З Дмитром Хилюком ми зустрічаємося ввечері біля лікарні. Він у жовтому брендовому худі УНІАН. Загалом має кращий вигляд, ніж ми очікували: каже, з минулого року в російському полоні почали краще годувати, тож люди трохи набрали ваги. Цікавиться новинами, які пропустив за останні три з половиною роки: як звільнили Херсон, як відбулась операція на Курщині, що сталося з Чорноморським флотом і російською стратегічною авіацією. Врешті, як змінилася війна, що таке FPV-дрони і як Україна завдає ударів углиб Росії. Досі ми отримували хіба уривки інформації про Дмитра зі слів тих, хто зміг його побачити в російському полоні. Нарешті він сам розповів свою історію.

Радий тебе нарешті бачити вдома. Можеш розповісти, як ти потрапив у полон? Бо до цього твою історію ми знали тільки зі слів інших людей.

Ми з батьком поверталися до свого будинку від дому нашої сусідки. Це було 3 березня 2022-го, близько 10-ї ранку. Треба було взяти продукти й приготувати якусь їжу, бо в нас уже не було газу. Нам лишалося пройти кілька десятків метрів, але тут з’явилися п’ять військових РФ зі зброєю напоготові. Вони наказали лягти на землю й обшукали нас. На всі мої зауваження, що я тут живу, що в мене є документи, які це підтверджують, росіяни не зважали. Нам сказали, що нас перевірять, чи не є ми коригувальниками й навідниками, і відпустять.

Нам накинули куртки на голови й під конвоєм повели на територію промислових складів села Козаровичі (неподалік будинку Дмитра. – Авт.). Там мене посадили в приміщення без вікон, мого батька – в інше, аналогічне. У кімнаті зі мною було близько п’яти людей. Їх почали затримувати, здається, ще 27 чи 28 лютого. Ми з ними сиділи в абсолютній темряві, очі зав’язані у всіх, руки зв’язані, у декого ще й ноги. У туалет людей не водили, тому доводилося справляти, кгм, потреби в одязі. Воду нам давали лише раз на день, зовсім набагато, може грамів 100–250. З їжі був маленький шматочок вафлі чи печива на весь день. І от у таких умовах ми пробули три доби.

Росіяни знали, що ти журналіст? І як вони про це дізналися, якщо дізналися?

Перший допит у мене був у моєму селі, в Козаровичах. Я не знаю, хто зі мною говорив, бо в мене були зав’язані очі, але я не став приховувати, що журналіст: це не мало сенсу, скажімо так. Бо в інтернеті, набравши прізвище в пошуковику, можна встановити професію людини.

Після трьох діб нас повантажили в автомобілі й повезли до селища міського типу Димер. І серед тих, кого везли, я впізнав голос батька. Я його питаю: “Чому ти тут?” Бо російські військові сказали мені, що батька відпустили додому. На той момент йому було 74 роки вже. Виявилося, що росіяни брехали. Батько розповів, що його примусили написати прощальну записку для мене і моєї мами: його водили на фейковий розстріл. На щастя, батька лише залякували.

У Димері нас кинули в приміщення кочегарки на території підприємства “Вікналенд”. Там уже було кілька десятків затриманих з навколишніх сіл: з Димера, з Глібівки, з Козаровичів. Люди там перебували вже кілька днів. Умови були такі самі: зав’язані очі, зв’язані руки, їжі й води давали дуже мало.

Там був хлопець із мого села, з Козаровичів, він працював на ірпінській насосній станції. То в день, коли її територію зайняли росіяни, той хлопець був на зміні. І він сфотографував російську техніку. То за це йому молотком перебили пальці. Це в Димері відбулося.

Як тебе вивезли з України? Ти був у Білорусі? Чи одразу потрапив на російську територію?

У Димері нас тримали до 10 березня. Того дня окупанти зачитували імена, серед них і моє. Нас знову повантажили в автомобілі, тентовані. І повезли, як я вже потім зрозумів, до міста Гостомель. Там нас посадили в підвальне приміщення, у промислові холодильники. Там до нас приїжджало якесь російське телебачення, сюжет знімати. Пам’ятаю, до нас зайшов якийсь російський офіцер і спитав, чи є добровольці дати інтерв’ю. Я підняв руку. Цей росіянин сказав, що мені не можна, я цивільний. Там нас тримали до 16 березня.

