Так, навряд чи учасникам емоційної полеміки з першого разу вдалося досягти мети, до якої в ідеалі прагнуть організатори діяльності Медіа Клубу: знайти пункти можливого консенсусу у баченні різними сторонами політичного та інформаційного простору шляхів вирішення його найгостріших проблем. Але, у кожному разі, вчорашня дискусія яскраво продемонструвала найбільш конфліктні, „гарячі” точки у взаємовідносинах між журналістами – з одного боку, і топ-менеджерами та власниками – з іншого, що теж є результатом. Адже тільки знаючи реальні протиріччя, можна працювати, щоб їх долати.

Протягом круглого столу з’ясувалася парадоксальна річ: на абсолютну більшість питань учасники дискусії мають майже тотожні погляди. У своєму вступі до заявленої теми – в якості одного з модераторів дискусії – ваш автор зазначила, що головним шляхом до стимулювання розвитку медіа в Україні у якості бізнесу, а не політичного інструментарію, є реформування медійного законодавства. На думку автора, висловлену під час дискусії, є помилковою теза про те, що наше законодавство у сфері ЗМІ – одне з найоптимальніших. Адже насправді воно списане з правової бази тих країн, де у певний час важливо було визначити саме політичну волю до свободи слова, бо економічний ринок в тих країнах був сформованим та сталим.

В Україні ж медійне законодавство, окрім політичних фундаментів свободи преси від державного втручання, має встановити ще й сталі та несуперечливі одне одному правила саме ринкових механізмів її діяльності.

Що стосується взаємовідносин власників та журналістів – то, мабуть, вирішення існуючих проблем можна шукати, обговорюючи вже визначені самою дійсністю наріжні питання. Такі, наприклад, як прозорість відносин власності у медіа (журналіст повинен знати, на кого він працює як де-юре, так і де-факто), монополізм у володінні медіа в умовах їх використання саме в якості політичного інструменту ( внаслідок чого журналіст не має змоги знайти оптимальну для себе редакційну концепцію), відсутність у більшості українських видань Статуту та Програм редакційної діяльності, які мали б будуватися на загальновизнаних у світі принципах професійної журналістики та професійної етики, і т.д.

Саме виходячи з ринкової моделі існування медіа, і проводила своє соціологічне анкетне (не репрезентативне) міні-дослідження „Медіа-ситуація в Україні” „Детектор медіа”, з результатами якого ознайомив присутніх медіа-експерт Сергій Дацюк. Пан Дацюк наголосив, що автори опитування перш за все намагалися з’ясувати загальні тенденції в сьогоднішніх відносинах держави, журналістів та власників медіа, виходячи з тієї гіпотези, що поява багатьох недержавних медіа принципово змінила медіа-ситуацію у країні.. За обрахуванням та аналізом відповідей, отриманих у 149 анкетах зі 450 розісланих, можна висловити припущення, що саме державні ЗМІ сьогодні є гальмом розвитку медіа-ринку в Україні. Саме вони платять журналістам менше, найчастіше затримують зарплату, найчастіше користаються зовнішніми замовленнями, підкоряються зовнішнім інструкціям у тематичному плануванні та ігнорують укладання угод з працівниками. У державних ЗМІ також частіше присутня політична цензура, ніж у недержавних.

Результати опитування щодо політичної цензури засвідчили, що тиск державних органів та використання ними медіа, в яких працюють наші респонденти, у PR-цілях – є високим. Правова система сьогодні, на думку учасників опитування, від цього не захищає.

На думку учасників опитування, в країні все ще зберігається адміністративна система керування медіа. Держава фактично веде війну з медіа. А найголовніше – на сьогодні позиції власника ЗМІ та журналіста закон відстоює щонайменше. Хоча, на погляд авторів дослідження „Медіа-ситуація в Україні”, нове медіа-законодавство має забезпечувати не тільки функціонування мас-медіа з точки зору держави, але і створення медіа-ринку з точки зору інших його гравців – власника та журналіста.

