Голова районної адміністрації вимагає компенсації моральної шкоди в розмірі 200 тисяч гривень, а також припинення друку газети " Зміївський кур’єр" на підставі ст.18 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) України".

На думку пана Омельченка, тривалий час протягом 2002 року у вказаній газеті розповсюджуються відомості про його неправомірні дії. Серед позовних вимог Іван Омельченко вимагає „обязать ответчиков опровергнуть указанные сведения путем опубликования опровержения в специальной рубрике «Опровержение», поместив в газете "Змиевський курьер” таким же способом, что и опровергнутые сведения, в течение месяца со дня вступления решения суда в законную силу». А також, як йдеться у позовній заяві, «В счет возмещения морального ущерба взыскать в мою пользу с редакции газеты „Змиевский курьер” – сто тысяч гривен, с Сумца Александра Николаевича – сто тисяч гривен. Выпуск газеты „Змиевский курьер” прекратить со дня, следующего после опубликования опровержения распространенных сведений".

При цьому позивач посилається на ст.18 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. Нагадаємо, що у цій статті йдеться про те, що суд може припинити випуск друкованого ЗМІ у разі порушення частини першої статті третьої цього Закону. Зокрема, позивач посилається на те, що суд має закрити газету через те, що її дії підпадають під норму ст.46 Закону «Про інформацію»: «інформація не можу бути використана для …посягання на права і свободи людини».

Історія цієї справи така: ще 28 серпня редактор "Зміївського кур’єра" Олександр Сумець звернувся в міліцію з заявою про напад на нього чотирма невідомими. Медичне обстеження зафіксувала легку форму побоїв. Наступного дня він дав прес-конференцію для журналістів у місцевому прес-клубі, де заявив, що немає ніякого сумніву в замовленому характері цього інциденту.

За словами Олександра Сумця, його газета "наступила на хвіст пану Омельченку, написавши про те, як він патронує підвідомчі йому комерційні структури, що відмивають гроші з бюджету".

31 серпня в ефірі місцевої телекомпанії Іван Омельченко назвав заяву Сумця "грою на маси".



Того ж дня голова районної держадміністрації міста Зміїва оголосив, що подає позов до суду про відшкодування моральної шкоди загальною сумою 600 тисяч гривень (сума позову менша втричі, однак, для районки і це може означати закриття газети) особисто на редактора місцевої незалежної газети. Він вважає, що через дії редактора моральних збитків зазнали не лише він, а й увесь район та влада.

Газета „Зміївський кур’єр” дев’ятий рік виходить в районному центрі поруч з двома державними. Її засновником є трудовий колектив. Газета, за словами головного редактора „Зміївського кур’єру” Олександра Сумця, не користується державними дотаціями, а є самоокупною, „тримається”, в основному, за рахунок реклами, і значно менше – передплати. А ще газета є місцевим рекордсменом за кількістю судових позовів.

Наша розмова з редактором Олександром Сумцем, яку ми публікуємо нижче, відбулася ще у вересні, коли голова райдержадміністрації публічно оголосив про свої погрози подати позов на редактора. „Детектор медіа” тоді ж звернулася до усіх героїв публікації за коментарями. Однак, на той час здавалося, що погрози залишаться нереалізованим, оскільки у канцелярії Зміївського районного суду нам повідомили, що позову від голови райдержадміністрації до головного редактора газети „Зміївський кур’єр” у них на той час ще не було. Сам голова районної виконавчої влади тоді знаходився на лікуванні у лікарні. Однак, цього тижня стало відомо, що Іван Омельченко таки вирішив „покарати” газету.



- Олександре Миколайовичу, яким чином ваша газета могла спричинити так багато шкоди району?

- Судові переслідування не залежать від наших політичних уподобань і з’явилися з першого року існування газети. Звичка у людей була до тих районок, що писали лише про гарну працю селян, як вони вивозять гній на поля чи косять пшеницю. Ми прийшли на газетний ринок з іншими постулатами: для нас немає різниці – керівник це чи проста людина, якщо вона заслуговує на моральну підтримку, ми підтримуємо, якщо ні – ми критикуємо, не дивлячись на ранг. І, безумовно, своїми бездарними діями нашу критику викликали й апарат та сам голова райдержадміністрації. Цього вимагали навіть самі наші читачі.

