За цим дійством, що йменувалося парламентськими слуханнями “Суспільство, ЗМІ, влада, свобода слова і цензура в Україні”, у прямому ефірі спостерігала уся країна. Однак все, що відбувалося у сесійній залі, швидше нагадувало з’ясування відносин між кавалером (владою) і обдуреною дівчиною (пресою). Остання демонструвала обуреність тим, що, як висловився один із співдоповідачів – журналіст Андрій Шевченко, кавалер замість вальсу почав танцювати із нею самбу. Хоча кавалер ( у образі Дмитра Табачника та Івана Чижа) настійливо переконував дівчину (понад 500 запрошених журналістів), що жодної різниці між вальсом і самбою немає – як між цензурою та редакційною політикою.

Якщо хтось думає, що громадськість залишилася глибоко враженою нинішніми одкровеннями про цензуру – глибоко помиляється. Не треба недооцінювати українських слухачів і глядачів – вони добре розуміють різницю між тим, що їм показують і розказують, та тим, що насправді в Україні. Вони й без Томенка знають – “у телевізорі” їм говорять неправду. За вказівкою президентської адміністрації чи без неї – це для глядача жодного значення немає. Хоча під час прямої трансляції парламентських слухань “маленькому українцеві”, напевно, було важко зрозуміти, де, наприклад, Євген Глібовицький щиріший – на “плюсах”, де щоранку розказує нам про всілякі там біди в Гондурасах, чи - на парламентській трибуні, оплакуючи рештки свободи слова.

Керівництву каналу “1+1” це, мабуть, сподобалося. Атож! Жодного аргументу, жодного факту! Глібовицький мовив, як відрубав: цензура у нас є! І, як завжди, виявився правий. Але факт її існування не словами, а своїми вчинками довели вже інші його колеги - наприклад, Віктор Шлінчак, Ольга Ансимова, Олесь Ковальчук і багато інших журналістів, які звільнилися з роботи саме через те, що їм заважали говорити правду. Може, ведучому “плюсів” не вистачило мужності сказати, що на “плюсах” існує цензура? А якщо її там немає, то про що тоді “спіч”?

Загалом дискусія про свободу слова і цензуру у парламентській залі залишила доволі гнітюче враження ( за винятком хіба що яскравого виступу Андрія Шевченка). На слуханнях кожен говорив про своє. Журналісти скаржилася на тиск влади і неможливість нормально працювати. Але кому скаржилися???? Микола Томенко традиційно говорив про антизаконний вплив на інформаційний простір президентської адміністрації, Іван Чиж – про зовнішні загрози для інформаційного простору України і про електромонтерів, які, виявляється, є найбільшими ворогами свободи слова, Дмитро Табачник - про присутність цензури у всіх країнах світу та про можливість запровадження мораторію на податкові перевірки для ЗМІ ( останнє скидається на відверте підлабузництво до преси), Святослав Піскун – про готовність порушити кримінальну справу проти тих, хто перешкоджає журналістам виконувати свої професійні обов’язки (за умови, якщо хтось із представників мас-медіа подасть відповідну заяву до Генеральної прокуратури). На цьому тлі опозиційна “трійка” – Мороз, Тимошенко і Симоненко у кулуарах кинулася “піарити” дещо забуту всіма акцію “Повстань, Україно!”, а представники більшості спокійнісінько пішли до нового прем’єр-міністра на зустріч.

Даруйте, панове, невже комусь не зрозуміло, що владі зараз не до журналістів? Вона зараз зайнята зовсім іншим! Про що можна з нею говорити? Якщо хтось тішить себе думкою, що влада краще, аніж ми про неї думаємо – нехай почитає розшифровки майора Мельниченка. Особливу ту частину, де президент обговорює із деякими політиками публікації у засобах масової інформації та висловлюється про журналістів.

Чи на такий “вальс” погоджувалися мас-медіа? І з ким? З “кавалером”, який упродовж останніх кількох років не просто обтоптав усі ноги “дівчині”, а й покалічив її?????? І після цього – до танцю?…. Шевченко правий хіба що в одному – якщо влада не може забезпечити нам право на професію, нам така влада не потрібна! Але доводити це кожен із журналістів повинен спершу на своєму робочу місці, а вже за тим - з парламентської трибуни. Бо, здавалося б, під куполом Ради колеги говорять правильні і зрозумілі всім слова, а поза нею – підібгавши хвоста, безапеляційно виконують не завжди зрозумілі їм вказівки топ-менеджерів. Журналістська “тусовка” у парламентському буфеті - це добре, але що далі? Чи змінить ситуацію підготовлена парламентська постанова? Сумнівно. Бо у державі, де навіть президентські укази ігноруються, рекомендації парламентських слухань - це ніщо. Заходу все це, напевно, сподобалось. І що з того?

Насамкінець – про організацію слухань. За яким принципом визначалися ті, хто має виступати від імені журналістів? Хто складав списки запрошених, у яких прізвища окремих журналістів перекручені і вказано неточні місця роботи? Чому у залі, якщо страйковий комітет вже пішов на діалог з владою, не було головних дійових осіб держави – президента, спікера парламенту та прем’єра?

У цілому ж парламентські слухання нагадали давній анекдот. Лікар, запізнившись на виклик, констатує смерть пацієнта і запитує родичів: “Він, коли помирав, пітнів?” Ті: “Пітнів”. Лікар: “Ну от і добре…” Ось так і з дискусією про свободу слова.