Після термінового та неочікуваного для більшості представників громадського сектора, самих антикорупційних органів і медійників прийняття парламентом і підписання президентом законопроєкту № 21414 у країні почалися протести, яких також ніхто не очікував. Після реакції західних партнерів, громадськості, а також через вплив протестного руху (президент це назвав «голосом народу», який він почув) Зеленський зареєстрував новий законопроєкт № 13533, який відновлює незалежність САП і НАБУ. Його мають поставити на  голосування в Раді 31 липня. Тоді ж, коли й законопроєкт № 13531, поданий групою народних депутатів.

Поки подальша доля і двох законопроєктів, і протесту, і вже прийнятого закону невідома, «Детектор медіа» вирішив запитати експертів про роль медіа в цій динамічній і драматичній історії. І поставив їм два наступних запитання:

1. Про які тенденції в медійному просторі України кажуть несподівані для більшості політичних і державних кіл мирні протести в Україні проти позбавлення незалежності антикорупційних органів?
2. Якою, по-вашому, має бути роль медіа в перспективі та найближчими днями, коли, з одного боку, президент пообіцяв суспільству та західним партнерам прийняття законопроєктів, які мають відновити незалежність НАБУ та САП, а з іншого — для цього може явно забракнути голосів в Раді?

Андрій Яніцький, журналіст, голова ГО «ПроМедіа»:

1. Для мене це сигнал, що класичні якісні медіа залишаються впливовими та формують порядок денний. Хоча дослідження медіаспоживання демонструють першість соцмереж, здається, що не все спожите однаково добре засвоюється. Друге спостереження: молодь споживає новини, цікавиться політикою та залишається соціально активною. Можливо, телемарафон має вплив на старше покоління, але молодь читає та дивиться незалежний контент, і це не анонімні телеграм-канали. Все це хороші новини для професійних виробників контенту. Вони мають вплив сьогодні та матимуть його завтра.

2. Це складне завдання, бо треба бути й гарантами демократії, і давати собі раду, що країна у війні, тому хайп і спекуляції можуть мати великі негативні наслідки. Я не поділяю думку, що медіа мають уникати якихось тем або займатися самоцензурою — в жодному разі. Але форма подачі інформації має значення, треба бути соціально відповідальними. Думаю, що якісні виробники контенту (наприклад, ті самі медіа з Білого списку ІМІ) достатньо досвідчені, щоб тримати цей баланс.

• Читайте також: «Чого ви переживаєте за агентів ФСБ?»: що говорили в телемарафоні та на Суспільному про ситуацію навколо НАБУ і САП

Зураб Аласанія, журналіст, медіаменеджер, радник International Media Support (IMS):

Навряд чи поки можна говорити про тенденції, хіба про відчуття атмосфери й настроїв в медійному середовищі. На піку блискавичної операції ОП та ВР із кастрації НАБУ й САП в медіа (принаймні тих, що на виду) запанувало передчуття «прямої та очевидної загрози», що насувається (і це, зауважу, на фоні й так не кращої ситуації з виживанням пристойних медіа, позбавлених підтримки).

З різних причин, але смуток кшталту «Ми наступні» мав резони для Суспільного, що вже вісім років не дається у владні руки; для «УП» та NV, чий бенефіціар не надто лояльний до влади; для будь-якого українського public interest media, від малого до великого, що відчули: «Ми всі раптом опинилися в черзі на вазектомію».

Тепер медійники трохи перевели дух. Причиною, на мою думку, є саме несподіваність, що позбавила владу самовпевненості. Якщо раптом люди підняли картонки на захист двох, прямо скажемо, не найбільш ефективних і популярних інституцій — то чи є організації, бізнеси, медіа, яких усе ще можна пресувати безкарно у власних інтересах? І що люди підіймуть наступного разу? А чи є рішення, які все ще можна приймати на свій хлопський владний розум, і залишитися без синців?

Відповідей немає, бо природи цих протестів, влада, вочевидь, не розуміє. «Нормально ж сиділи, шо ти починаєш?..»