Цікаво, що в своїх навдивовижу емоційних – як для ділових людей – виступах представники власників та топ-менеджерів ЗМІ – Володимир Оселедчик („1+1”) та Віктор Лєшик (ТК „Гравіс”) – жодним словом не заперечили такі думки журналістів та медіа-експертів. Більше того, Володимир Оселедчик погодився з тим, що ринкові зміни у нашому інформаційному просторі потребують саме законодавчого стимулювання. „Ответ на вопрос, как должен работать медиа-бизнес, – повідомив присутніх Володимир Оселедчик, – дан уже давно. Не надо ломиться в открытую дверь. Существует обьём рынка, который может прокормить определённое количество изданий. Например, я могу с полной уверенностью утверждать: на отечественном телевизионном рынке не существует больше трёх прибыльных каналов. Одни СМИ прибыльные, а все остальные существуют за счёт грантов. Причём, я подразумеваю под словом „грант” сам механизм содержания СМИ какой-то политической силой, вполне возможно, что как внутренней, так и внешней. И под понятием „грант” я подразумеваю не только экономическое финансирование. Вам это покажется негативным процесом, и я вполне допускаю, что в некоторых ситуациях это действительно так. Выход я вижу в одном: развитие рекламного рынка. Для этого надо создать такие условия: поддержка в законодательстве и развитие покупательского спроса”.



Навряд чи з чимось з цього констатування можна не погодитись. Тим більше, що Володимир Оселедчик таким чином заперечив й репліку телеоглядача газети „День” Катерини Дядюн, яка вважає, що в Україні „прибутково критикувати Леоніда Кучму”. Конкретних прикладів такої прибутковості Катерина не навела, як і не висловилася з приводу того, чому ж так мало в країні тих видань, які насправді Кучму критикують. Дуже мало охочих бути у прибутку?! Парадокс. Натомість Олена Зварич, заступник головного редактора газети „Україна молода”, повідомила, що їхня газета таки насправді критикує Кучму, та, на жаль, прибутковістю похвалитися не може...

Тож з’ясувалося, що, скоріш за все, малися на увазі саме ті грантові видання, які існують на західні кошти, і які є вже притчею во язицех для деяких політиків та журналістів в Україні. Безумовно, навряд чи дискусія про начебто „прибутковість” вітчизняних грантових видань може вписуватися у рамки ПРОФЕСІЙНОЇ ринкової дискусії. Але от Володимир Оселедчик своєю інформацією про тільки три прибуткових телеканали, які здатен прокормити наш рекламний ринок, підтвердив, що все ж таки якось зводять кінці з кінцями (не банкрутують же!) і ті вітчизняні ЗМІ, які отримують гранти від внутрішніх політичних сил і не критикують, а хвалять Леоніда Кучму. (До речі – західні гранти, як правило, надаються громадськими організаціями. В останніх, безумовно, теж можуть бути свої політичні симпатії. Але навряд чи більш яскраво виражені, ніж симпатії внутрішніх інвесторів ЗМІ, які, до всього, спонсорують нашу пресу зовсім не так прозоро, як грантодавці зовнішні).

Тож навіть у „гарячому” питанні, таким чином – порозумілися: поки в країні не буде розвиненого рекламного ринку та розвиненого споживчого попиту, ЗМІ приречені на політичну залежність і... неринковість механізмів існування. Що, знову ж таки, підкреслив і пан Оселедчик: „Мы должны сформулировать один простой тезис: нет в Украине СМИ, которое не находилось бы под влиянием политикума, но не власти. Я абсолютно уверен в этом, исходя из собственного опыта работы в предвыборной кампании. Кроме того, я не знаю политической силы в Украине, которая бы не применяла экономическое давление на подконтрольные им СМИ. Я заявляю это с полной ответственностью. Мы должны признать: в Украине есть сильная, временами циничная, жёсткая, очень прагматичная власть и романтичная, с определённой ориентацией на демократические ценности, но очень малоэффективная оппозиция”.