Потім нас знову кудись повезли. Я не міг бачити маршрут, бо нас везли в кунгу, у якому вікна були закриті фанерою. Був сонячний день, і в щілину я міг трохи бачити. І за тінями  побачив, що сонце світить нам у спину: я зрозумів, що нас везуть у бік кордону.

За кілька годин ми опинилися на території Білорусі. Як я пізніше дізнався, ми були в місті Наровля Гомельської області. Там нас посадили в приміщення якихось сільськогосподарських складів, без вікон. Зі мною разом були цивільні, були військові, яких узяли в полон біля Києва. Там ми просиділи 17 березня, а 18-го зранку нам усім оформили картки військовополонених. Власне, там ми й дізналися, що ми військовополонені.

Важливо. Ти військовий? Був військовим? Був у лавах тероборони?

Я не військовий. Не є і не був. Як і більшість тих, хто зі мною того дня сидів у складі в Наровлі.

Тож оформили нам ці картки, зав’язали очі, зв’язали руки за спиною і посадили в армійські кунги. Їхати довелося весь день. І багато людей просили, щоб їм хоча б наручники послабили. Наприклад, був один чоловік із хворою спиною, йому було дуже важко з руками за спиною їхати. Але росіяни не зважали. І близько п’ятої вечора 18 березня 2022-го ми опинилися на території Російської Федерації. Це було місто Новозибков, Брянська область. Приблизно за 70 км від українського кордону.

Там ми зіткнулися з таким явищем, як “прийомка” в слідчих ізоляторах. Це коли тебе ведуть від автомобіля, який тебе привіз, до тюрми на оформлення. І під час цього тебе б’ють палицями, б’ють ногами, кидають об землю, цькують собаками, усіляко принижують. А ти водночас не бачиш нічого, бо очі зав’язані, руки зв’язані. Це тривало досить довго: я був в останній партії, яка через це проходила. І мене оформлювали вже за документами початком нової доби, тобто 19 березня. У нас узяли відбитки пальців, якісь мазки, я так думаю, для ДНК, напевно. Я не зовсім розумів, куди я потрапив, не розумів, що відбувається, це був стрес. Взагалі спочатку не ототожнював це приміщення з тюрмою, бо, дякувати богу, ніколи в тюрмах не був.

Вже коли ми почали заповнювати документи, я зрозумів, де опинився. Бо ми нібито на зберігання поздавали свої речі, у кого були документи – здали документи. Нам видали тюремну форму і порозводили по камерах. Водночас нам дали помитися, але це відбувалося в крижаній воді. Був медичний огляд. На ньому я сказав, що на мене напав службовий пес: він вкусив мене за бік, у мене йшла кров. Але цей російський так званий медик навіть не зреагував на це. Врешті, мене посадили в камеру нового корпусу СІЗО № 2 міста Новозибков: третій поверх, 123-тя камера. Там уже було двоє громадян України: Олександр Пономаренко із села Бабинці Київської області; другий – мій односелець, Михайло Демченко, молодий хлопець, йому було 21 чи 22 роки тоді. Його дуже сильно били й катували, бо в нього було татуювання з українським гербом. Власне, так відбулося моє знайомство з російським полоном.

Тобі хтось пояснював, що ти взагалі робиш у СІЗО? Тебе в чомусь звинувачували? Висували якісь офіційні звинувачення? Хоча б формально намагалися пояснити твою присутність у Росії?

Жодних звинувачень, жодних юридичних претензій, оформлених документально чи неоформлених, до мене не було. Водночас охорона СІЗО, так звані вертухаї, коли ми бігали на прогулянку або митися в лазню, нам прямим текстом казала: “Добро пожаловать в Бухенвальд!” Вони цим пишалися, напевно.