Згодом, думаю, відповіді влада знайде, але, по-перше, час поки виграний, по-друге, знайдена владою відповідь усе одно буде хибною.

Щодо ролі медіа (як найближчими днями, так і в перспективі) — варто просто виконувати свої прямі обовʼязки. До речі, більшості з них, я впевнений, не завадило б робити свою роботу до кінця, хай яким він буде. А голосів у влади вистачить на будь-що. Є новини, є не-новини. Перші мають інформувати, другі — в будь-яких форматах подавати події, аналіз, рефлексії, публіцистику — словом, залишатися вільними медіа у вільній країні.

• Читайте також: Любов Цибульська: «Ще нікому не вдалося побудувати в Україні авторитаризм»

Роман Романюк, журналіст «Української правди»:

1. Очевидно, що несподівано для Офісу президента і для влади загалом постало питання, що революція може організовуватися навіть поза межами контрольованого медійного потоку.

Рупором Помаранчевої революції був «5 канал», тобто телебачення, рупором революції Гідності були стрими й соцмережі. Очевидно, що рупором наступної революції стане ютуб, маленькі телеграм-канали, невеликі групи й інфлюенсери, які роблять зі звичайного протесту вірусний контент.

Тому що, коли ти бачиш, як люди, які роблять огляди якихось китайських речей, або торгують кавою, або займаються будь-чим, тільки не політикою, в один момент починають поширювати один заклик збиратися на протести; бачиш картонки зі схожими смішними й водночас серйозними написами, то розумієш, що наступна революція буде вірусною в плані контенту. Це дуже змінює правила гри, тому що вона може виникнути дуже швидко і, як здається, з нічого.

2. По-перше, у цьому плані важливою буде роль традиційних класичних медіа, зокрема й інтернет-видань. Їхня функція зараз буде, з одного боку, — задавати рамку перевіреної інформації, а з іншого — витримувати й формувати певний гранд-наратив стосовно ситуації як такої.

Навіть у постановці вашого запитання є спроба перекласти відповідальність за всю ситуацію з президента особисто на Верховну Раду. Хоча всі розуміють, що ця ситуація була ініційована президентом і його найближчим оточенням, і Верховна Рада була просто виконавцем волі цього президента і його оточення.

Тому головна задача медіа, як мені видається, наразі не дати технологам Офісу президента й іншим непорядним людям змістити фокуси та не дозволити справжнім ініціаторам уникнути відповідальності.

Важливо, щоб медіа пам’ятали, що Зеленський втратив можливість, щоб йому вірили на слово. Ця ситуація говорить про те, що президент використовує кредит такого неписаного мораторію на його персональну критику для того, щоб створити собі корупційного монстра. Тому важливо, щоб медіа дуже чітко відділяли думки від слів і визначали, хто є реальним ініціатором і диригентом усієї цієї опери.

І по-друге, треба не дати дискредитувати цей поки що не дуже організований протестний рух, тому що для технологів Банкової абсолютно несподіваним є склад тих, хто вийшов на протести, і недієвість для нього всіх уже напрацьованих рамок із дискредитації певних політичних груп, які, наприклад, у телеграмі системно знищують певними наративами. Тобто ядро цього нового протесту випадає за будь-які з цих дискредитаційних рамок, і тому вся величезна медіаімперія Офісу виявилася абсолютно безпорадною проти цього сегмента політичного ландшафту.

Зараз вони швидко перегрупуються і вже почали дискредитаційну кампанію проти ядра нового протесту. Класичним медіа, мені здається, зараз важливо не дати змістити фокус на те, що хтось із протестувальників не знає, як точно розшифровується якась абревіатура, не дати перемкнути на це фокус із того абсолютно ганебного починання президента, зі спроби хакнути всю антикорупційну систему та створити собі корупційного прокурорського монстра часів Віктора Пшонки та Віктора Януковича.

