І ПОБАЧИВ ВІН

Зовсім давно.

Тоді ще він працював у газеті і мордувався над підписом до свого знімка. ( На професійному сленгу це називається текстовкою. Є власне текст, тобто, щось важливе, а текстовка так собі, куций абзац, опис картинки.) Редактор, стомившись чекати, не витримав:» Та скільки можна! Ти шо, Шекспір? Газета один день живе!»

І тут, каже він, зрозумів, що не хоче більше журналістом. І ще сильніше не хоче — один день. Бо він документаліст.

Ну і почалися голодні часи, у буквальному сенсі. Вистачало лише на хліб і фотоплівку. З медіа на постійній основі далі не співпрацював. Згодом — з «Лікарями без кордонів»: за можливість їздити. Знимкував бездомних дітей в Україні і «гарячі точки» за її межами.

Перша персональна виставка під назвою «Зайві» — у 1997-му, в Українському домі (тут тоді розташувалася галерея «Аліпій», назва на честь лаврського святого, іконописця). Неймовірно, як інколи життя буває точне в образах і паралелях. Не дивувався злу, що примножувалося. Захоплювався натомість дещицею людяності, не здатною знищити себе саму остаточно. Її й шукав. Знайшов?

Відповідь у вересні 2025-го.

Персональна виставка в Українському домі, чергова в загальному рахунку світового визнання. Глядєлов — член журі престижних міжнародних фотоконкурсів, автор книг, лауреат Шевченкіькоі премії, і те пе. Назва виставки —« І побачив я». «Фраза з Одкровення святого Іоанна Богослова, більш відомого як Апокаліпсис, де описується видіння кінця старого світу і початок світу нового»,— зазначено в буклеті.

Його текстовки прості, як наше життя. «Безпритульні діти. Хлопчик на прізвисько Їжачок заснув на сходах, і його будять друзі. Київ, 1997.», « Бійка безпритульних хлопців за пакет із клеєм, зупинити було неможливо. Дніпро, 1998», «Безпритульна дівчинка повертається ночувати на Привоз і збирається перелазити огорожу. Одеса, 1997».

Роботи підписує теж невигадливо: «Олександр Глядєлов, фотограф». Глядєлов — це ж від слова «погляд»? От і не вір потім у долю, що вже визначена прізвищем.

Втім, клацання класичної аналогової «Лейки» Глядєлова ніколи не означало наступну миттєву втрату цікавості до обʼєкта зйомки. Почасти в текстовках він зізнається, ніби просить пробачення у глядача, наприклад :» …зупинити (бійку) було неможливо». Декого намагається не відпустити — з кадру? З погляду? Зі свого серця? — так довго, наскільки можливо, хоча фінал здебільшого невідворотний:»… Сергій помер на вулиці, під відкритим небом, у 2000 році».

Історій сотні. Переважно трагічних. Можливо, він перший дорослий, хто питає їх імена не для міліцейського протоколу. Хто памʼятає «вуличних дітей» середини 90-х— по смердючих підземних переходах, на вокзалах, під нічними кіосками— погодиться, що домогтися їх довіри було майже нереально. Занадто багато зрад і болю мали. Інші взагалі не зрозуміють, про що мова. І слава Богу. Війна, яка принесла і продовжує нести Україні незліченні страждання, не повернула те, що зорова памʼять уже запопадливо стерла — масову дитячу безпритульність, соціальне сирітство. Тобто, дещиця людяного всередині країни збільшилася?

Але вам все одно доведеться побачити очима Глядєлова ці кощаві тіла, шрами, шприци, розіграш у карти під пероном електрички подарованої кимось співчутливим шоколадки, кошеня, таке ж худе і бездомне, притиснуте до грудей, темні плями на приютських матрацах, і як хлопчик Слава років десяти замість санітарного лікаря ( мабуть, той погидував) стриже ножицями у київському прийомнику-розподільнику ромську дівчинку, і як зовсім маленький хтось запалив у підвалі свічку, бо страшно засинати одному у повній темряві…

Він усього лише документаліст. Він може зафіксувати, та не в силах змінити плин подій.