Це було дуже страшне місце. Крім того, що всіх там били, дуже дошкуляло катування голодом і холодом. Половина цього СІЗО – це старі будівлі, певно ще царської Росії. Дуже товсті стіни, дуже холодно і сиро. Будівля, у якій ми сиділи, була ще на ремонті. Тобто там не було вікон. Як я розумію, її дуже швидко пристосовували для тримання українських полонених. Ти мав постійно рухатися, розтирати руки й ноги. Холод і сирість були жахливі. І так тривало з вересня і до кінця травня.

Яка ситуація була з їжею? Чим вас годували?

З їжею була катастрофа. Люди втрачали приблизно в півтора-два рази зі своєї ваги. Їсти давали мало, страви були малокалорійні, без солі й цукру. За добу ми отримували в об’ємі десь до літра рідини: це сніданок, обід і вечеря.

Стравами це було важко назвати. У нас добрий господар свиней годує краще. Була типу каша якась: крупа найнижчого ґатунку, дуже водяниста, без солі, без жирів. І її було мало: 150–250 г тої каші й невеликий шматок хліба, десь 75 г можливо.

В обід був суп. Інколи це і справді було схоже на суп, інколи не дуже. Об’єм – десь половина півлітрової миски. І знову ж таки, без солі. Хліба давали, може, грамів 150. Увечері знову була якась каша, могла бути картопля. Зрідка, іноді, траплялися якісь невеличкі шматки м’яса. Тому я б сказав, що голод дуже сильно відчувався.

Інформації ми там майже не мали. Іноді, до осені 2022-го, по камерах носили телевізор, по якому показували російські новини. У нас у камері антена не ловила сигнал, але із сусідніх камер ми уривки чули. Наприклад, про те, що європейські політики приїжджали в Бучу оцінити масштаби злочинів. Зрозуміло, що росіяни говорили, що це все вигадки. Загалом, інформацію вони подавали у вигідному для них світлі.

Як і коли ти опинився в колонії в Пакіно?

З Новозибкова мене забрали 11 травня 2023 року. Того дня нам раніше дали сніданок. І так ми зрозуміли, що щось відбувається. І потім почули, як з усіх камер виводять людей. Я тоді сидів у першому корпусі, на другому поверсі, в камері 43. Ми спочатку подумали, що нас будуть везти на обмін. Але їхали ми на північний схід. Тож я зрозумів, що ми їдемо не до України, а далі в Росію.

Ввечері ми опинилися в транзитному слідчому ізоляторі міста Тула. Звісно ж, у нас була “прийомка”. Документи нам не оформлювали, нас просто били гумовими палицями дорогою від автозаків до прогулянкових двориків, у яких нас лишали ночувати. Били по чому потраплять: по спині, голові, ногах. У цих двориках можна було лише або стояти на ногах, або на колінах. Сидіти чи лежати заборонялося. З нами було багато людей, особливо літнього віку. Дехто втрачав свідомість. В одного чоловіка стався напад епілепсії. Але росіянам було байдуже – вони не надавали допомоги.

У цих двориках хто був? Цивільні, військові полонені? Чи і цивільні, і військові?

Там були і цивільні, і військові. Напевно, військових було трохи більше. Бо з Новозибкова з нами їхали і нацгвардійці, які потрапили в полон у Чорнобильській зоні, і оборонці Маріуполя, яких багато привезли свого часу.

Наступного дня зранку, ще сіріло, нас знову провели через стрій росіян з гумовими кийками, повантажили в ті самі автозаки, і десь в обід ми приїхали на нову локацію: селище Пакіно, Владимирська область, Ковровський район.

Тут уже нас не били: просто змусили стояти на колінах тривалий час. Потім по одному почали заводити в так званий санітарний пропускник, давали можливість помитися. Видали інші тюремні роби, рушники, постіль. І почали розселяти по камерах. Я потрапив до приміщення, в якому вже було 14 людей: і військові, і цивільні, і з Київської області, і з Харківської області. Загалом, була збірна солянка така.

Опиши камеру, в якій ти опинився. Чи відрізнялася вона від Новозибкова і чим?

Камера була краща, ніж у Новозибкові. Принаймні це не була аварійна будівля, сильно новіший двоповерховий корпус. Камери були розраховані на чотирьох або шістьох людей, але нас там було 15. І загалом камери були переповнені. Ми були в камері 12 третього корпусу. Туди доставляли додаткові нари: у такий спосіб туди можна було помістити більше народу, ніж за санітарними нормами.