• Читайте також: Молодь, матюки, інсайди, прогнози. Що медійники пишуть про мітинги та реакцію президента

Олександр Михельсон, перекладач, колумніст:

1. Що стосується медійного аспекту ситуації, то хотілося б відзначити: існування медійних «бульбашок», передусім завдяки соцмережам, має й певний позитивний бік. Та частина суспільства, яка цікавиться «великою політикою» досить регулярно, щоб у ній орієнтуватися, завжди дізнається і про скандал із непризначенням голови Бюро економічної безпеки, і про ситуацію з Віталієм Шабуніним, і про те, що перестановки в уряді з масштабними змінами міністерств посеред війни відбулися тільки через бажання президента поміняти місцями кількох осіб, ну і про всі «чарівні» моменти навколо закону про НАБУ і САП.

За бажання кожен може скласти досить цілісну картинку, і для влади ця картинка виходить украй непривабливою. Найбільше ж дратує і розлючує цю активну частинку суспільства те, що влада відверто по-хамськи поставилася до тих, хто розуміє суть процесів, розраховуючи, що більшість населення все одно від подібних питань максимально далека. Авжеж, щодо більшості це так і є, але ж для яскравого протесту мільйони на майданах і не потрібні.

Спроби замовчати ці протести в наших реаліях безглузді, спроби дискредитації їх через лояльні інформканали, зокрема в тих же соцмережах — ще недолугіші, ніж спроби пояснити «наїзд» на НАБУ боротьбою з російським впливом. Жодних переконливих аргументів робити все саме так, як воно робилося, влада так і не надала, натомість посіяла ще на порядок більше запитань (а куди СБУ дивилася раніше при перевірці детективів під час їх вступу на посади? А до чого тут ДТП давно минулих днів, від яких підозрювані ж і не відхрещувалися? А що це ще за обшуки без рішення суду?! І так далі).

Звичайно, ключове значення в тому, що протести вибухнули саме після історії з НАБУ і САП, відіграло обурення європейських партнерів. Це надає і резонансу, і відчуття масштабності. Але першопричина — в накопиченні роздратування поведінкою влади. І медійною зокрема. Парадоксально, але в ситуації війни єдиним союзником влади міг би й мав би бути саме оцей активний суспільний прошарок, з усіма його «бульбашками» та медіа, які працюють саме для цієї авдиторії. Але стратегія забивання баків широким масам, так блискуче втілена колись в образі виступу на стадіоні, владі й персонально президенту явно аж надто сподобалася, нічого іншого протягом шести років ніхто придумати й не спробував.

2. Щодо ролі медіа надалі, то в нашій ситуації важко говорити в райдужних тонах. Ми почали з того, що у нас є достатньо джерел інформації для активної частини суспільства, як і каналів обміну цією інформацією, для взаємозбагачення фактажем і думками, сказати б так. Але це не стосується ширших кіл наших співвітчизників. Невдоволення там гігантське, а розуміння суті й деталей процесів — абсолютний мінімум, коли не абсолютний нуль. Це абсолютно нормально в принципі, жодне суспільство не складається поголівно з політичних та економічних аналітиків — так само як і з театральних критиків, чи палеонтологів, чи шеф-кухарів, чи майстрів східних єдиноборств. Однак у будь-якому суспільстві саме влада як ніхто зацікавлена в прокладанні комунікаційного місточка між «теоретиками» й «широкими масами».

Натомість побудовою системи комунікацій із масами ніхто не переймався, обмежилися створенням «телемарафону» (знову-таки, в найширшому сенсі), який за пару років просто вичерпав навіть той свій потенціал, який мав. Замість «казок з марафону» широкі маси сьогодні сприймають (і активно поширюють) «казки з тіктоку», за якими влада несе відповідальність не просто за корупцію, а за свідомий шлях до поразки у війні й погіршення рівня життя, тому що це таке «два зе» — злодії та зрадники в одному флаконі. Таке бачення приречене на успіх не тільки тому, що достатньо просте, а й тому, що знімає з кожного відповідальність за долю всіх. Як сказано вище, це ж бажання зняття відповідальності й стало причиною тріумфу нинішньої влади на попередніх виборах — тому нічого дивного!