Ну якщо стосовно того, що в Україні тисне на ЗМІ винятково якийсь загадковий «політикум», а влада «біла і пухнаста» – можна було б і засумніватися, то в усьому іншому ну з чим тут сперечатися? Інша справа – що, як абсолютно справедливо зауважив і Віктор Лєшик:”Існування медіа як бізнесу буде тоді, коли будь-який бізнес в Україні буде захищений нормальними законами. А це залежить від економічних реформ, у тому числі в наших трудових відносинах”. Дійсно, без змін в податковому законодавстві, митному, рекламному, без змін у системі ліцензування телерадіокомпаній тощо – ми не зробимо жодного кроку до ринкових механізмів функціонування медіа. Змін, які неминуче б мали наслідком і переформатування нині існуючих відносин власників та журналістів.

Але виявилося – і ось саме тут ми й підійшли до виявленого на Медіа Клубі конфлікту інтересів та поглядів – що учасники дискусії мають, мабуть, протилежне бачення того, а чому ж досі ці зміни не відбуваються і хто, власне, їх може й повинен ініціювати. Напруга емоцій засвідчила, що кісткою в горлі топ-менеджерам та власникам наших телеканалів стоять недавні ініціативи журналістів щодо спротиву політичній цензурі, яку застосовують перш за все президентські структури та лояльний до них «політикум» разом з власниками медіа.

Виявилося, що саме менеджери – як не дивно – політизують прагнення журналістів просто захистити своє право на професію, яке не може бути забезпечено без можливості подавати інформацію професійно та адекватно до дійсності й одержувати саме за це, а не за щось інше, пристойну платню. Як не дивно, це право журналістів на професію, яке у всьому світі лежить в основі саме РИНКОВИХ механізмів існування ЗМІ (виграє той, хто дасть інформацію раніше, найбільш адекватно, з найбільшою кількістю версій, точок зору і т.д.) – незважаючи навіть на поширену там цензуру ринку та шоуізацію новин, які, однак, мають дещо інші масштаби і аж ніяк не стосуються контролю медіа за діями влади – і викликає відразу у наших начебто Риночників, якими вважають себе керівники та власники наших телеканалів.

Як втовкмачував присутнім Володимир Оселедчик, „в странах развитой демократии проблема (збалансованого висвітлення подій – «Детектор медіа») решена за счёт создания такого института, как общественные средства массовой информации, которые сбалансированно, пропорционально освещают события, предоставляя эфир разным политическим силам. Но успешны ли они? Нет. Они чудовищно скучны по сравнению с другими СМИ, они чудовищно не ярки. Если Вы посмотрите на рейтинги общественных каналов, то увидите, что они в несколько раз ниже процветающих частных каналов. У последних есть своя редакционная политика, и никто их не может заставить пропорционально освещать происходящее в стране. Они работают на то, чтобы быть интересными телезрителю, коммерчески интересными рекламодателям”.

Якщо б не пам’ятати пана Оселедчика часів його „перестроечной юности” і першого досвіду праці в медіа за західними принципами, можна було б і насправді подумати, що Володимир не знає різниці між тією „редакційною політикою”, яка, дійсно, є в комерційних виданнях розвинутих демократичних країн (як і громадських), і яка працює на те, „чтобы быть интересным телезрителю, коммерчески интересным рекламодателям» - і тією «редакційною політикою», яку втілюють зараз у нас менеджери-«ринковики» під тиском пропрезидентського «політикуму». Як начебто не помічає і різниці між Засобами втілення цих двох дуже-дуже різних «редакційних політик».

