Структура польського ТБ формувалася поступово. На зламі 80-90-х їх ТБ-ринок, як і український, розвивався дуже хаотично, однак поляки підійшли до проблеми власності і фінансування ЗМІ досить професійно, з урахуванням досвіду країн Західної Європи. В 1992 році був прийнятий закон про громадське телебачення, який остаточно визначив його завдання. Паралельно почали стрімко розвиватися комерційні канали. Між публічними та комерційними медіа фактично і був поділений ефір.

Варто б трохи детальніше зупинитися на визначеннях – комерційні та громадські телеканали. Щодо комерційних – все зрозуміло, а ось громадськими стали ті, що раніше були державними. Загалом їх чотири. Троє з них існували до 90-х років – це TVP1, TVP2, TVP3. Згодом до них приєдналася новостворена TV-Polonia. Після прийняття вищезгаданого закону, власником їхнього майна залишилася держава, але будь яке фінансування з бюджету скінчилося.

Однак панікувати не став ніхто, бо ще за часів польської народної республіки (ПНР) було встановлено абонплату за ТБ і цю практику просто перенесли у нові економічні реалії. Проблему начеб-то було вирішено. Проте останніми роками надходження від абонплати суттєво зменшилися. І коштів, які і раніше повністю не покривали всіх витрат на створення програм громадського ТБ, утримання штату та іншого, стало зовсім небагато. Дуже неохоче польські телевізійники наводять такі дані – зараз за ТБ сплачують менше половини всіх власників телевізорів – десь 40%. До речі, у Франції ця цифра є набагато більшою - близько 90%, в Німеччині взагалі сягає 97-98 %.

До того ж, у Польщі надходження від абонплати становлять лише 30% від загальних потреб ТБ. Решту треба заробляти за рахунок реклами, відповідно, створювати рейтинговий продукт, який би був привабливим для рекламодавця.

Таким чином виникає одразу ж два конфлікти. Перший - з власним уставом, в якому записано, що громадські медіа перш за все мають реалізовувати громадські завдання, простіше кажучи – виробляти свідомо не рейтингові культурологічні програми, мати певний обсяг новин, включаючи публіцистичні програми та ін. Виходить „палиця о двох кінцях”: з однієї сторони, громадське ТБ змушене заробляти гроші, з іншої - робити те, що цих грошей не принесе ніколи.

Другий конфлікт – з конкурентами – каналами суто комерційними. На відміну від України, де телерадіокомпаній існує понад 700 (для порівняння, у Росії близько 1000, але рекламні бюджети разів в десять більші, ) поляки свій ринок знають дуже добре. І розуміють, що в одному місті, чи то в країні кількість каналів обмежується не лише кількістю частот, а, перш за все, рекламними бюджетами. Тому комерційники трохи заздрять своїм колегам з громадських медіа, які мають два джерела прибутку: абонплата (все ж таки гарантовані 30%!) та власне реклама. Через те вони найбільш зацікавлені, щоб громадські медіа залишалися виключно громадськими, а рекламного ринку не торкалися. Комерційників можна зрозуміти, бо з їхніх міркувань (якщо, звичайно, не звертати увагу на ту саму „реалізацію громадських завдань” громадським ТБ) виходить, що на ринку є два гравці, які грають за різними правилами. Громадські медіа, до речі, поки що не дуже охоче ставляться до повної відмови від реклами. Втім, рішення цієї проблеми все ж таки в кінцевому рахунку зводиться до абонплати, зокрема її розміру, та механізмів її стягнення.

Як це все стосується нас і чому воно може бути цікавим для України? Мабуть, не помилюсь, коли скажу, що попри всі дискусії про створення громадського телебачення в Україні, підсвідомо всі розуміють, що навіть за наявності закону про громадське ТБ, наш небагатий співвітчизник навряд чи буде сплачувати за те, що раніше мав безкоштовно. Яке б незаангажоване телебачення йому при цьому не пообіцяли. І це є серйозною проблемою на шляху створення незалежних громадських медіа. Тому за розв’язкою проблеми фінансування громадських медіа в Польщі варто слідкувати. Їх досвід може знадобиться.