Можливо, в цьому контексті відповідальним медіа і «лідерам думок» варто вдатися до цілісної моделі побудови комунікації між владою й суспільством через вимоги конкретних політичних і управлінських кроків. Такі спроби вже є, у вищезгаданих «бульбашках» циркулює щось на кшталт списку першочергових вимог до влади: нормалізація питання по НАБУ і САП, призначення керівництва БЕБ, підписання закону про реформу АРМА, відновлення трансляцій засідань ВР і допуск журналістів і деякі інші кроки — тільки як най-найперші, необхідні «в пожежному порядку». Примітно, що закон про АРМА президент на хвилі протестів таки підписав.

Інформаційне просування співпраці «активістів» і влади могло б стати надзавданням медіа, а якщо все зрушиться з місця, воно перетвориться на висвітлення і корекцію цього процесу. Але м’яч тут, безумовно, на полі влади. Лакмусовим папірцем тут стане голосування щодо нового закону про НАБУ і САП, причому всі ж розуміють, що якщо його вже й приймуть, то влада воліла б на тому і спинитися — тоді як він має бути тільки першим кроком.

Абсолютно не факт, що будь-яка співпраця влади з незалежними медіа, експертами, політичною опозицією і, до речі, європейцями — врятує ситуацію. Об’єктивне невдоволення загальним станом речей зростає, мільйони співвітчизників у пошуках простих рішень надто «підсіли» на, прямо кажучи, ворожу пропаганду, це невдоволення тільки й шукає точки кристалізації — і, можливо, час на зміну правил гри вже змарновано. Знов-таки, це питання в першу чергу дій влади. Медіа тут, мабуть, можуть тільки намагатися пройти між Сциллою замовчування проблем, «аби не стало гірше», і Харибдою всепропальництва та/або «революційної доцільності». Обидва ці випадки — це саме про гірше в кінцевому підсумку, і це буде таке «гірше», якого у нас ще поки не було.

• Читайте також: «Це вже не протест, це громадський контроль». Що мітингарі кажуть про новий законопроєкт щодо НАБУ і САП

Отар Довженко, медіаексперт, креативний директор Львівського медіафоруму:

Протести в Україні бувають або органічні, або штучні. Органічні розвиваються нестримно, і люди навіть в умовах інформаційної блокади (згадаймо Помаранчеву революцію або «мовний майдан» 2012 року) знаходять способи комунікувати й координуватися. Штучні зазвичай згасають, не почавшись, або виглядають як фарс (тут можна навести як приклад «партійні майдани» «Батьківщини» і Партії регіонів за часів президентства Ющенка, або «антикорупційний майдан» часів президентства Порошенка). Нинішній протест людей із картонками був — або досі є, побачимо — органічним, тому питання його висвітлення у медіа є другорядним. Такі події в сучасній комунікаційній реальності самі себе «висвітлюють», самі творять інформаційний контекст, який неможливо нічим перебити чи спотворити.

Коротко кажучи, не бачу в цій історії якогось особливого «медійного» виміру. Показово, що депутати, які голосували за закон, у своїх сміховинних виправданнях стверджують, що «не знали й не розібралися». Хоча якісні медіа досить докладно писали про загрозу цього законопроєкту в останні дні перед голосуванням. Або депутати в інформаційній ізоляції, або якісних медіа більше нема в їхньому інформаційному просторі. Що ж до учасників протестів, то, як бачимо з репортажів і інтерв’ю, вони переважно отримували інформацію з телеграм-каналів і групових чатів, які не мають медійного бекграунду. Упс

Як на мене, ключовим симптоматичним меседжем є допис Володимира Петрова «Через два дні все одно забудете. Це з урахуванням сьогоднішнього дня». Це і є «стратегія» Офісу президента, і вона пояснює, чому медійний розголос навіть зовсім непривабливих історій не лякає Офіс президента взагалі. Будь-який медійний розголос не може тривати більш ніж пару днів, і якщо він не тягне за собою прямої дії, то ним можна знехтувати. Пряма протестна дія — вуличні акції, та ще й у новому привабливому форматі, ідеально адаптованому для соцмереж — у плани не входила. Чому події розгорталися не так, як передбачав Офіс? Багато розумних людей уже висловили свої гіпотези, частина яких, напевно, правильні.

