Режисерка Тетяна Симон починала з короткого метру, знявши у 2015 році свій дебют «Хлам», а згодом працювала кастинг-директоркою та другою режисеркою у фільмах «Атлантида», «Вулкан», «Відблиск», «Клондайк», «Бачення метелика», «Я і Фелікс», «Редакція» та інших.

Після початку повномасштабного вторгнення Тетяна долучилася до документальної ініціативи «Архів війни», де очолює напрям інтерв’ювання свідків воєнних злочинів. Команда зібрала понад 950 історій людей, які пережили окупацію, евакуацію чи працювали волонтерами.

Зараз Тетяна разом із продюсеркою Олександрою Братищенко працює над своїм першим ігровим повнометражним фільмом «Надмірна чутливість» (Fucking sensitivity), у центрі якого — історія журналістки, що напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну намагається втримати рівновагу між професією, емоційним виснаженням і страхом перед тим, що ось-ось змінить усе.

«Детектор медіа» поговорив із Тетяною про роботу над фільмом, вигорання та як навчитися писати історії.

— Як виникла ідея фільму та чому саме повнометражний фільм, а не, наприклад, короткий метр?

— Короткий метр для мене — радше про експеримент і форму. У цій темі багато нюансів і складних кутів зору, повний метр дає змогу говорити про них ширше й глибше. Я почала розробляти сценарій у листопаді, активніше — у грудні 2021 року. Мені було важливо говорити про людей, які зазвичай лишаються поза кадром: волонтерів і фахівців, що офіційно працюють із темами війни, але не в центрі уваги. Тоді в публічному просторі більше говорили про військових, а значно менше — про тих, хто займається реабілітацією та адаптацією, або про волонтерів, чия робота часто залишається непоміченою.

Поштовхом стала розмова з моїм приятелем — ветераном АТО, яка була у нас ще до початку повномасштабного вторгнення у 2021 році. Після демобілізації він закінчив психологію у Могилянці та працював психологом в організації, що допомагає ветеранам адаптуватися до цивільного життя. Він розповідав, що часто відчував ставлення, ніби він комусь «щось винен», і що від нього очікували виконання чужої роботи, а на додачу ще й матеріальна частина — вкрай низька зарплата. Це дуже фруструвало. У сукупності саме це переконало мене, що про проблему треба говорити вголос: коли люди, залучені до такої роботи, змушені поєднувати три-чотири підробітки та не мають можливості відпочити, вигорання стає неминучим. До цього додається відчуття «само собою зрозумілої» їхньої праці — подяку вони чують рідко. Це пряма цитата мого друга: «Я майже ніколи не чую “дякую”».

— Головна героїня вашого фільму за професією журналістка. Чому саме таку професію обрали?

— Я почала думати, ким могла би бути головна героїня, і шукала професію, що, на перший погляд, має найменший прямий стосунок до війни. Адже мені було цікаво дослідити, як війна впливає на людей, які нібито не беруть у ній безпосередньої участі.

У цій темі багато тригерних аспектів, і журналістика, як виявилося, підходить для цього ідеально. Я поспілкувалася з кількома журналістами, провела власне дослідження — і зрозуміла, що це саме те, про що я думала. Журналісти часто працюють у складних умовах: більшість отримує дуже невеликі гонорари, а якщо хочеш писати про теми, які справді тебе цікавлять, — зазвичай доводиться йти у фриланс. Коли я дізналася, які суми платять за фриланс-матеріали, я була щиро вражена. Це мізерні гроші, особливо з огляду на обсяг і складність їхньої роботи.

І саме тому професія журналістки, як на мене, ідеально відображає всі ці контрасти — емоційне навантаження, низьку матеріальну винагороду та постійне балансування між особистою мотивацією та професійними викликами.

— А чи були якісь конкретні журналісти або журналістки, які вас надихали у цьому?

Образ головної героїні — це збірний портрет, який поєднує риси багатьох людей і організацій. Це журналісти, за якими я спостерігала, зокрема Альона Вишницька, мене дуже надихала її робота й завзятість, із якою вона береться за будь-яке завдання. Так само — адвокатська група Євгенії Закревської, яка продовжувала довгий час «лупати скалу» у справах Майдану. Теми, з якими вони працювали — це те, що вже давно було не у фокусі найбільших медіа, я маю на увазі саме медіа, а не тих кількох журналістів, які продовжують це висвітлювати, й не у фокусі суспільства, але попри це вони все одно роблять усе, що можуть, щоб досягти результату. Вони собою закривали велику, дуже потрібну нішу, до якої, на жаль, більшості було байдуже. Але вони не здавалися і продовжували. Це не може не надихати.

