OFF THE RECORD / «не під запис» / «офрек» із журналістами НЕ БУВАЄ. Це нехитре правило знають всі, навіть новачки, професійні комунікаційники і ті, хто до них дослухається.

А тепер детальніше.

Вже стільки людей написало про те, чи правильно зробила редакція ЕП, опублікувавши детальний переказ того, що відбувалося під час зустрічі Андрія Єрмака зі студентами в КШЕ!

Я не судитиму про рішення редакції, але нагадаю про висновки, які варто робити організаторам подій, з огляду на понятійні правила роботи з журналістами.

1. Термінологія.

- Off the record - не під запис - надання інформації, яка не підлягає опублікуванню. Журналіст може використати таку інформацію для власного розуміння ситуації чи контексту. А ще - може цілеспрямовано пошукати цю інформацію в інших джерелах, адже легше шукати, коли вже знаєш, що шукаєш.

- On background або no attribution - без посилання на джерело. Ця домовленість призводить до того, що в медіа читаємо з посиланням на анонімні джерела. Ступінь анонімності теж є предметом домовленості між журналістом і джерелом: наприклад, «джерело в Офісі Президента», «особа, близька до президента» або «посадовець, знайомий з ходом переговорів».

- Deep background - навіть не знаю українського еквіваленту, але цей тип домовленості дозволяє публікувати інформацію без посилання на джерело взагалі. Наприклад, «так стверджується в офіційному документі, який опинився у розпорядженні редакції» або «редакції стало відомо з конфіденційних джерел».

- Embargo - ембарго - це домовленість про певний момент, раніше якого журналіст не публікує інформацію. Наприклад, випускається нова модель смартфону: журналіст-оглядач отримує його наперед, може тестувати, отримувати відповіді на свої питання, але стаття вийде тоді, коли компанія офіційно оголосить про запуск. Або політик висуває свою кандидатуру на виборну посаду: журналісти отримують доступ до нього заздалегідь, щоб у момент висування вже мати детальну інформацію чи й готовий матеріал.

Із усіх цих понятійних правил є один виняток. Якщо якесь видання публікує інформацію з посиланням чи порушує ембарго - інші теж можуть публікувати все, що є в них у розпорядженні, тоді, коли захочуть.

- On the record - під запис - це режим спілкування за промовчанням. Журналіст - це завжди під запис. Журналіст не може «забути» отриману інформацію, і кожен тертий калач-комунікаційник має за плечима історію, коли навіть дружній журналіст ненавмисне оприлюднює отриману інформацію - через втому, чи ще якось.

Тому золоте правило - «ніколи не говори журналістові того, що не хочеш бачити опублікованим».

Якщо ж існує необхідність дати журналістові - зазвичай, дружньому - якусь інформацію на певних умовах, то про це треба чітко домовлятися наперед. Тут працює такий же підхід, як зі згодою на секс: згода має бути чітко виражена з обох боків.

Ці правила ніде не прописані, ці домовленості не закріплюються договорами. Все це працює, бо гарантується репутаційно і закріплюється якістю взаємин. Бо відносини між джерелами і журналістами - хоч і складні, але, врешті-решт, взаємовигідні. Джерело хоче мати можливість впливати на те, як журналіст його висвітлює (впливати, а не контролювати - це важливо!). А журналіст хоче мати доступ до ексклюзивної інформації.

Якщо журналіст порушує домовленість - він псує собі не лише стосунки з цим конкретним джерелом. Він шкодить своїй репутації та обмежує собі доступ до інформації в майбутньому. Бо хто ж довірить цінну інформацію журналістові, який зливає чи то інформацію, чи джерела? Журналіст фактично втрачає частку субʼєктності.

У нас - у силу, наприклад, домінування джинси та інших способів нечесного впливу на медіа - ці правила не такі вагомі, як на інших ринках. Але вони точно вагомі для тих журналістів і джерел, які грають чесну гру та переймаються своєю репутацією.

2. Тепер про правило Chatham House. Воно передбачає, що присутні на зустрічі, ділячись інформацією про цю зустріч, не розголошуватимуть її учасників і того, хто саме що сказав. Медійний еквівалент - on background / deep background.

Це правило стосується усіх учасників певних зустрічей чи подій. Його мета - заохотити учасників до відвертого обговорення під час зустрічі шляхом анонімізації за межами групи. Воно не є формальним правилом чи законом, і механізми його захисту теж суто репутаційні.

3. Що ж відбувається, коли журналіст отримує доступ до інформації не як журналіст, а як учасник події чи в будь-якій іншій ролі?

Чи повинен журналіст завжди представлятися як журналіст? Теоретично, так. Але ні.

Наприклад, журналіст може подзвонити в колцентр як клієнт, і потім опублікувати отриману відповідь як офіційну відповідь компанії.

Журналіст може читати пости і коментарі в соцмережах, і потім публікувати це з посиланням.

Журналіст може бути присутнім при розголошенні, не афішуючи своєї афіліації, і потім про це написати. Наприклад, може бути на чиємусь дні народження і почути якусь цікаву плітку чи внутрішню інформацію. Може їхати поїздом і почути розмову в сусідньому купе. Може знайти на столі після пресконференції документ із незручними питаннями і відповідями на них (випадок із моєї практики ).

Якщо не було чітких попередніх домовленостей - журналіст може публікувати будь-яку інформацію, яку отримує будь-де.

Подія, куди запрошено сотню чи навіть десяток людей, автоматично повинна трактуватися як публічна. Ті «офреки», які так люблять проводити наші посадовці, - взагалі не офреки. Чим більше людей присутні, тим більша імовірність витоку.

Переважна більшість несподіваних публікацій у таких випадках - на совісті не журналістів, а джерела.

У медіа етиці є таке поняття як «обґрунтоване очікування приватності» - “a reasonable expectation of privacy.” Воно стосується приватних розмов у приватних просторах. Все, що у громадському місці - в тому числі, в кулуарах, на вулиці, в театрі і, так, у конференцзалі - за межами обґрунтованого очікування приватності.

Висновок простий. Ніколи не говоріть того, що не хочете побачити на сторінках Української правди. Особливо на публічних подіях.