Роль медіа? Як і раніше — професійно збирати інформацію й аналізувати її, доносячи повну картину до тієї частини суспільства, яка досі відкрита до складних сенсів. Змиритися з тим, що якісний медійний продукт в оригіналі нині є нішевим, а маси переважно споживають його у пережованій і частково перетравленій формі. Не намагатися конкурувати з телеграм-каналами й молодіжними інфлюенсерами, не поспішати «танцювати розслідування в тіктоку», а робити своє.

Андрій Куликов, співзасновник Громадського радіо, голова КЖЕ:

Я думаю, що насправді ми проґавили цю ситуацію, тому що є багато новин, які просто надалі впадають в око, і, звичайно, про них легше й іноді логічніше писати. Але те, що «застукали зненацька», чи були ці протести несподівані, — це, на мою думку, і свідчить про те, що ми більше ковзаємо по поверхні.

А коли воно почалося і після того розвивається, я думаю, що у нас є тенденція перебільшувати значення того, що відбувається, шукати знайомі паралелі та квапитися проголошувати Майданом те, що, на мою думку, до Майдану справжнього немає жодного стосунку.

Крім того, мені здається, що по коментарі щодо ситуації не з протестами, а взагалі з цим питанням позбавлення та непозбавлення самостійності НАБУ й САП ми не звертаємося до декого з людей, які б могли дати дуже кваліфікований коментар. Або я пропустив, або і справді ніхто з колишніх генеральних прокурорів не висловився на тему, наскільки це може бути помічне, а наскільки й справді не бажано, щоби Генеральна прокуратура контролювала ці органи. А кому як не їм знати, як насправді можна або поставити собі на службу, або не втручатися у справи цих органів.

Ще я думаю, що ми зараз недостатньо приділяємо уваги з’ясуванню справжньої ролі соцмереж в організації цих виступів. Зокрема, я чув, що саме в соцмережах людей закликають виходити на протести з матюками. Питання, навіщо це робиться і хто за цими закликами стоїть? Тому що це справа для мовного омбудсмена, яка у нас зараз є, коли на принаймні частину території нашої країни вихлюпується російський мат.

Можете що завгодно думати з цього приводу, але під такими гаслами революції в Україні досі не було, й не думаю, що це позитивна тенденція. І воно сприяє створенню радше фестивальної атмосфери, ніж атмосфери серйозного протесту.

Щодо другого запитання, яка роль медіа — аналізувати з усіх боків і дати змогу висловитися учасницям та учасникам протестів і спробувати знайти організаторів. Ми ж знали організаторів усіх раніших протестів, зокрема тих, які себе проголошували Майданом, типу фінансового Майдану, підприємницького Майдану тощо.

Тут, мені здається, ми ще не з’ясували, хто організовує. Я говорив на цю тему з кількома ветеранами й організаторами попередніх майданів. Маю сказати, що більшість із тих, із ким я говорив, насправді позитивно ставляться до того, що відбувається. І якраз підкреслюють, що на відміну від попередніх, тут, мовляв, немає єдиного центру керівництва.

Але я теж думаю, що це поки що ми можемо говорити про враження. Ну і це всім нам сигнал, що потрібно бути пильним, і не лише аналізувати ситуації, які сталися, але й пробувати аргументовано характеризувати, аналізувати ситуації, які у нас відбуваються.