Ви працюєте тут, в Києві, і не знаєте, що відбувається в регіонах. Я не хочу говорити зараз про Александрова чи Гонгадзе, але в регіонах і зараз є приклади того, що напади на журналістів тривають.

28 серпня цього року було скоєно замах на моє життя. А 29 серпня кореспондент Першого національного по Харківській області Олександр Швець зібрав на прес-конференцію усіх журналістів, які працюють у харківському регіоні. На ній я поширив інформацію про все, що трапилося зі мною. ТРК „Сімон” зробив витяг з мого виступу про те, що я „наступив пану Омельченку, голові нашого району, боляче на хвіст”, це йому повідомили і він наступного дня прийшов на ТБ і заявив, що подасть позов на мене на 600 тисяч гривень. У газеті „Вісті Зміївщини” через два тижні після нападу на мене голова райдержадміністрації зробив звернення до жителів району, половину якого присвятив мені та нашій газеті. А наступного дня після замаху на мене по місцевому телебаченню та в пресі було поширено заяву за підписом керівника місцевої міліції про те, що кримінальну справу не було порушено, бо на думку міліції, „пан Сумець зорганізував побиття себе з метою реклами”. У цій ситуації я хотів би подякувати „Сільським вістям”, „Українському слову”, телеканалу „Інтер” та ТРК „Сімон”, які мене підтримали. І тільки після втручання Комітету ВР по свободі слова було порушено кримінальну справу за фактом нападу на мене. Приїздив представник МВС особисто від міністра внутрішніх справ Ю.Смирнова, отримали ми повідомлення від Генпрокуратури про доручення облпрокуратурі займатися цією справою.

- Наскільки обтяжливими для районної газети є судові позови та суми моральної шкоди?

- Ми на ринку 9 років і знаємо, що таке суди не на теорії. Скільки до газети, що займає незалежну позицію, було загалом позовів - так зразу навіть важко сказати. Тільки зараз з тих, що розглядаються, залишилося 8-9 позовів. Сьогодні я теж мав бути присутнім на засіданні суду, що розглядає позов голови районної санепідемстанції до газети. А ситуація така: санстанція перевіряла місцеве кафе «Даллас». За деякими відомостями, це кафе контролюється головою райдержадміністрації. Нам було цікаво отримати матеріали перевірки. Голова санстанції сам повідомив нас про таку перевірку, але коли кореспондент прийшов до нього за матеріалами, керівник санепідемстанції Павло Полупан відмовив нам у наданні такого документу. У телефонній розмові він повідомив мені, що не хоче з нами співробітничати. Він сказав, що „його попередили”. Після цього ми звернулися до СЕС офіційно: просимо повідомити результати перевірки кафе „Даллас” згідно закону „Про інформацію”. Заступник керівника СЕС відмовив нам у наданні такої інформації, мовляв, „згідно закону про комерційну таємницю ми не маємо права надати таку інформацію”. Але ж кафе – це підприємство громадського харчування, а не банк. Тому жителі міста мають право знати, чим їх годують... Про все це у газеті вийшла публікація під заголовком: „Пан чи Полупан, але чому змінив він свій план?”. Позивач оцінив моральну шкоду, нанесену йому нашою газетою, в 50 тисяч гривень.

- З огляду на таку кількість позовів, як редакції ще вдається працювати?

- За усі ці роки, скільки б проти нас не подавали позовів, Верховний Суд України усі скасував. Очевидно, що суддя районного суду надзвичайно залежний від місцевої влади. Та й усі, скасовані ВСУ, рішення райсуду апеляційний суд теж залишав без змін. Тому кожного разу вирішення конкретного спору затягується на роки. Мені доводиться оббивати пороги вищих судових інстанцій, щоб добитися справедливого рішення.

Так, під час виборів 1998 року на нас подав позов про відшкодування моральної шкоди екс-кандидат у народні депутати, колишній міністр зв’язку Єфремов. Він подав позов на 80 тисяч за те, що ми написали: „Звідки у пана Єфремова така любов до Любов Борисівни, яка працює начальником поштового відділення?”. Ви самі розумієте, як пошта працювала тоді на міністра зв’язку. Суд присудив нам після всіх інстанцій сплатити 1000 гривень.