Також важливо зауважити, що в Пакіно з туалетів у камерах познімали двері. І ти ходив у туалет без дверей. Для чого це зробили – незрозуміло. Бо в тому ж Новозибкові двері в туалетах усе ж були. Все ще не розумію, навіщо це зробили.

Порівнюючи з Новозибковим. Чим вас годували? Як вас годували?

Їжа. До червня 2024 року з їжею в Пакіно була біда. Фактично це була водичка, в якій плавала чайна ложка крупи чи картоплі. Якщо давали кашу, то це було сім-дев’ять столових ложок. Якщо їх було 14 – це вважалося за свято. Хліба давали трохи більше, ніж у Новозибкові. Є такий хліб, цеглинка. Так от, якщо його порізати на п’ять-шість частин, то ця частинка була на кожне приймання їжі: зранку, в обід і ввечері. Але загалом їжа була несолона, водяниста, її було мало, і люди продовжували худнути. Я не знаю, скільки точно я втратив саме в Пакіно, але скажімо так: на першому зважуванні я, здається, важив 54 кг. У Новозибкові нас ніхто не зважував ніколи.

А до полону скільки ти важив?

До полону моя вага була 74 кг. Також бувало, що під час зважування нам позаду ніг ставили невеличкі гирки, щоб ваги показували більшу цифру. Таке також бувало.

Ми з колегами змогли з’ясувати, що в Пакіно минулого року з харчуванням стало краще…

У нас ходили чутки, що раціон нам покращили тому, що з полону повернувся нацгвардієць, який у Чорнобильській зоні потрапив у полон. Його прізвище чи Горелик, чи Гарелік (фото нацгвардійця Романа Горілика після російського полону показав проєкт “Хочу жить” 4 червня 2024 року. – Авт.). Він повернувся до України дуже виснажений, ніби в’язень концтабору. І в Росії після того зчинився великий скандал, чи то стався міжнародний скандал. Одним словом, хлопців, які сиділи з Горіликом у камері, примусили писати пояснювальні записки, що це він сам відмовлявся від їжі, не хотів їсти й оголошував голодування з незрозумілих причин. І це він такий худий не через нікудишнє харчування, а з власної волі. І робилося це все вночі, дуже аврально. Тоді ж нам видали додаткове мило і зубну пасту. Після того нас почали годувати краще, люди потрошку почали набирати вагу. В їжі стало більше жирів, олії, порції також ставали більшими. На день нам давали десь до 1,5 л об’єму їжі. Десь 200 г зранку, 900 г в обід і 300–400 г ввечері. Іноді до 2 літрів доходило.

У Пакіно в тебе були допити?

У Пакіно мене не допитували. У мене була назвімо це “задушевна бесіда” зі старшим уповноваженим, якого називали Славянін або Братья Славянє. Він мене викликав просто поговорити. І, на диво, коли він був сам, то був досить притомним. Говорив без матюків. Був у балаклаві, але я міг на нього спокійно дивитися.

Розпитував про мою біографію, те, що я вже тисячу разів повторював. А я намагався його якось акуратно розпитати, що там в Україні, на війні. Частково він мені казав правду, я це підтвердив для себе після полону, частково щось не договорював. Але офіційних допитів під протокол, які б я підписував, у мене не було.Дмитро Хилюк. Фото Сергія Нужненка

Знаю, що колонія в Пакіно, м’яко кажучи, не найкраще місце. Навіть порівняно з тюрмами в Росії. Можеш трохи розповісти про умови?

У Пакіно нас спочатку били. Потім не били. Але катування полягало в способі твого перебування в цій тюрмі. Могли, наприклад, змушувати всіх цілий день стояти або ходити по камері. Заборонялося сидіти на підлозі чи ліжку. Не дай боже було присісти! Треба було ходити весь час. Ходити. І ходити. І ходити. Потім могли примусити відтискатися 50 разів. А потім ще 50. І ще 50. І ще. Або 100 разів присісти. А там багато людей старшого віку. Загалом люди виснажені. То катували нас саме умовами утримання.