Текстовка: «На порозі дитячого будинку сімейного типу родини Мартиненків. Вова з курчатком, котре доглядав. Одеса, 2001. Зараз Вова воює у ЗСУ». Хлопчик з курчатком, що довірливо вмостилося у нього на голові, виріс, вивчився. Навіть став танцюристом!— уточнює Глядєлов. І пішов захищати свій дім. Фото Вови висить і у автора в квартирі, у фотолабораторіі, химерно залитій червоним світлом: свої світлини він друкує власноруч.

Якби в Українському домі презентували тільки цикл «Зайві», і тоді б уже туди належало бігти чимдуж. Але виставка ( 323 фотографії, що поділені на тематичні блоки, від розпалу СРСР до широкомасштабної війни з Росією) дає можливість прожити за кілька годин (присягаюся, швидше не вдасться!) або власну молодість і так далі, як у моєму випадку, або, перепрошую за газетний штамп, народження, дитинство, юність і час змужніння української незалежності.

Ще вчора барельєф Леніна просто над рекламним слоганом російською «Всегда Кока Кола!» замість «Решения такого-сякого съезда партии выполним!» — а сьогодні шахтарські страйки в урядовому кварталі Києва і «Геть яничарів українського народу Кравчука і його компанію» на площі імені Великої Жовтневої революції. А ось уже і не площа ніяка, а Майдан Незалежності.

—Ти когось на фото впізнала? — раптом питає Глядєлов. Кидаюся, як відмінниця, перелічувати: Поровського, Морозова, Мартиросяна. (Журналістська звичка навіть у ФБ-пості велить робити виноски: депутат Ради першого скликання Микола Поровський, один із засновників Руху; перший міністр оборони України Костянтин Морозов; «військовий голова» , полковник Вілен Мартиросян. Вони закладали підвалини організації підрозділів Збройних Сил України. ) Знімок укупі трьох vip-ів початку 90-х тут єдиний у своєму роді. А, ні, ще Ющенко «післяотруйних» часів: не в центрі композиції. Глядєлова принципово не цікавить фотографування президентів, політиків, державних діячів— таких свідчень епохи вистачає і без нього.

Згодом до мене доходить, що саме він, ставлячи питання, найвірогідніше, мав на увазі. Магнетичні фото з мітингів та Майданів, де риси кожного і кожної з незліченної кількості облич є чіткі і виразні, а не просто створюють фон для більш значущої людино-одиниці. Здається, глядачі підсвідомо шукають на знімках себе.

Це ж ми. Він нас побачив.

На тому фотошляху, що вже позаду, вистачає несподіванок.

Величезна, чи не на всю стіну, світлина. Кусні жирного чорнозему сягають небокраю, як хвилі Чорного моря. Головний герой — земля, не постать коло смуги стерні. Пейзаж — винятковий жанр для Глядєлова. Милуюся. Та зі старої роботи « Розпаювання землі у колгоспі «Росія», Киівська область, 1991» виринає очевидний тепер підтекст: «колгосп «Росія» нічого ділити не збирався, «перебесятся — вернутся». А коли не сталося по-колгоспному, попер заливати розпайовані поля кровʼю.

Вперше Глядєлова поранили на війні у Придністровʼї, у 1992-му. Вдруге — під Іловайськом, у 2014-му. Пропустив війну крізь себе, теж такий журналістський штамп. Звичка завше носити, крім «Лейки», ножа, ліхтарик, штуку, яка називається «склобій», два ізраїльські турнікети і бандаж— готовність до роботи фотографа-документаліста в наступну хвилину.

Я забула спитати Глядєлова, чому безмежне, посеред лісу, кладовище в Ізюмі, де масово ховали в ровах людей, замордованих росіянами під час окупації міста, називають Шекспірівським. І коли ж кінець дорозі, якою прямує смертельно стомлений, навантажений зброєю піхотинець, що повертається на позицію.

«»»»»»

Порада. На виставку краще йти зі співзвучною людиною ( дякую моїй дорогій Юлії П'ятецький!)— інакше враження пошматують, а так розділите навпіл.

Протягом місяця, кожну суботу, о 14.00, Олександр Глядєлов проводитиме кураторські екскурсії. Не проґавте!

Ольга Вієру, ви і творча команда Українського дому — найкраще, що взагалі могло статися у культурному просторі столиці.

 Джерело: фейсбук-сторінка Ольги Мусафірової