З іншого боку, коли Харківський обласний суд не відмінив рішення районного суду, я маю право подати апеляцію, однак, на цьому етапі рішення вступає в законну силу і виконавча служба зобов’язує мене виконати це рішення. Рахунки редакції арештовують, присилають приписи з вимогою надрукувати спростування, хочу я того чи ні. Отже, я змушений друкувати спростування і сплатити нібито завдану моральну шкоду. У випадку з екс-міністром зв’язку Єфремовим суд зобов’язав нас надрукувати спростування у двох номерах газети площею, рівнозначною надрукованим матеріалам. Так мені довелося багато чого написати на себе та редакцію, щоб виконати рішення суду й заповнити площу.

А через деякий час ВСУ скасовує рішення районного суду. У цій ситуації єдине, що ми можемо зробити, аби якось відновити свою репутацію перед читачами: надрукувати рішення Верховного суду України щодо давньої справи. І ми це робимо, що, звичайно, місцевій владі не до вподоби. До речі, у цій справі ми вирішили стояти до останнього. І повертали цю смішну суму рівно чотири з половиною роки.

Ми стикнулися ще з однією проблемою. Скаргу до ВСУ я повинен подавати до районного суду, а він пересилає її у Верховний суд. Коли ВСУ приймає рішення, то знову переправляє його в райсуд, який зобов’язаний мене ознайомити з рішенням. Так от, я ще у лютому цього року подав скаргу до ВСУ на рішення райсуду, прийняте на користь Ощадбанку, за яким нам було присуджено подати спростування та виплатити півтори тисячі гривень морального збитку. Однак, до цього часу райсуд не наддав мені відповіді з ВСУ.

- Газету у районі відкрити дуже важко, оскільки це вимагає великих коштів, а засновниками існуючих газет є органи влади. Коли ви відкривали газету, чи відчуваєте ви в інший спосіб тиск на газету? Чи пропонують вам друкувати певні матеріали?

- Відкривати газету було не важко, однак на початку доходило до абсурду: після заснування газети нам було поставлено вимогу - приносити в райдержадміністрацію тексти для погодження. Але тоді у нас конфлікту з владою не було, ми, навпаки, були раді, що живемо в незалежній країні, яку підтримує ця влада, і яка працюватиме на добробут людей. Але 10 років незалежності показали, що це не так. Згодом ми відмовилися від цієї практики, але, як мені відомо, редакція газети „Вісті Зміївщини”, засновником якої є райдержадміністрація, робить це кожен випуск.

На рівні району з’являється цензура іншого характеру, її можна назвати економічною цензурою. Чи не таким можна назвати дії „Укрпошти” - монополіста, що працює на владу? Це було особливо помітно під час виборів, коли свіжонадруковані пачки таких газет, як „Сільські вісті”, „ВВ”, „Комуніст” і нашої газети, яку ми в той час випускали накладом у 50 тисяч примірників, можна було знайти на міському смітнику.

Зараз в країні відбувається передплата. Що робить влада? Усіх листонош зібрали у Будинку культури й, зокрема, сказали, що газета „Зміївський кур’єр” закривається, тому повідомте читачам, що такої газети не буде, нехай не передплачують. А ви знаєте, хто такий листоноша на селі – це людина, якій вірять усі сельчани.

Відомо, що наша газета виживає за рахунок реклами. На нараді керівників підприємців попередили, що вони не зможуть працювати в районі, якщо розрахуються із „Зміївським кур’єром”.

- А як складаються стосунки газети та політичних партій?

- До виборів 2002 року я очолював місцевий осередок „Трудової України”. Я сам на виборах до Верховної Ради України балотувався як незалежний кандидат і боровся проти кандидата від влади. Результати виборів вплинули на подальший перебіг обставин, тим паче, що ситуація в країні сприяла тому, що після виборів ми стали на позицію політичної опозиції і підтримуємо партію Юлії Тимошенко „Батьківщина”. „Батьківщина” нас не фінансує, але колектив редакції колективно вступив у цю партію.

- У чому ви бачите можливість звільнення районної преси від тиску влади?