Втім, навіть знаючи Володимира ще за тих часів, ми розуміємо його і зараз: адже, на жаль, дійсно, так званий «ринок медіа» в Україні починається і завершується мірою ЛОЯЛЬНОСТІ конкретного ЗМІ до чинної влади та тих представників «політикуму», які в конкретний час та на конкретному місці мають на неї найбільший вплив та отримують від цього найбільші дивіденди. А можливість отримувати прибутки залежить багато в чому від задоволення потреб не широкої аудиторії, а того самого дуже вузького «політикуму», який, в свою чергу, дуже часто залежить від одного Політика.

Віддамо належне Студії “1+1”: серед вітчизняних національних каналів там найдовше намагалися втримати, таки, БАЛАНС між розумінням сучасних українських реалій (напрочуд схожих на ту радянську епоху, на похованні котрої свого часу й робили собі імена нинішні керівники Студії), між бажанням забезпечити пристойний рівень життя собі й своїм рідним – і знанням того, як воно все МАЄ бути НАСПРАВДІ, у справжніх ринкових та демократичних реаліях.

І саме те, як нетерпляче до іншої точки зору захищає зараз менеджмент «1+1» зовсім інші принципи і інші надбання – і є, можливо, одним з найбільш переконливих звинувачувальних актів, який колись – хоча б тільки історією – але все ж таки буде пред’явлено нинішній українській владі. Коли нецивілізовані правила гри починає сповідувати навіть такий потенційно високопрофесійний і адекватний світовим стандартам телеменеджмент – то що вже казати про інших?

Що ж стосується змісту аргументів щодо „шкідливості” нинішніх журналістських ініціатив – то він не був ексклюзивним. Можна тільки непоінформованістю наших топ-менеджерів пояснити (чимось іншим пояснювати просто не хочеться) їхню упевненість в тому, що, начебто, це використовують молодих журналістів політики. Взагалі, коли менеджери відмовляють тим, хто працює на їхніх каналах, в елементарній здатності мати ВЛАСНУ точку зору і в здатності Професійно ставитися до своїх обов’язків журналістів – навряд чи це свідчить про професійне ставлення до своїх підлеглих, яке полягає в намаганні не тільки поважати їх, а ще й адекватно оцінювати реалії.

Другий аргумент – мовляв, боротися за свободу слова повинні не журналісти, а політики – не витримує критики і тому, що навряд чи в демократичній країні хтось може комусь заборонити мати переконання і відстоювати їх у будь-який законний спосіб, яким і є протест проти забороненої конституційно Цензури. Як і заборонити відстоювання значущого права суспільства знати, хто і як саме виконує надані йому владні повноваження. Не витримує критики і тому, що, як вже вказувалося тут, без свободи слова професія журналіста втрачає будь-який істинний сенс, а, як відомо, спасіння утопаючих – то, перш за все, справа самих утопаючих. І, нарешті, ще й тому, що насправді у світі немає жодного політика, якому б потрібна була б свобода слова та свобода преси в їх повному обсязі, включаючи критику і його дій. (Чомусь пан Оселедчик був дуже здивованим, коли ваш автор підтвердив – на його запитання: „Будь-який політик?” – що так, це стосується і Віктора Ющенка, й інших членів „Нашої України”).

Тож політики можуть боротися за свободу слова тільки в двох випадках: або будучи в опозиції до тоталітарної влади, яка відбирає у них право на висловлювання їхньої думки та позиції. Або відчуваючи тиск суспільної потреби – яку, власне, і мають доносити громадяни своїми активними діями до політиків.

Це і намагаються зараз зробити українські журналісти. Бо – як влучно помітив координатор програм Незалежної Асоціації Мовників Юрій Сторожук, –невже ті шахтарі, які прийшли у Київ и оселилися на Трухановому острові – щоб захищати СВОЄ ПРАВО НА ПРОФЕСІЮ, яке включає право на пристойну платню – мали насправді дочекатися, коли б замість них зайняли намети біля Дніпра політики?! Навряд чи дочекалися б – тож не повинні і журналісти чекати, поки щось їм кинуть зверху. Досвід усіх країн свідчить про одне: тільки самі журналісти та незалежна судова гілка влади, заручаючись підтримкою суспільства, виборювали та розширювали рамки застосування права громадян на повну та об’єктивну інформацію і безперешкодне висловлювання думок. Чи ми знову будемо винаходити велосипед?