Звісно, попервах били, змушували, наприклад, повзати на руках по підлозі, показувати так званого тюленя. У коридорі була керамічна плитка, то люди різали ноги об цю плитку, потім рани довго не загоювалися. І подібних речей відбувалося багато. А копняки там, ногою штурхнути, запотиличники були нормою до самого кінця нашого перебування в цій колонії.

Ви отримували медичну допомогу?

З медичною допомогою було дуже погано. У Новозибкові, наприклад, за тюремними мірками ситуація була краща: якщо в тебе була температура, то за пів години – годину до тебе приходив лікар. Або ж тебе могли відвезти до санітарної частини й там дати якісь ліки чи поставити уколи.

У Пакіно ж ти міг лежати кілька днів з температурою – і ніхто нічого не робив. Люди з коростою, або в народі чесоткою, не отримували лікування. Я знаю випадок, коли людина півтора року хворіла на коросту. І їй не давали оцю копійчану мазь бензилбензоат. Він же справді копійки коштує! Я на коросту двічі в Пакіно хворів. Одного разу я просив цю мазь півтора місяця, і мені її дали лише перед якоюсь перевіркою керівництва: чи то прокуратура була, чи то якісь військові.

Ще питання про умови: вас виводили на прогулянки? Де це відбувалося? Нам розповідали про місця, схожі на вольєри для собак.

Прогулянки в нас були, окрім неділі й п’ятниці: бо в неділю вихідний, а в п’ятницю була лазня. Гуляли ми в прогулянкових двориках, десь 4 на 4 метри, заґратовані зверху. Там ми не те щоб сильно гуляли. Я б сказав, що ми там перебували: коли 20 хвилин, коли 10. Бувало по-різному. Першого року мучили, під час прогулянок змушували або співати якісь пісні совєцькі, або відтискатися. З часом нас просто перестали чіпати: ти міг стояти, сидіти, ходити колами.

Можливо, ти пам’ятаєш чиїсь імена? Працівників колонії? Людей, що били полонених?

Був там так званий Кот, можливо це його позивний, не знаю. Це людина, яка зневажає все українське й усіх українців, любить знущатися з людей і обзивати їх. Охороні в останній рік заборонили бити полонених. Ну, так, стукнути ногою когось по ребрах для них було нормально, так щоб не лишити синців. Так от, Кот дуже гостро реагував на будь-які українські слова. Хоча людина могла сказати лише одне слово українською, бо не знає, який відповідник російський. І він дуже негативно на це реагував, міг кричати: “Ти чєго говоріш на своєм хохляцком?! Давай на нормальном язикє, я твой хохляцкій нє панімаю!” Це українофоб і ненависник. Водночас це молода людина, їй десь близько 30 років.

Було ще кілька медиків, але один найстарший за віком і, ймовірно, за посадою. То ми йому дали багато прізвиськ: Доктор Мразь, Доктор Зло, Коновал, Доктор Гной, Друїд (імовірно, ідеться про майора медичної служби Марченка, згадки про нього можна прочитати за цим посиланням. – Авт.). Це була дуже погана людина, я б сказав, сволота просто. Немолодий чоловік, десь 50 років йому. Він сам якось обмовився. І він ніколи не лікував людей, які скаржилися на щось. Щоранку, під час перевірки, обов’язково був лікар. І коли цей чоловік був на зміні і йому полонені скаржилися на чесотку і температуру, то він так казав: “Ай-ай-ай, ой-ой-ой, какоє горє, у вас такоє горє, вам нужна мазь”. Зрозуміло, що жодної мазі він не видавав. А міг просто послати на три літери. Цей доктор був старшого віку, низького зросту, мав широко посаджені очі, характерний тембр голосу. Коли носив медичну маску, коли був з відкритим обличчям. Але на нього не можна було дивитися, бо за це могли побити. Але пам’ятаю, що він у якомусь одязі брудному був, задрипаний такий. Не розумію, чому він так ходив.

Росіяни дуже бояться, що їх ідентифікують. Дуже бояться. Росгвардія, працівники Федеральної служби виконання покарань. Навіть зеки, які працюють у тій колонії в обслузі. Всі вони бояться, що їхні обличчя впізнають, що вони будуть публічними.

