Віталій Портников — легенда української журналістики. Він починав у 1980-х — і досі актуальний. Щобільше, сьогодні він один із найбільш популярних політичних коментаторів. На його ютуб-канал підписані 945 тис. глядачів, а всі його соцмережі загалом охоплюють понад мільйонну аудиторію.

Крім цього Віталій Портников читає лекції, які збирають повні зали. Він буває гостем та автором інших медіа, зокрема веде регулярну програму на телеканалі «Еспресо» та тривалий час співпрацює з «Радіо Свобода». Внесок пана Віталія у професію відзначений Шевченківською премією та Премією імені Стуса.

Пропонуємо прочитати текстовий виклад інтерв’ю журналіста ютуб-проєкту «Pro медіа». Відео розмови доступно за посиланням. Ми відредагували та скоротили розмову для простоти сприйняття у текстовому вигляді.

Попереднє інтерв’ю з циклу, з Максимом Савчуком, читайте тут.

— Пане Віталію, чи користуєтеся ви штучним інтелектом у своїй роботі?

— Користуюся для редагування текстів. Тому що багато надиктовую. Багато років набирав тексти — і тепер подивіться на мої руки. В мене реальні мозолі! А тепер є можливість руки зберегти. Я друкую з восьмого класу, уявіть, скільки це вже років. А тепер я більшість текстів надиктовую.

Коли ти надиктовуєш текст, його потрібно редагувати. Це робить штучний інтелект. І, звісно, я йому нагадую, що він нічого не має змінювати в моїх текстах. А в нього є таке бажання — змінювати, покращувати. Мені ж взагалі не потрібне це «покращення вже сьогодні» (старий політичний слоган Віктора Януковича, — «ДМ»).

— Тобто він краще знає, що має сказати Портников?

— Він завжди переконує мене, що знає краще, як має сказати Портников. Він у цьому впевнений. Але це абсолютно нормально для нової форми комунікації.

— Ось це вміння одразу надиктовувати текст — це набуте чи від природи?

— Не думаю, що це набуте. Я надиктовував тексти ще під час, скажімо, візиту Рейгана до Радянського Союзу 1988 року чи під час з’їздів народних депутатів СРСР.

— Тобто ви не писали спочатку в блокнот, а потім…

— Ні, тому що не було часу. Події йшли потоком. Якби я почав писати у блокноті, я би просто втратив час, і текст би вийшов не наступного дня, а за два дні.

Ви пам’ятаєте, яка була історія з друкованою пресою? Потрібно було не тільки набрати текст, а ще й передати його для цензури. Цензор його мав прочитати. Або головний редактор мав узяти на себе цю функцію, що було досить ризиковано. Так що потрібно було швидше надиктовувати.

Пригадую, як ми з колегою Джеффрі Трімблом (Jeffrey Trimble), кореспондентом американського журналу News & World Report в Москві, а згодом одним з очільників того, що ми зараз називаємо Американською агенцією з міжнародного мовлення, були у Вільнюсі. Він мене запитав, коли ж вийде репортаж, який ми з ним написали на одну й ту саму тему з литовського парламенту. Це була субота. І я сказав, що текст у щоденній газеті вийде у вівторок чи середу. Він тоді писав для тижневика, і його текст мав вийти також за два-три дні. Тоді він мене спитав: а який сенс у вашій країні у щоденній пресі?

— Вас називають і публіцистом, і ведучим, і журналістом… Для вас журналіст — це широке поняття, куди ми включаємо і публіцистів, і телеведучих, і операторів, і фоторепортерів. Чи все ж таки журналіст — це суто репортери?

— Думаю, що журналістика — це загальна діяльність. Коли ви це розділяєте, я пригадую радянські часи. От чому більшість моїх ровесників, з якими ми починали на початку 90-х, в журналістиці не працюють? Чому жоден із них не залишився у професії? Тому що вони виховувалися на взірцях радянської журналістики, найкращої. А це була не журналістика. В цій журналістиці були відсутні цілі жанри: політичні портрети, аналітика, аналіз подій.

Вони вірили, коли ми почали робити незалежні медіа, що медіа — це свобода слова. Це, звичайно, важливо. І це те, чого в радянській пресі не було. Але це не все. Медіа — це ще різноманітність жанрів і підходів. І це здатність бути сучасним.

А вони просто хотіли написати статтю без цензури, але таку як у «Літературній газеті» або «Комсомольській правді». І все це виявилося нецікавим аудиторії.