Втім, дещо оптимістичнішою ситуація виглядає завдяки існуванню таких об’єднань, як Незалежна Асоціація Мовників та Асоціація видавців періодичної преси. В їхніх рядах – теж власники та менеджери ЗМІ. Але вони куди більш адекватно ставляться і до бажання найманих працівників, журналістів захищати свої права. І до необхідності багатьох самообмежень – як для власників, так і для журналістів – заради не тільки суспільної користі, але й ефективності власного бізнесу. Можливо, так відбувається саме тому, що саме ці асоціації об’єднують перш за все регіональні електронні та пресові видання, які працюють саме у реальних умовах, без тих преференцій та схем, які використовуються у нашому великому медіа-бізнесі.

Тож, наприклад, Михайло Вейсберг, голова Асоціації видавців періодичної преси, зазначив, що під час останніх парламентських виборів виграли ті ЗМІ, „хто надавав слово усім політикам. Навпаки, тираж падав у тих, хто підтримував конкретну особу. Цей оптимістичний приклад, – уважає Михайло – говорить про те, що читач та аудиторія потроху починають правильно оцінювати продукт”. На думку голови Асоціації, не треба концентруватися лише на політичних ризиках. Пан Вейсберг повідомив, що такий документ, як чітко виписана Редакційна політика видання, про необхідність та зміст якого сперечалися учасники засідання Медіа Клубу, насправді вже став практикою багатьох видань – членів Асоціації. В такому документі, – розповів виступаючий, – „передбачені вимоги до підготовки матеріалів, чітко виписані заборони. Наприклад, журналіст не має права писати статтю, якщо він не узгодив цитату з коментаря чи не перевірив точне ім’я виступаючого. І це виробляє, – на думку пана Вейсберга, – певний стиль”.



Цікаво, що майже ті ж саме думки висловив ще один учасник дискусії –

Майкл Вільямс, заступник редактора славнозвісної британської газети Independent on Sunday. Він зазначив, що „Політичні переконання найкрупніших британських власників протягом всієї історії зводяться до неускладненого бажання зробити світ безпечним місцем для проживання багатих людей. Але такий окремий погляд окремих особистостей – тільки частина картини британського ринку медіа. Такий підхід не враховує значну традицію британських журналістів – оперувати фактами”. І найбільш парадоксальним – з точки зору „доповіді” нашого пана Оселедчика щодо начебто специфіки суспільних та комерційних видань у всьому світі, було свідчення Майкла Вільямса про те, що у Великобританії „ЗМІ, які знаходяться у приватній власності, на відміну від громадських (!) можуть дозволити собі більш вільне висвітлення подій. Журналісти Бі-Бі-Сі, наприклад, – каже пан Вільямс, – обмежені своєю редакційною політикою, вони повинні слідувати більш жорстким правилам висвітлення, „політкоректності”. Приватні ж газети, навпаки, презентують дуже великий спектр думок”. Майкл Вільямс переконаний, що „найкращим охоронцем правди є плюралістична преса. Тоді ринок ЗМІ є справді здоровим, а читачам такий підхід дає змогу самим формувати свої погляди”.

Ось такою свою „редакційну політику” бачать представники найринковішої та найдемократичнішої системи медіа у світі. Залишається тільки сподіватись, що колись саме до такого консенсусу дійдуть й українські власники медіа, й українські журналісти, і навіть український „політикум”. Якщо останньому, зрозуміло, суспільство не залишить іншого вибору. Що є справою і сильної спільноти професійних та громадсько-небайдужих медійників.