У липні минулого року Агенція медійного росту «Або» запустила другий сезон проєкту «Медіатори громад», який підтримує посольство Великої Британії в Україні. У ньому журналісти десяти локальних видань мережі The City виступають медіаторами — посередниками між громадою і владою, допомагаючи знайти й впровадити розв’язання місцевих проблем. «Детектор медіа» вже розповідав про локальні медіа, які беруть участь у цьому проєкті. Але серед них є й ті медіа, які через повномасштабне вторгнення змушені працювати у внутрішній еміграції — «Куп’янськ.City» та «Білопілля.City».

Ці редакції продовжують писати, видавати газети, яким понад 100 років, і виступати посередниками між місцевою й центральною владою та своєю громадою, навіть якщо її частина далеко від рідного дому.

«Вісник Куп’янщини» (м. Харків)

«За час існування наша газета двічі призупиняла випуск. І в обох випадках — під час окупації: в Другій світовій та в час повномасштабної російсько-української війни», — каже Ольга Полтавець, редакторка сайту «Куп’янськ.City», а також газети «Вісник Куп’янщини», яку почали випускати ще у 1919 році.

Вона згадує, як у 90-х на базі газети виникла телерадіокомпанія, штат якої складався з понад 20 осіб, і кожен журналіст мав розкіш писати чи знімати на одну тему: про сільське господарство, промисловість чи культуру. ТРК мала рекламний відділ і замовлень було дуже багато — саме їх наявність і статус комунальної власності допомогли журналістам «Вісника Куп’янщини» пережити економічну кризу 90-х.

Перед повномасштабним вторгненням у Куп’янську, крім газети й сайту «Вісник Куп’янщини», була приватна ТРК, п’ять місцевих газет і радіо «Клас». Після деокупації роботу відновив лише «Вісник Куп’янщини».

«24 лютого 2022 року був четвер, а отже зранку мала приїхати газета з друкарні. Той випуск ми оплатили, але друкованої версії газети я вже не побачила: її не привезли на пошту», — розповідає Ольга Полтавець.

27 лютого 2022 року Куп’янськ окупували російські війська — місто буквально провалилося в інформаційну прірву. Тоді зник інтернет, а росіяни мішками завозили свої газети. Вся команда редакції «Вісник Куп’янщини» не працювала: було небезпечно. «Ми взагалі не орієнтувалися, що відбувається на вільній території України», — згадує той період Ольга Полтавець.

Коли у вересні 2022 року українським військам вдалося звільнити Куп’янськ, пані Ольга покинула місто.«В період окупації у мене з’явилося бажання піти з журналістики. Тому, коли виїхала на вільну Україну, почала працювати бухгалтеркою, бо маю відповідну освіту. Проте з часом я зрозуміла, що це таки не моє, й повернулася до журналістики. Про відновлення газети в той час не було й мови, а от сайт хотілося перезапустити. Попередній не вдалося, а тому я вирішила відкрити новий — “Куп’янськ.City”. Дякую “Або”, що запустила нам його на благодійних засадах», — розповідає Ольга Полтавець.

Редакторка каже, що сайт відразу став упізнаваним серед куп’янчан, які стали переселенцями: «Кажуть, що журналіста впізнають за почерком. Так вийшло і з нашим сайтом: люди на нього відреагували відразу. Вони знали, що сайт ведуть журналісти з Куп’янська, а отже ті, хто знає, про що пише».

У грудні 2022 року Ольга Полтавець вирішила відновити й газету «Вісник Куп’янщини»: «Тоді в голові була купа питань: немає редактора і верстальника; друкарню у Балаклії, послугами якої раніше користувалися, розбили окупанти; як доставляти газету на місця?».

Проте вона таки наважилася й отримала грант, який допоміг відновити випуск «Вісника Куп’янщини». «Нашим громадам, особливо тим, що на прикордонні з Росією, дуже важко боротися з пропагандою ворога. Коли в українському селі ти бачиш дахи будинків російського села, коли твої родичі з того ж села, коли російські медіа безперешкодно дістають до твого інфопростору — важко опиратися. Але нашу газету у Великому Бурлуку, Вільхуватці розбирали масово. Люди передавали її з рук у руки, приходили у магазин, куди її привозили, з питанням: “А у вас немає більше?”», — розповідає Ольга Полтавець.

Потреба в українській пресі є й на територіях, які далі від російського кордону, але перебувають під окупацією чи є деокупованими, прифронтовими. Там по три роки немає світла, зв’язку й телебачення, а отже й доступу до інформації з України.

