан Андрій.

Втім, багато-хто з тих, хто на Медіа Клубі долучився до дискусії про якість медіапродукції, ділився власним рецептом проти низькопробних передач на кшталт: „Мені не подобається канал –– я не дивлюся телевізор!”. Але саме в цьому і є велика загроза, адже, якщо не прагнути кращого і не докладати до цього серйозних зусиль, то засторога нинішніх львів’ян: „Наші онуки будуть слухати радіо „Шансон” у Львові”, може стати реальністю.”

Як уважають львівські медійники, Львову вдалося створити маленьку резервацію, сприятливу для якісних ЗМІ.

Але питання після цієї зустрічі залишилися. Чи насправді така резервація живе, і у неї є майбутнє? А чи, може, просто опинившись за одним круглим столом зі своїми рідними власниками, журналісти не наважилися виносити сміття з хати? І наскільки відмінною від київської була б ситуація у місті Лева, якби тамтешні журналісти свої гострі, безпощадні до центральної влади, пера спрямували б, скажімо, на владу місцеву? Такі запитання, щоправда, поставали вже по закінченню Медіа Клубу в більш неформальній, кулуарній обстановці, коли медійники ще довго не розходилися і продовжували обговорювати те, що „зачепило” на Клубі.