А я зростав на югославській пресі. Намагався читати все, що з’являлося в київських кіосках. І найцікавішою та найвільнішою тоді була преса колишньої Югославії. Сама газета була 15—20 сторінок. Тоді як радянська газета була на дві-три сторінки.

Тобто все ж таки журналістика — це не право говорити все, що хочеш, а й правила. Звичайно, і різні жанри, і вміння бути сучасним, і все це разом.

Я виявив ще таку цікаву річ, що навіть емігрантська російська чи українська журналістка все одно залишалася радянською. Російська служба «Радіо Свобода» на початку 90-х перекладала мої політичні портрети з газети «Молодь України» з української мови на російську. Перекладали мої політичні портрети Жириновського чи Горбачова, тому що жоден із працівників російської служби тоді такого написати не міг. І тільки згодом вони навчилися.

А для мене це стало неймовірним відкриттям. Люди емігрували, стали вільними, але залишилися радянськими журналістами.

Це перший момент. Інше — як змінювалася сама журналістика. У часи мого навчання були: літературні співробітники газети, співробітники радіо та співробітники телебачення. Це були різні спеціальності на факультетах журналістики. І я весь час казав, що треба всіма цими навичками володіти. Що журналіст має вміти працювати й у газеті, й на радіо, й на телебаченні. А більшість колег зі мною не погоджувалася. Люди, які йшли на телебачення, не розуміли, навіщо писати тексти. А люди, які писали тексти, з презирством ставилися до камери.

Мені здається, це досі іноді зустрічається. Тоді це просто нерозуміння того, що таке журналістика. Це потік думок і інформації.

І ось я тоді думав, що навчуся сидіти перед камерою, володіти радіомікрофоном і писати. І зможу знайти собі місце в різних площинах журналістики.

Але я не думав, що це все може бути водночас! Коли ми з вами працювали в «Газеті 24», я відвідав одну з перших конвергентних редакцій у данському Ольборзі. Я туди спеціально їздив подивитися, як це працює. І виявилося, що колектив журналістів водночас робить і друковану газету, й інтернет-видання, і радіостанцію, і телебачення. Це зараз роблять усі.

— Пригадую, був 2007 рік, і тоді в редакції поставили камеру, щоб з сайту можна було подивитися, як працюють журналісти. Але ввімкнень чи подкастів не було.

— Звісно. А в Данії вже було, все починалося. І я подумав, що так і буде, але тоді це була одна така редакція у Данії.

А тепер соцмереж десятки, і ви в кожній маєте так чи так відповідати на запит аудиторії. Є журналісти, які набагато краще представлені в одних соцмережах, а є ті, хто представлений в інших.

— Справді, багато соцмереж. То, може, не потрібні вже класичні медіа? Офіс президента, пригадуєте, за часів Андрія Богдана казав, що журналісти їм не потрібні. І зараз те саме казали в американському офісі президента. Дональд Трамп напряму пише у власній соцмережі все, що хоче.

— Дональд Трамп дійсно пише щось у соцмережах, а Володимир Зеленський виступає з відеозверненнями. Але коли медіа цього не помічають, цього не помічає і суспільство.

Якщо Зеленський говорить щось важливе, то медіа це транслює, і тоді люди звертають на це увагу. Сам по собі Зеленський може хоч три рази на день щось говорити, це ні до чого не призведе. Те ж саме і Трамп.

Ми звертаємо увагу на резонансні меседжі, тому що їх поширюють медіа. І ми конкуруємо з політиками за оцінку. Політик може щось написати, а ми, журналісти, можемо схарактеризувати це як повне безглуздя. І ще невідомо, хто переможе. Поки аудиторія довіряє політику, він може не звертати увагу на критику. Але як тільки аудиторія починає розчаровуватися, ми розуміємо, що наші слова мають вагу.

— Тобто класичній журналістиці нічого не загрожує?

— Раніше я вважав, що ми конкуруємо з соціальними мережами. Тому що новини в соціальній мережі з’являються набагато швидше, ніж ми можемо її донести до публіки. І тому на нашому боці була професійність, була здатність проаналізувати новини, була здатність знайти потрібну новину, тобто те, що є засадами нашої роботи. А от штучний інтелект може швидше «проаналізувати» новини, ніж ми з вами. І знайти потрібні новини, обробити їх, надати користувачеві.