Коли ми тебе зустрічали з полону, ти казав, що ви весь час були в інформаційній ізоляції. Можеш детальніше про це розповісти?

Ми були в інформаційній ізоляції. Повній. Ми нічого не знали: ані новин, ані якоїсь місцевої інформації. Хоч якоїсь. Тобто там навіть спитати, котра година, було неможливо. Бо тобі скажуть: “Тєбє зачєм? На автобус спєшиш?” З нами ніхто не говорив. Нас лише обзивали, ображали й зневажали.

Єдиним джерелом інформації були люди, які потрапили в полон пізніше. І було за щастя, якщо така людина опиниться у твоїй камері. І тоді можна було дізнатися свіжі новини. Ну як свіжі: для нас свіжі, а насправді їм було вже рік-півтора. Бо люди, які були в полоні з 2022-го, нічого не знали.

Ти отримував листи?

Мені за весь час надійшов один лист. Його написали мої батьки й колеги в червні 2023 року. Але отримав я його в березні 2025-го. Тобто цей лист майже два роки до мене десь ішов. Я був йому неймовірно радий, бо там було фото батьків. І я зрозумів, що вони не загинули під час окупації, що вони її пережили. І загалом лист – це важлива подія, їх мало хто отримує. Є люди, які сидять у полоні понад три роки й за цей час не отримали жодної звістки з дому. І таких – більшість. Щодо зворотних листів, то я писав коротку записку в Новозибкові й два великих листи в Пакіно. Мої батьки отримали лише повідомлення з Новозибкова. І то я написав його в травні чи червні, а вони отримали його в серпні. Інші два листи писав 2 серпня 2024 і 26 лютого цього року. То вони в Україну так і не дійшли.

У Пакіно росіяни знали, що ти журналіст? Що тебе хочуть звільнити? Говорили про це тобі?

У тюрмі були нюанси, як я зрозумів, які впливали на умови. Скажімо так, мене били менше, ніж інших. І не так жорстоко. Спочатку я думав, що це через вік. Але були люди, старші за мене, яких били більше і сильніше. Тобто в тюремників була якась пересторога. І ще момент цікавий, я в Україні про це дізнався. Минулого року, влітку, Україна поставила питання про те, чи живий я взагалі, чи є десь у полоні. І десь тоді ж оцей Братья Славянє викликав мене в коридор, сфотографував. Я питаю: “Для чого?” А він каже: “Ето для твоєй же пользи”. І більше нічого не сказав. Мене потім поважили окремо, виміряли зріст, записали на відео: я назвався. Я так розумію, що це комусь в Україні мали відправити як доказ, що я живий і в полоні.

Чи багато з тобою було цивільних? І чи відрізнялося ставлення росіян до цивільних і до військових полонених?

Загалом цивільних у Пакіно було досить багато. І, на жаль, їх досі багато в полоні. Вже в Україні я дізнався, що їх важко обмінювати. Я знаю людей з Київської, Запорізької, Харківської областей. Багато людей, яким уже за 60. Ці люди мають хронічні хвороби. Один чоловік з Харківської області має діабет, йому також за 60, він весь час на пігулках, майже не встає з нар, його стан дуже поганий.

У росіян ставлення до всіх було однаковим. Молодих били більше, ніж старших. Але не робили різниці між тим, цивільний ти чи військовий. Вертухаї навіть не вдавалися в такі подробиці.

Інші полонені розповідали, що від минулого року в Пакіно відбувалися регулярні перевірки…

У нас були перевірки десь раз на пів року. Але це така показуха, аж смішно! Стоїмо ми в камері, очі долу, заходить дядя в камуфляжі якийсь, питає: “Жалоби єсть?!” І говорить це таким тоном, що якщо ти озвучиш якісь скарги, то тебе поб’ють. Ясно, що всі казали, що скарг немає.

З нами був чоловік старшого віку, йому зараз 65 років уже. То він під час перевірки попросив окуляри, бо нам давали книжки читати. А в нього зір був дуже поганий, він читати не міг. Ніяк. І от цей чоловік попросив окуляри. І цей перевіряючий так ніби ввічливо звертається, каже: “Хорошо, вас осмотріт врач і решит, нужни лі вам очкі”. Звісно, ніхто ніяких окулярів не отримав.