- Найперше, потрібно роздержавлення ЗМІ. В країні мають працювати закони, адже вони загалом не погані і дозволяють захистити газету. Але ж судді не знають законів. Неодноразово під час судових засідань я посилався на відому Постанову Пленуму ВСУ від 1995 року „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди (витяги)”, але ж суддя не знає, що такі постанови існують. Щодо позовів до ЗМІ про відшкодування моральної шкоди, я думаю, що треба добитися, щоб позивачі втратили можливість добиватися грошової компенсації моральних збитків від ЗМІ. Адже, коли друкую статтю, то й друк спростування за рішенням суду буде, так би мовити, покаранням паритетним.

.



Від редакції: У своєму позові до газети голова місцевої райдержадміністрації Іван Омельченко вказує, що „відповідачами в газеті „Зміївський кур’єр” тривалий час протягом 2002 року розповсюджуються відомості про мої неправомірні дії як людини, громадянина та посадової особи органу державного управління”.

„Мною до цього часу, – говориться у позові. – не приймалися передбачені законом міри реагування по притягненню відповідачів – як учасників інформаційних відносин – до судової відповідальності, в надії на те, що вони самі усвідомлять безпідставність розповсюдження відомостей, що мене ганьблять. У той же час з мого боку були вжиті неодноразові спроби дати публічні відповіді на питання, що виникають у зв’язку з обійманням мною посади голови державної адміністрації Зміївського району, врегулювати ситуацію, умисно створену відповідачами навколо мого імені, однак, це викликало нові публікації в газеті з перетворенням у знущання оцінкою цих спроб як „клоунад”.

Цього тижня Іван Омельченко перебував у відрядженні в столиці, очевидно, у зв’язку зі зміною уряду, тому почути його особисто не вдалося. Як повідомив «Телекритиці» керівник апарату Зміївської райдержадміністрації Віктор Черепаха, він не відповідатиме на питання, чому саме голова райдержадміністрації не мав змоги оприлюднити свою позицію в газеті поза судовим позовом. Віктор Черепаха каже, що Іван Омельченко подав позов як приватна особа, от тільки не зрозуміло, чому він обгрунтовує позов саме моральними стражданнями у якості керівника районної влади.

У позові І.Омельченко, зокрема, вказує, що він усвідомлює той факт, що в силу посади, яку він обіймає, його дії „безумовно, підлягають публічному обговоренню”. Однак, він наполягає на тому, що у даному разі відповідачі „дозволили собі діяти зі злим умислом, явно перевищивши і моральні, і законні рамки, добиваючись таким чином і у такий спосіб, щоб читачі жахнулися від мого свавілля та корумпованості та власної беззахисності. Досягається це відповідачами умисно в порушення законного принципу достовірності та об’єктивності розповсюджуваної інформації. А з цим змиритися неможливо”.

Це правда, що стиль газети по відношенню до Івана Омельченко був досить гострим і досить оціночним, що характерно для районної опозиційної преси.

У якості прикладів образливих висловлювань на свою адресу у газеті, позивач наводить декілька цитат зі „Зміївського кур’єру”. Передрукуємо їх і ми, аби читачу дещо прояснити суть претензій. В статті „Почему так опасна неизличима болезнь власти„: „Но этот спрут в предсмертной агонии еще успеет сделать много черных дел, дабы очернить уважаемых в народе людей, которые идут на выборы против воли хозяина Омельченко». Або інше: «...відразу після виборів глава райдержадміністрації Омельченко І.Д. приступив до розв’язання кадрової проблеми в районі, аби непокірних позбавити місця роботи і ще раз розписатися в своєму безсиллі перед зміївчанами…» і подібне.

Як вказує у позові голова Зміївської райдержадміністрації, такими діями газета порушила його „нормальные жизненные связи, обычное душевное состояние,…тяжким грузом легла на меня необходимость реабилитировать себя в глазах органов государственной и исполнительной власти, знакомых, близких людей…; „была в глазах органов государственной и исполнительной власти, граждан, общественности, должностных лиц подвергнута экзамену моя способность дать правильную оценку сложившейся ситуации…» и т.д.

Зрозуміло, що тільки суд визначить міру моральних страждань керівника районної Зміїівської влади. Однак, чи не призведе це в кінцевому результаті до реального закриття районки, що вже давно мозолить очі місцевій владі?