Мені б хотілося, щоб про таких людей говорили більше — не лише як про фахівців, які не здаються, а і як про людей, які теж потребують турботи й мають навчитися дбати про себе.

— Які теми були для вас ключовими у сценарії?

— Насправді крім теми вигорання, його причин і загалом роботи людей із громадського сектору, які тісно пов’язані з війною та переживають її вплив, великою темою для мене стало дослідження соціального контексту й новинного поля перед повномасштабним вторгненням.

Ідеться про ті вісім днів — від 16 лютого, коли всі прогнозували початок вторгнення, до 24-го, коли воно справді сталося. Одним із важливих етапів роботи було дослідження новин, які виходили в цей час. Я переглянула архіви двох великих українських медіа, вивчаючи, про що саме писали тоді. Це була велика і насправді досить виснажлива робота. Коли я займалася цим дослідженням у 2024 році, багато що з того періоду вже стерлося з пам’яті або здавалося неактуальним. Наприклад, тоді тривали Олімпійські ігри в Пекіні, й схоже, справді існувала певна домовленість між Росією та Китаєм, щоб не починати вторгнення до завершення Ігор.

Важливо також було згадати загальний інформаційний контекст тих днів. Паралельно тривала активна фаза пандемії COVID-19 — лікарні знову були переповнені. Зараз це може здаватися чимось далеким і трохи іронічним, але тоді це справді було серйозною проблемою. Саме тому в сценарії одна з ключових ліній — це середовище новин, у якому ми всі перебували напередодні вторгнення.

Окрема важлива тема — це реабілітація ветеранів і те, як вона відбувалася. Я відвідувала реабілітаційний центр, який працював ще до початку повномасштабної війни. Вони робили цю роботу без суттєвої підтримки громадськості чи фінансування, але вже тоді впроваджували передові методики, які сьогодні сприймаються як звичні. Наприклад, нейрофідбек-терапія, яка зараз доступна навіть цивільним у приватних клініках, уже тоді використовувалася в госпіталі «Лісова поляна». Тому тема того, як саме відбувалася реабілітація, хто її робив і чому, попри всі зусилля фахівців, не завжди вдавалося досягти бажаних результатів, — теж одна з центральних у сценарії. Крім цього, я консультувалася з одним із ветеранів АТО, аби прописати персонажа ветерана у фільмі, який є також одним із ключових.

— А крім консультацій із безпосередніми учасниками тих чи тих подій, як ви працювали над сценарієм?

— Насправді все було досить стандартно для підготовчої роботи над ігровим кіно. Якщо говорити про журналістів, я проводила інтерв’ю з ними, а також аналізувала, над якими темами вони працювали в різні періоди. Окрім цього, переглядала їхні соцмережі, щоб побачити, як вони самі рефлексують про свою роботу й через що проходять емоційно. Спілкувалася також з українськими фіксерами й журналістами, які працювали з іноземними медіа — і як фіксери, і як фотографи, щоб краще зрозуміти нюанси цієї співпраці. Бо всі іноземці різні: є нормальні, є не дуже. Як і в нас — не всі журналісти класні, будьмо чесними.

Також у нас є лінія, повʼязана з Дебальцевим, і є сцена, де героїня разом з іноземним журналістом їде робити матеріал у місто Щастя. Щоб передати атмосферу, я передивилася, мабуть, усі можливі відео, зняті там у лютому — буквально напередодні вторгнення.

— Чому вирішили показати події саме напередодні повномасштабного вторгнення?

— Певно, через концентрацію подій і полярність очікувань, які тоді були. Хтось готувався, хтось — ні. Вторгнення ось-ось мало статися, потім відкладалося, і все це створювало відчуття постійного хаосу буквально у всьому: у наших діях і навіть у спілкуванні між собою, бо все було дуже хаотичне. Я дуже добре пам’ятаю цей стан: ніби всі все розуміють, але ніхто не знає, що саме робити.