Діана Дуцик, виконавча директорка Українського інституту медіа та комунікації, членкиня Комісії з журналістської етики:

1. Думаю, що нам ще багато чого треба буде проаналізувати й подивитися на динаміку, бо навряд чи можна робити якісь глибокі висновки на основі одного тижня подій. Але я б уже звернула увагу на наступне. По-перше, з’ясувалося, що ми нічого не знаємо про молоде покоління, яке вийшло на протест, зокрема про його медіаповедінку та медіаспоживання. Ми лише можемо щось там припускати. І всі наші політтехнологи різних кольорів теж нічого про це покоління не знають. Бо інакше не було б заборони/прохання (кому вже що подобається) телеграм-каналам із великою аудиторією писати про перші протести. Ці молоді люди мають свої канали комунікації, припускаю, що вони можуть бути різними для різних молодіжних груп, бо спостерігаю це часом серед своїх студентів. Вони ж уже виростали у світі мультиканальності, мультиплатформності, й можуть творити свої медійні світи, які не будуть перетинатися ні з нашим, ні один з одним. Дуже сприяє творенню таких культур/світів тікток, а також те, що ці світи можуть так само швидко зникати, як і виникати. Тому на майбутніх виборах на нас чекатиме багато сюрпризів.

По-друге, «Єдиний марафон» нічим нас не здивував, усе було передбачувано, дозовано і без опозиції. Можливо, медіамоніторинги зафіксували в ефірах коментарі від протестувальників, але я не натрапляла. Натомість великий респект Суспільному: вони реально виконали свою місію служіння суспільству і повноцінно висвітлювали як проблему з антикорупційними органами в цілому, так і протест зокрема. Хочу ще відзначити стриманість та обережність окремих телеканалів (як от «Еспресо») й інших медіа у висвітленні протестів. Хоч була критична оцінка подій, але не було намагання розбурхати, розхитати ситуацію, враховувався контекст війни. Це було дуже важливо. Оскільки ми всі повинні розуміти, що Росія користуватиметься будь-якими внутрішніми конфліктами та розбіжностями.

2. Я вже згадала Суспільне. І можу всім медіа лише порадити брати з них приклад. Для мене особисто це велике відчуття гордості за те, що багато зусиль у реформу мовника були вкладені недарма. Суспільне показує приклад тієї умовно ідеальної ролі медіа у відповідальні для країни часи. Мені здається, зараз усім журналістам і медіа варто висвітлювати ці непрості події правдиво, але без надриву, без накручування емоцій і провокацій. Також хочу застерегти різних радників і політтехнологів, яким хотілося б увімкнути механізм заборон, — вони не працюватимуть, а провокуватимуть лише негативізм до влади. Тому виходом мають бути розумні комунікації (але хто може їх забезпечити — це риторичне питання за відсутності в країні системи стратегічних комунікацій).

Тетяна Даниленко, журналістка, ведуча проєкту «УП. Тиждень»:

1. Згідно з опитуваннями SOCIS за червень 2025-го, понад 50% українців вважають, що ситуація в Україні розвивається загалом у неправильному напрямку і 60% відчувають, що вона за рік погіршилася. Це свідчить про високий рівень невдоволення владою. Легальних каналів вихлюпування цього невдоволення під час війни практично не існує. Оскільки антикорупційна тема — якісно прокомунікована і добре зрозуміла людям, вона вистрелила першою. Суспільство вважає корупцію проблемою номер один навіть під час вторгнення. Прикро, але воєнні проблеми значно менш зрозумілі — заклик «поповніть знекровлені бригади» навряд чи вивів би зараз на вулиці людей. За сукупністю обставин це — цілком заслуга медіа, які роками вибудовували концептуальну рамку про корупцію як головне зло в Україні. Але координувалися люди не через мейнстримні медіа чи олдскульний фейсбук, а через тікток і нову для українських протестів соцмережу «Тредс». Це якщо аналізувати технічний бік протестів. Стосовно ж головного нерву, який вивів людей під час війни на вулиці — він завжди один і той самий. Це відчуття несправедливості й страх узурпації влади.

2. Упевнена, що медіа не зміщуватимуть фокус уваги з цієї теми аж до дня голосування. Наскільки мені відомо, необхідні голоси у парламенті активно збирають — не менш активно, ніж для знищення НАБУ і САП.

Фото: Жінки в медіа, ЛМФ, Громадське радіо, фейсбук-сторінки журналістів