Саме для таких громад і друкують «Вісник Куп’янщини». «Торік ми видавали по 3—4 газети на місяць. При тому, що логістика складна: друкуємо ми їх у Вінниці, звідти вже “Вісник Куп’янщини” відправляють у громади. Нам у цьому допомагала грантова підтримка. Проте зараз ситуація з грантами значно погіршилася і нам вдається видати всього одну газету на місяць», — розповідає Ольга Полтавець.

На зменшення кількості газет впливає й складна безпекова ситуація у Куп’янському районі, де наразі люди залишаються жити у двох громадах — з інших виїхали чи виїжджають масово.

«Розумію, що майбутнє за сайтом і соцмережами. Саме тому ми активно їх розвиваємо, а зараз нам у цьому допомагає участь у проєкті “Медіатори”. Наша редакція взялася за адвокацію двох проблемних питань: написання громадами Куп’янського району їхніх Стратегій розвитку і гуманітарна допомога куп’янчанам. Хоча перша тема видається “не на часі” для територій, де тривають бойові дії, все ж наявність Стратегії розвитку громади необхідна, щоб отримати кошти на капітальні видатки, включаючи й відбудову об’єктів критичної інфраструктури, — пояснює Ольга Полтавець. — Наші опитування і зум-зустрічі вплинули на те, що громади Куп’янщини вже працюють над Стратегіями розвитку, оприлюднюють бюджетні дані, проводять особисті прийоми для евакуйованих жителів».

Редакторка розуміє, що Куп’янськ уже довго на слуху в інфопросторі. Але перевагою «Куп’янськ.City» та «Вісника Куп’янщини» називає те, що журналісти цих медіа знають, про які місця та про яких людей пишуть. І тому їх читають і їм довіряють куп’янчани, які зараз живуть у різних куточках України та й поза її межами. «Зараз, завдяки проєкту “Медіатори”, наша редакція трансформується і стає майданчиком для комунікації куп’янчан: люди обговорюють виклики, діляться досвідом і разом шукають рішення. Дуже тішить, що після наших матеріалів на тему збереження пам’яті на пошту редакції почали надходити повідомлення про ініціативи, які люди впроваджують уже зараз, самостійно, в умовах прифронтових громад», — підсумовує Ольга Полтавець.

«Білопільщина»  (м. Суми)

«Для багатьох переселенців газета “Білопільщина” стала матеріальним зв’язком із рідним містом і громадою: газета, яку можна взяти в руки, просто покласти поруч і на ній буде напис “Білопільщина”», — говорить Наталія Калініченко, редакторка газети «Білопільщина» та сайту «Білопілля.City». У редакцію вона прийшла працювати у 1996 році. Через 10 років — у 2006 році — її очолила. А в лютому 2022 року — зібрала стос газет із 1947 року в простирадло та сховала у себе на горищі.

«24 лютого 2022 року зранку ми чекали газету з друкарні. Проте в цей день Білопілля вже було в оточенні. Ніхто газету тоді не привіз. Так вона й не виходила з 24 лютого по 22 квітня 2022 року», — розповідає редакторка. Проте був сайт «Білопілля.City», який продовжив працювати та став майданчиком правдивої інформації, яка розвіювала паніку.

«Мені дзвонили, що у нас зруйнували міст, упала телевежа, нема хліба, у Білопіллі російський прапор повісили, росіяни вже біля кладовища на вулиці Гагаріна, — згадує початок повномасштабного вторгнення Наталія Калініченко. — Я сідала в машину, брала телефон, фотографувала й вела стрими: це все фейки, не вірте всьому, що говорять».

Дехто дякував за цю роботу: особливо ті, хто був далеко і переживав за своїх рідних. Але були й такі, що писали на Наталію Калініченко скарги в СБУ: мовляв, вона здавала позиції.

Випуск газети вдалося відновити 22 квітня 2022 року, після того як на початку квітня російські війська покинули Сумську область. Після деокупації Білопілля зазнавало частих обстрілів, іноді з трагічними наслідками. Наталія Калініченко залишалася в місті до травня 2025 року:

«Я б і сьогодні не переїжджала. Але постійні проблеми зі світлом і зв’язком не давали працювати і готувати газету. Саме тому я переїхала з чоловіком до Сум. Хоча переїхала — це гучно сказано: тут ми готуємо газету, відправляємо на друк, а далі на два-три дні їдемо в Білопілля, щоб роздати газету там».