Це був період, коли було важко повірити, що весь світ знає про загрозу, але фактично нічого не робить, щоб її зупинити. Вражало, як багато міжнародних політиків і медіа повторювали наративи російської пропаганди — про те, що «Україна впаде за три дні» й подібні речі. Це було особливо болісно, бо ніхто не намагався зрозуміти наш досвід із 2014 року, наш спротив, наші вісім років війни. Якби хтось справді почув українців, було б очевидно, чому спротив буде, і що ми не здамося. Вони ж про це навіть не думали, тому не цікавилися. Тому мені було важливо показати саме цей період, коли всі все знають, але не діють, і коли здається, що світ спостерігає замість того, щоб спробувати щось змінити.

— Які етапи підготовки стали для вас найскладнішими?

— Якщо бути відвертою, то найскладніше в усьому цьому — продовжувати розвивати проєкт. Говорити про складні теми — це одне, все можна перебороти, якщо мати час на дослідження. Але найважче — це працювати над сценарієм понад три роки абсолютно без будь-якої фінансової підтримки.

Насправді це дуже фруструє і виснажує, бо паралельно потрібно заробляти на життя іншою роботою. А ще й постійні обстріли Києва, ночівлі в укриттях, блекаути. І все це — без упевненості, що цей проєкт комусь потрібен. І саме це було найскладніше — не здатися, не опустити руки й продовжувати працювати потроху, десь у вихідні, десь узагалі без вихідних.

Зараз ми отримали підтримку від Українського культурного фонду, щоб попрацювати над сценарієм, і це дуже допомагає.

— Як ви почали роботу над проєктом?

— У мене було декілька етапів роботи над сценарієм. Перший синопсис і трітмент я писала в ніч на 24 лютого, як би це не звучало зараз. Тоді я якраз готувала заявку до УКФ, здається, дедлайн був десь 25 числа. І поки я вночі працювала над текстами, почалося повномасштабне вторгнення.

Після цього, звісно, було абсолютно не до сценарію. Роботу довелося відкласти на кілька місяців, і, здається, лише в травні я повернулася до неї. Саме тоді стало зрозуміло, що це має бути історія про період напередодні вторгнення. Структура загалом залишилася майже тією ж, змінився лише фінал — він закінчується початком повномасштабної війни.

На основі тієї версії сценарію ми отримали грант від Deutsche Institut у співпраці з Docudays і зняли тизер. Зараз ми вже розуміємо, що це було помилкою — на той момент здавалося, що попереду буде більше можливостей для виробництва і розвитку, але ситуація виявилася іншою. У грудні 2022 року я потрапила на резиденцію Pop Up, і це стало переломним моментом. Там я усвідомила, що історія у своєму тодішньому вигляді не працює — вона фруструвала, у ній було багато недоліків. Після цієї резиденції я поставила собі ультиматум: або ми повністю переписуємо історію, або я більше не працюю над цим проєктом.

І саме тоді я отримала можливість узяти участь у програмі LIM (Less is More) у співпраці з Terrarium. Це стало справжнім проривом: за пів року роботи в Європі історія кардинально змінилася — стала глибшою, точнішою, дорослішою, хоча ще не ідеальною.

А рік тому, у 2024-му, я потрапила на резиденцію від Göteborg Film Festival. Саме там, протягом двох місяців роботи, сценарій набув остаточного вигляду. Усе, що ми напрацювали в Гетеборзі, лягло в його фінальну версію.

Тож усі три міжнародні резиденції — Pop Up, LIM/Terrarium і Göteborg — стали ключовими. Вони дали змогу пройти шлях від інтуїтивного задуму до цілісної, зрілої історії, якою сценарій є зараз.

— Чим фінальна версія відрізняється від початкової?

— Передусім масштабами. Не можу сказати, що це щось зовсім нове для мене: я й раніше працювала з документальним матеріалом і непрофесійними акторами. Але якщо говорити про нинішній етап і роботу над сценарієм, то саме це для мене новий досвід.

Коли я навчалася в інституті Карпенка-Карого, у нас формально була дисципліна «сценарна майстерність», але на практиці нас там нічого не вчили. Люди, які викладали, самі не дуже розуміли, як цей процес працює. Пам’ятаю, нам просто казали: «Сядьте й одразу напишіть сценарій». Так це не робиться. Саме написання сцен — це взагалі останній етап у всьому процесі. І саме завдяки програмі LIM я зрозуміла, як це має виглядати насправді. Що написання сценарію — це не про натхнення чи муки творчості, а про роботу з чіткою структурою, інструментами й логікою. І коли розумієш, як це робити, стає набагато простіше й цікавіше.