Російські тюремники ховали українських цивільних від перевірок? Від Червоного Хреста?

26 травня 2023 року був візит Червоного Хреста, коли ми тільки приїхали до Пакіно. І нам сказали, що до нас приїдуть гості й не дай боже ми будемо скаржитися. Я спитав, що ж за гості будуть, на що росіянин сказав: “Ето будут гості нє із Украіни, Украіну ми сюда нє пустім!” І я зрозумів, що це якась міжнародна організація.

Напередодні, цей чоловік досі в полоні, Мальований Олександр Петрович, житель Київської області, так от, напередодні його кілька разів ударили в скроні. І вони були в синцях. Тож перед візитом Червоного Хреста його сховали в корпус № 2. Туди ховали всіх із синцями. Загалом людей, за якими можна було зрозуміти, що їх били. Через днів 10 після візиту Червоного Хреста його повернули до нас у камеру

Ти бачив Червоний Хрест?

Бачив, звісно, я з ними спілкувався.

Казав, що ти цивільний, що тебе взяли в полон?

Я казав їм, що цивільний. Казав, що журналіст. Казали й інші цивільні в камері: вони називалися, пояснювали, хто вони. Кожен зміг написати коротке повідомлення додому. До речі, моє дійшло. Мені батьки розповіли, що їм передзвонили й зачитали, що я просив передати.

Як ти дізнався про свій обмін? Як узагалі зрозумів, що повертаєшся додому? В який момент?

У полоні на кожне свято в нас була надія: на наші свята, на російські свята. Була надія, що буде обмін. Часто надії не справджувалися. І звісно ж, що на День Незалежності всі розраховували, що кількох людей обміняють. Так воно і вийшло.

20 серпня, здається, це була середа, так, мої друзі почули розмову в коридорі, що “Хілюка с вєщамі на виход”. Якраз обід був. І мені хлопці кажуть: “Зараз тебе будуть забирати, має бути обмін”. Їжу роздали, я швидко поїв. І справді, після того прийшов спеціальний чоловік з обслуги, зек, який споряджає людей додому. І він мені сказав виходити з речами. Мене відвели до першого корпусу, у так звану відправочну камеру. Там уже було троє українців: ексмер Херсона Володимир Васильович Миколаєнко, мій земляк Дмитро Юзвак, молодий хлопець, у нього погане здоров’я, і Євген Вовк, чоловік 55–60 років, цивільний, із Запорізької області. У нього також слабке здоров’я, має проблеми із серцем.

У цій камері нас перевдягли в український піксель, ми на відео записали, що не маємо претензій до Російської Федерації: що до нас не застосовували фізичний чи моральний тиск, що в нас скарг до РФ немає, що ми отримували їжу, чисту постіль, медичні послуги, що в нас усе було добре. Звісно, ми це сказали, бо іншого варіанту немає. І ми вже раділи, що поїдемо додому.

На ранок наступного дня нас вивели в коридор, сказали зняти піксель, видали тюремні речі й відправили нас по старих камерах. Я був засмучений. Але хлопці мене підбадьорювали, казали, що мене все ж відправлять додому, бо я є в списках, що це тимчасове неузгодження.

23 серпня, після сніданку, мені знову сказали виходити з речами. Мені сказали лишити свій матрац і вже далі, не заводячи до інших камер, мене перевдягли в піксель, зав’язали очі, зв’язали руки. Те саме зробили з Миколаєнком. Нас посадили в автозак і десь повезли. Як потім уже я з’ясував, ми опинилися на військовому аеродромі поблизу Москви. Там ми ночували в ангарі.

Нас було півтори сотні людей. На ранок 24 серпня нас посадили в транспортний літак, ми летіли години півтори. Десь приземлилися. Відкрилася рампа. Нам сказали зняти скотч і маски з обличчя. Я зрозумів, що ми вже не в Росії. Глянув на рампу, побачив цивільні автобуси, автомобілі, швидкі допомоги з білоруськими номерами. Я зрозумів, що це кінець полону. Ми були в Білорусі.

З літака в автобуси ми вже йшли з високо піднятими головами.