Людина буде обирати робота чи нас із вами? Ми цього не знаємо. Це залежить від рівня розвитку штучного інтелекту, від регуляцій, від самих людей. Але журналістика перебуває серед професій, які, в принципі, стоять на межі зникнення у зв’язку з появою цих можливостей. Є питання, чи залишиться наша професія взагалі?

Мені здається, що штучний інтелект може замінити журналістику як фабрику, але поки що не може замінити журналістику як творчість. Але ми не знаємо, як будуть виглядати ці алгоритми за рік.

Тому я готуюся до боротьби. Я завжди був готовий до боротьби з колегами, щоб довести, що можу робити те, чого вони не можуть. І що мені не має заважати вік. А тепер я готуюся до боротьби з роботом.

— Але робот — це бездушна машина. Немає образу, немає емоцій. А хто такий Віталій Портников — знають усі, тут є емоційний зв’язок.

— А якщо штучний інтелект почне створювати тексти в моєму стилі? А якесь інтернет-видання буде друкувати ці тексти «в стилі Віталія Портникова»? Це може бути франшиза, я можу бути співвласником, отримувати роялті за ці публікації. Але це все одно буду не я. Це все одно як клонувати зірок кіно і примушувати ці клони виступати в різних фільмах.

— «Чорне дзеркало», останній сезон на Netflix можна подивитися. Там якраз є серія про це.

— А чому не можна створити клон Чарлі Чапліна чи Бастера Кітона? Щоб вони «зіграли» у сучасному фільмі? Вони грали б краще, ніж багато сучасних акторів. І чому тоді неможливо текст Віталія Портникова чи навіть самого Віталія Портникова відтворити?

— Ще один виклик для медіа — брак фінансування. Багато видань отримували гроші в USAID, і цей потік грошей зараз зник. Чи може Європа замістити американців?

— Частково. Я не знаю, наскільки вони зацікавлені. Якісь видання, безумовно, можуть зберегтися, а якісь зникнуть.

Журналістика — це бізнес. Бізнес — це рекламний ринок. Відсутність рекламного ринку не замінять жодні донори. Можуть бути якісь штучні умови для певної кількості видань, але загалом медіа будуть слабкішими.

Виживуть проєкти, які навчаться використовувати всі фінансові можливості. Зараз їх багато. Це і ютуб, фейсбук також починає монетизацію, є багато різних механізмів.

Є видання, які шукають меценатів. Ви навряд зможете видавати професійне видання про театр чи про балет у наш час без меценатів. Це має бути симбіоз.

— Опитування споживання українських медіа кажуть, що молодь більше бере інформацію з соцмереж, а старші люди великою мірою — з телебачення. Не лякає вас ця фрагментація?

— Це було завжди, і не тільки в Україні. Я їхав в італійському потязі, проходив вагонами й бачив, як у першому класі читають La Stampa, в другому, умовно, Corriere della Sera, а десь уже там, де тільки стоять, читали La Gazzetta dello Sport. Хоча La Gazzetta dello Sport читали в усіх класах, але десь наставав момент, де залишалася лише ця газета. Так виглядає світ.

Проблема не в цьому, а у верифікації новин. Наша влада зробила телеграм елементом власної пропаганди, але він перетворився на елемент російської пропаганди теж, на джерело неверифікованих новин. І я не тільки про канали «РІА Новості» чи «ТАСС», тому що ми хоча б знаємо, що це російська пропаганда. А я про канали, яки вдають українські, а повідомляють брехливі новини.

І більшість українців живе у світі цих брехливих новин. Як це подолати? Держава має заборонити доступ до неверифікованої інформації.

— Чи це не перетвориться все на телемарафон? Він же ніби «верифікований».

— Коли людина дивиться телемарафон, то знає, що дивиться інформацію, яка йде через цензуру влади. А коли вона читає анонімний телеграм-канал, вона взагалі не розуміє джерело.

— Отже, ви пропонуєте заборонити анонімні телеграм-канали?

— Анонімні телеграм-канали, анонімні джерела, не давати доступ принаймні у воєнний час. Людина, яка відповідає своїм ім’ям перед законом, буде обережнішою з інформацією. Людина, яка ні за що не відповідає, буде вам брехати.

І, звичайно, я вважаю, що в Україні не має бути доступу до російських пропагандистських телеграм-каналів, як немає доступу до російських телевізійних каналів.

— Дякую вам за розмову, пане Віталію!

— Дякую вам також, і маю сказати, що на цьому інтерв’ю був я, а не робот. Але все може змінитися за кілька місяців чи років.