Я показав свою фотографію штучному інтелекту і запропонував її "покращити". Зразок додається. Вийшло смішно — для мене очевидно, де саме працював алгоритм. Але я впевнений, що сучасні ШІ-програми вже здатні створювати зображення, які майже неможливо відрізнити від справжніх.

Я все частіше стикаюся з подібними фотофейками. Як професіонал — я їх бачу. Але пересічний глядач вірить у побачене — вірить беззастережно.

У світі, де можна згенерувати фотографію війни, якої не було, й викласти її в соцмережі за хвилину — що залишається справжнім?

Мене звуть Єфрем Лукацький, я документальний фотограф. І все частіше ловлю себе на тривожній думці: навіть справжнє фото сьогодні виглядає… як підробка.

Ми живемо в епоху, коли штучний інтелект здатен створити правдоподібну сцену без жодного пострілу, без сліз, без життя. Він не тисне на спуск у холод, не ховається від обстрілу, не тремтить у підвалі. Він просто генерує емоцію.

І в цьому — загроза. Не в самій технології, а в тому, як вона змінює довіру. Ось основні небезпеки, з якими вже стикається документальна фотографія.

1. Фотографія втрачає доказовість

Колись знімок був свідченням. Його можна було подати до суду, у редакцію, до ООН — і сказати: ось, це сталося. Тепер усе інакше. Алгоритм може "показати", як димиться Маріуполь чи як протестувальники штурмують Рейхстаг. І ніхто не скаже, це реальність чи deepfake.

Коли брехня виглядає переконливо — правди вже недостатньо.

2. Глядач втрачає довіру

Репортажна фотографія завжди була актом довіри: Я був там. Я це бачив. Але тепер кожен кадр супроводжує тінь сумніву: А чи не Midjourney це?

Навіть чесного фотографа можуть звинуватити в постановці. Особливо якщо кадр надто гарний, надто драматичний, надто "кінематографічний". А ми ж саме заради цього й ризикуємо — щоб передати "надто" без прикрас.

3. Фейк витісняє реальність

У стрічці новин дедалі частіше з’являються зображення, які хочеться поширити: обгорілий плюшевий ведмедик, старий біля руїн, дівчинка з очима повними скорботи. Але що, як це фейк, створений нейромережею на запит "місто після війни, емоційна дитина, драматичне освітлення"?

Такі "зображення болю" збирають лайки, гранти, увагу — але не рятують нікого, бо за ними немає нікого. Лише текстура, шум, статистична імітація страждання.

4. Фотограф як ремесло під загрозою

ШІ може за годину "зібрати" фоторепортаж, схожий на переможця World Press Photo. Не виходячи з офісу. Це створює ілюзію, нібито справжня робота вже не потрібна: не треба бути в Бахмуті, не треба чекати світла на вулиці Кабула, не треба їхати в зону землетрусу.

Але саме там народжуються справжні кадри, наповнені контекстом, страхом, змістом. ШІ вміє копіювати естетику, але не може бути свідком.

Що робити?

Я не пропоную відмовитись від ШІ. Він уже тут. Але ми — фотографи, редактори, глядачі — можемо:

• вимагати прозорості: чи використовувався ШІ у створенні зображення?
• впроваджувати цифрову сертифікацію походження (наприклад, Content Credentials)
• формувати етичні кодекси в редакціях
• і найголовніше — не зраджувати реальність

Іноді я думаю: можливо, незабаром глядач знову потягнеться до справжнього. До плівкового зерна, до помилки автофокуса, до недосконалості. До фото, де немає глянцю, але є життя.

Поки це не сталося, я продовжую знімати. Бути поруч. Бачити.

Бо як би не розвивався штучний інтелект, довіра до людини — це останнє, що у нас залишилося.

Джерело тексто і фото - фейсбук-сторінка Єфрема Лукацького