Зараз штат редакції працює таким чином: редакторка перебуває то в Сумах, то в Білопіллі; одна журналістка переїхала з дітьми до Сум; інша залишилася в Білопіллі, бо доглядає старшого батька; там же живе фрилансерка, яка фіксує на відео й фото те, що відбувається у місті, й веде соцмережі медіа.

«Наша редакція продовжує приймати людей в офісі в Білопіллі: журналістка приходить туди в першій половині дня, коли відносно безпечно. Люди приносять оголошення про втрачене посвідчення, житло. Для них це важливо, адже поліція у таких випадках вимагає саме вирізки з газети», — пояснює редакторка.

Зараз газету «Білопільщина» випускають раз на тиждень. Її відправляють передплатникам, продають у магазинах, частину надають безплатно державним установам і закладам.

«Серед читачів газети є ті, хто передплачує її протягом трьох-чотирьох поколінь. Зараз, коли немає світла й інтернету, газету можна просто взяти в руки і почитати. До того ж це практичний посібник: читачі знають, що знайдуть тут розклад руху автобусів, інформацію про грошову допомогу, календар. А ще гороскоп і “неприємні дні”, як от магнітні бурі. З цим взагалі цікаво: одного разу мій чоловік ніс газети до магазину, то одна з читачок відразу йому сказала: “Якщо немає гороскопу, то навіть не неси!”», — усміхаючись, розповідає пані Наталія.

Редакція працює для чотирьох громад Сумського району: Білопільської, Річківської, Миколаївської і Ворожбянської. «Зараз нас читають ті, хто ще залишився жити в цих громадах, а також ті, хто переїхав до відносно безпечних районів Сумської області: більшість наших переселенців поселилися саме там», — пояснює редакторка.

Медіація для Наталії Калініченко не є чимось новим, наприклад, так було з проблемою обстеження зруйнованого житла та виплати компенсації за нього. Наталія Калініченко працювала над цією темою останні три роки: писала про це, зверталася до депутатів, Верховної Ради, говорила на пресконференції з омбудсманом Дмитром Лубінцем.

«Паралельно про це на всіх рівнях говорив і наш міський голова. Бо як людям, які втратили житло вже два-три роки тому, втратили там, куди нікого не пускають, зібрати і завезти туди комісію з семи людей, щоб вони підтвердили, що житло таки зруйноване?» — пояснює проблему редакторка.

Як результат, із липня цього року жителі Білопільської та інших прикордонних громад можуть підтвердити руйнування свого житла задля отримання компенсації за допомогою знімка з аерокосмічної агенції чи знімків із дронів: «Минулого тижня 42 людини підтвердили руйнування саме таким чином. А дехто вже отримав компенсацію й купив собі нове житло», — підсумовує Наталія Калініченко.

Медіація у вимушеному переселенні: місія можлива

Коли команда «Або» запускала проєкт «Медіатори громад», одне з найскладніших питань стосувалося саме редакцій із прифронтових територій — тих, де робота становить небезпеку, де неможливо організувати публічні зустрічі, а частина людей була змушена виїхати зі своїх громад. У команді точилася дискусія: чи можлива там медіація та чи коректно так називати процес, коли люди зосереджені насамперед на базовому виживанні.

«З одного боку ми розуміли, що голос цих громад має залишатися чутним: редакції там виконують критично важливу роль. З іншого боку ми сумнівалися: чи можна говорити про медіацію, коли громада розпорошена й живе в умовах постійної загрози? Але команди Білопілля та Куп’янська подали настільки сильні заявки, що стало очевидно: їм потрібно дати шанс», — каже Марія Оринчак, керівниця напрямку Research and Development «Або».

Сьогодні, після майже пів року роботи проєкту, команда бачить, що рішення було правильним. Дискусії, які порушують редакції, впливають на життя людей та їхні уявлення про відновлення та розвиток громад.

«Ми переконалися, що ці редакції не просто працюють — вони формують майбутнє своїх громад. Наприклад, Куп’янськ веде дискусії про Стратегію розвитку. Комусь це може здаватися “не на часі”, але саме такі документи потім стають аргументами для залучення коштів на відновлення. Ми фактично побачили нову реальність: медіацію внутрішньої міграції, коли редакції переміщуються туди, де тепер живе їхня громада, і продовжують підтримувати діалог і пошук рішень», — додає Марія.